Він народився ледь не в кам'яному столітті, де люди жили в ярангах, обтягнутих моржевою шкірою, користувалися кам'яними сокирами, шили нитками зі звіриних жил, ловили рибу сітками зі шкіряних ременів, освітлювали й опалювали житло кам'яними жирниками, наповненими тюленячим жиром. Він переклав О. Пушкіна чукотською мовою, пише www. «Нова газета». У радянський час його книги видавалися тиражами в сотні тисяч. Він об'їздив увесь Союз і безліч капіталістичних країн. Нині його друкує весь світ: останніми роками його книги вийшли в Німеччині, Австрії, Франції, Іспанії, США, Голландії, Японії. Він виступає по всьому світу й збирає повні зали. Йому 76. 53 із них прожив у Санкт-Петербурзі. Але раз на рік він обов'язково літає на Чукотку. Його звати Юрій Сергійович РИТХЕУ.
У одному з останніх романів Ритхеу про сучасну Чукотку — «Чукотський анекдот» — його герой чукча Аркадій закохується в заїжджу американку й... «Аркадій Пестеров вирішив більше не пити». Він прибирає в квартирі, здає пусті пляшки та йде в баню. «Баня в Улаку з початком перебудови й демократизації була закрита, й люди милися в кочегарці. Туди треба було приходити зі своєю лампочкою». Кочегар зустрічає його вульгарною гостротою, отримує в око й, прийшовши до тями, пропонує Аркадію свою більш потужну лампочку. «Аркадій тепер голився кожного ранку, обприскував себе одеколоном, більше не розглядав цю рідину як замінник спиртного, навіть здригався від огиди, коли уявляв собі, як він ковтає розведену рідину, що побіліла від реакції з водою...»
— Юрію Сергійовичу, ви народилися в яранзі, й на ваших очах на Чукотку прийшла цивілізація. Ваш народ пройшов шлях з первісного ладу через комунізм у капіталізм. Ну й як вам цей шлях?
— Хто його знає... Для мене важливий показник деякої рівноваги: щоб у людини були житло, їжа, щоб вона спокійно могла робити дітей, ростити їх та особливо не роздумувати, щоб вона була задоволена тією біологічною оболонкою, в яку її Бог посадив. Але ця біологічна рівновага — крихка річ, вона не може тривати довго — обов'язково звідкись збоку її проткне спис прогресу. Ось прийшла радянська влада, й почалося...
— Чукчів переселили в будинки.
— Так, тому що в яранзі вже не можна було жити. З'явилися нові звичаї в людей: треба було вчитися, вмиватися й, дідько знає, що ще робити. У яранзі не вмиєшся...
— Що, інакше в школу не пускали?
— А як ви вважаєте: чому в мене такі великі вуха? Адже щораз, коли я приходив у школу, в мене чистоту вух перевіряли до самого кореня. Загалом, був потрібний інший устрій життя. Нас навчили читати — нам знадобилися полиці для книг. Навчили писати — стіл потрібен. Тоді була колосальна пропаганда нового життя. Ось зійде це сонце — й усі будуть зігріті. Ви зараз скептично до цих слів ставитеся, а тоді була не те щоб мрія — впевненість, що на Чукотку чекає прекрасне майбутнє.
— До північних народів колишнього СРСР цивілізація прийшла через комунізм. На Заході — через капіталізм. Що краще?
— 1972 року на Алясці знайшли нафту. Раптом постало питання: а чия це земля? Президентом тоді був Ніксон. Він на два роки припинив усі справи з нафтою, доки не будуть вирішені юридичні питання про приналежності Аляски й не отримають певні екологічні гарантії... Ескімоси довели, що це їх земля й усякі дірки в їхній землі без їхнього дозволу ніхто не має права робити. Тепер у них нафту видобувають, але ескімос отримує за це гроші. Крім того, величезні суми йдуть на соціальні потреби: на охорону здоров'я, навіть на будівництво в'язниць — ми, говорять ескімоси, не хочемо сидіти в поганих в'язницях. А наші ненці на Ямалі з нафти нічого не мають! Ось і вся різниця. У нас земля належить державі. А на практиці — чиновники грошима набивають собі кишені.
— Деякі говорять: краще б нас залишили в ярангах, тоді ми б не спились.
— Ні, цивілізація була неминуча. Хоча в дуже віддалених районах Чукотки залишилися люди, які продовжують жити в ярангах.
— Після 1991 р. з Півночі почалася розруха. Що зараз треба робити на Півночі?
— Так, зникли дуже прибуткові галузі промисловості. Велика нафта є, але її дуже складно видобувати. Є дві речі, які можуть підняти, зокрема, Чукотку, це — золото й поліметалічні руди. Там цього досить. Канадці зараз усерйоз узялися за це.
— Зараз для того щоб підтримувати належний рівень цивілізації, людей на Півночі вже не вистачає. Є думка відселити всіх та освоювати ресурси вахтовим методом.
— Чукчів возитимуть туди з Сочі? Що стосується великої промисловості, то сенс у вахтовому методі є. Наприклад, у Корякії видобувають платину вахтовим методом. Гектари тундри перетворили на місячний пейзаж, перекрили шляхи міграції оленів... Промисловість зовсім не зважає на місцеві промисли, на пасовища. Нехай олені, але ж у нас там кращий у світі лосось. Повинні бути суворі закони.
— Чи зустрічалися ви з нинішнім «начальником Чукотки» Абрамовичем?
— Зустрічався. Років два тому назад. Посиділи, поговорили. Великих державних справ не вирішили з ним... Основи для розвитку економіки він не заклав. Будує школи, спортивні будівлі...
— Скажіть, була раніше «дружба народів» чи все-таки це міф?
— Була. Тому що різні народи між собою багато спілкувалися. Я би не сказав, що це було просто, як поцілунок Хонеккера з Брежнєвим. Але в мене досі залишилося багато друзів у різних країнах (колишніх республіках Союзу). Тепер спілкування набагато менше.
— Вас часто чукчею називають?
— У мене три роки тому назад дружина померла. Я досі не можу з цим змиритися. Вона була дуже добра жінка, я б сказав, незвичайна... Усе, що є в душі росіян, у неї також було, — й націоналізм. Вона мене називала чукчею, коли ми лаялися... Я пишаюся, коли мене чукчею називають, адже це — моя національність...
