Уже пів року 43 тисячі вихованців інтернатів живуть вдома — з рідними, у власній домівці, з індивідуальним режимом дня та з відчуттям захисту. Звісно, далеко не всі діти можуть і надалі залишатися тут, комусь потрібне спеціальне лікування, якого в домашніх умовах просто не забезпечиш, хтось із батьків справді не може виховувати дітей, але такі висновки мають дати соціальні служби. Нагадаємо, ще навесні уряд прийняв рішення, що через поширення коронавірусу діти з інтернатів повертаються додому, а держава за цей час має докласти максимум зусиль, аби більшість малих громадян залишалися у сім’ях.
«ЦЕ ПОВЕРНЕННЯ ДО СИСТЕМИ КОЛЕКТИВНОГО ВИХОВАННЯ»
У червні уряд прийняв постанову №586 «Деякі питання захисту дітей в умовах боротьби з наслідками гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Документ затверджує порядок зарахування дітей на цілодобове перебування до закладів, які здійснюють інституційний догляд і виховання дітей. Також ішлося про моніторинг родин, куди повернулися інтернатівці, щоб держава підставила плече та допомогла сім’ям «ужитися» разом із дітьми. Тобто акцент лишався на збереженні родини як найкращої форми виховання дітей.
Утім, нещодавно прем’єрміністр Денис Шмигаль доручив уряду внести зміни до згаданої постанови та до «Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017—2026 роки». Ці зміни фактично означають подальший розвиток саме інтернатних форм виховання і згортання усіх альтернативних програм.
«Доручення прем’єра шокувало нас, бо всі ми багато років просували наші проєкти щодо прийомного виховання, створення превентивних центрів з профілактики відмови від новонароджених дітей, змінювали законодавство, доросли до реформи деінституціалізації, а тепер здається так, що повертаємось назад, — вважає регіональний директор міжнародної благодійної організації «Надія та житло для дітей» Галина ПОСТОЛЮК. — Це не просто легковажний крок, це зміна політичної волі держави, яка взяла курс на деінституціалізацію у вихованні дітей, а тепер хоче змінити долі десятків, сотень дітей, які перебувають у цій системі. Один із пунктів доручення свідчить про те, що треба виключити спеціальні школи-інтернати із системи деінституціалізації, іншими словами, не вважати їх такими, в яких надається інституційний догляд. В Україні 697 інтернатних закладів, це 96,5 тисяч дітей, 286 закладів — це якраз спеціальні школи-інтернати, ще є навчально-реабілітаційні центри, санаторні школи-інтернати, які президент ніби хоче зберегти. Це означає згортання всієї стратегії реформи, це повернення до консервації радянської системи колективного виховання, коли діти роками будуть жити в цих інтернатах, а про наслідки такого виховання багато чого суспільство знає. Досвід показує, що третина дітей, які перебувають в інтернатах, мають батьків. Мені здається, що такі рішення приймаються взагалі без знання ситуації».
МАНІПУЛЯЦІЇ В УЩЕРБ ІНТЕРЕСАМ ДИТИНИ
Деякі рішення уряду справді суперечать одне одному. Одні розпорядження реформують інтернати, інші їх «заморожують». Так, нині у кількох регіонах тривають пілотні проєкти щодо реформування інтернатних закладів. Фахівці якраз комплексно аналізують усі недоліки такого виховання, вивчають ризики повернення дітей у сім’ю, якщо такі є, і фіксують позитивні зміни від пілоту. Чи залишиться цей курс після появи урядового доручення? Гарантій немає.
«За кілька років проєкту нашій команді спільно з органами виконавчої влади та місцевого самоврядування вдалося досягти зменшення майже на 35% дітей, які перебували цілодобово в інтернатних закладах, а в шести пілотних закладах цей показник сягає більше, ніж 57%, — розповідає ключова експертка проєкту Мінсоцполітики «Реформування закладів інституційного догляду та виховання дітей в Тернопільській області» Зінаїда КИЯНИЦЯ. — Як вдалося цього досягти: перш за все шляхом отримання достовірних даних про всіх вихованців, про кожну дитину та її сімейну ситуацію, про справжні, а не підтасовані причини влаштування дитини до закладів».
Пані Зінаїда уточнює, що часто в інтернатах перебувають діти, батьки яких з різних причин не можуть чи не хочуть забезпечувати виховання своєї дитини. «Проте в заявах батьків та в рішеннях про направлення дітей до інтернатів зазначається лише потреба в отриманні спеціальної освіти чи санаторного лікування, при цьому дуже часто підтасовуються діагнози, для того щоб виправдати правомірність направлення дитини в той чи інший інтернат, — продовжує вона. — І тому виходить, що батьки вдома працюють, утримують благополучно себе, а їхніх дітей утримує держава. Добре було б, коли все було б добре. Але ж питання не лише в тому, за рахунок кого виховуються діти, а питання в тому, якими виростають ці діти без батьківської опіки та любові».
Наявність інтернату завжди буде провокувати влаштування туди дітей, фінансування інтернатів з державного та обласного бюджетів завжди буде стримувати розвиток соціальних послуг та інклюзії і зацікавленість керівників об’єднаних територіальних громад в існуванні інтернату (прибутковий податок, зайнятість жителів). Відсутність комплексності при оцінці потреб дитини та її сімейної ситуації породжує хибні «діагнози» та провокує існування інтернатної системи, — резюмує пані Зінаїда. — Держава не має підміняти батьків, сім’ю, вона має створити умови для того, щоб сім’я (біологічна чи замісна) виховувала дитину. Деінституціалізація — це складна реформа, яка стосується наших світоглядних цінностей, стратегічних рішень та професійних дій. Головне пам’ятати: дитина не потребує інтернатного виховання, вона потребує любові
Експертка наводить приклад Збаразької обласної загальноосвітньої санаторної школи-інтернату для дітей з малими та затухаючими формами туберкульозу. Із 120 дітей, які в ній перебували цілодобово на початку 2019 року, 100 дітей (84%) були саме зі Збаразького району. «Зазначу, що це єдиний в області інтернат, який приймає дітей з такими ризиками. Виникає логічне питання: чи немає в цьому районі епідемії на туберкульоз?, — зауважує Зінаїда Кияниця. — Після детального вивчення з’ясувалося, що лише четверо дітей раніше перехворіли на туберкульоз, а ще 12 дітей мали контакти з родичами, які хворіли. Яке лікування надається цим дітям: посилене харчування, дихальні вправи, проби манту. Чи можна це робити за місцем проживання у сім’ї? Чи на користь іде групове проживання дітей з такими ризиками? Чи відповідає нинішнім медичним протоколам таке оздоровлення дітей? Запитань більше, ніж відповідей. Тому й постало питання реформування цього освітнього закладу».
«НАЯВНІСТЬ ІНТЕРНАТУ ЗАВЖДИ БУДЕ ПРОВОКУВАТИ ВЛАШТУВАННЯ ТУДИ ДІТЕЙ»
За планом трансформації, затвердженого сесією Тернопільської обласної ради, інтернат має стати ліцеєм. Нині на цілодобовому перебуванні тут усього 32 дитини. «Те ж саме можна сказати й про Струсівську санаторну загальноосвітню школу-інтернат І-ІІІ ступенів. Спеціалізація — захворюваннями серцево-судинної системи. 87% дітей, які відвідують школу, це діти з Теребовлянського району, де розташована школа. Середній термін перебування — майже шість років. Із 112 дітей на цілодобовому перебуванні на даний час залишилося 26 учнів», — додає пані Зінаїда. Також уточнює, що у період літніх канікул минулого року спеціалісти соціальноі? сфери на Тернопільщині оцінили сімеи?ну ситуацію у 973 вихованців. Так, станом на вересень минулого року в інтернатах зменшилось на 19% вихованців порівняно з даними за січень 2019 року.
«Проведений аналіз також засвідчив, що серед основних причин потрапляння дітей до інституцій, окрім складних життєвих обставин, батьки зазначили наступне: низький рівень сільської освіти, булінг в школах, конфлікти між вчителем та сім’єю, відсутність довозу до школи, інклюзії, гарячого харчування, а також сформовані міфи про всеосяжне забезпечення потреб дитини в інтернаті. Тобто інтернатні заклади взяли на себе виконання не властивої соціальної функції. У період літа працівники інтернатів мають відпустки, тому 85% дітей повертаються в сім’ї без з’ясування ситуації. Це ще раз було підтверджено в умовах цьогорічного карантину у зв’язку з коронавірусом. І тут є над чим подумати. Діти вже пів року провели поруч з мамами і татами, бабусями і дідусями, братиками та сестричками без казенних інтернатних стін. На Тернопільщині таких дітей понад 800. І за весь цей період було повернуто до інтернату лише троє дітей у зв’язку з ризиками для їхнього життя та здоров’я, — продовжує експертка пілотного проєкту. — З іншого боку, рівень профілактичної роботи щодо підтримки вразливих сімей, формування відповідальності керівників громад за становище дітей ще низький. Нам не вистачає фахівців із соціальної роботи, недостатньо розвиваються сімейні форми виховання та патронат над дітьми. Але всі ці питання при бажанні можна вирішити».
До речі, з появою доручення прем’єра про згортання інтернатної реформи, почалася дискусія між працівниками цих закладів, батьками та громадським експертами, котрі роками займалися просуванням якраз системи деінституціалізації. Так, частина батьків та працівників інтернатів хочуть лишити все, як є: у когось затверджений бюджет на наступний рік, а комусь проживання дитини в інтернаті видається комфортнішим, ніж удома. Звісно, громадський сектор та експерти таку позицію не підтримують.
«Наявність інтернату завжди буде провокувати влаштування туди дітей, фінансування інтернатів з державного та обласного бюджетів завжди буде стримувати розвиток соціальних послуг та інклюзії і зацікавленість керівників об’єднаних територіальних громад в існуванні інтернату (прибутковий податок, зайнятість жителів). Відсутність комплексності при оцінці потреб дитини та її сімейної ситуації породжує хибні «діагнози» та провокує існування інтернатної системи, — резюмує пані Зінаїда. — Держава не має підміняти батьків, сім’ю, вона має створити умови для того, щоб сім’я (біологічна чи замісна) виховувала дитину. Деінституціалізація — це складна реформа, яка стосується наших світоглядних цінностей, стратегічних рішень та професійних дій. Головне пам’ятати: дитина не потребує інтернатного виховання, вона потребує любові».
