Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Назарет» під Дрогобичем

На покинутій військовій базі створено реабілітаційний центр для алко-, наркозалежних та людей, що живуть з ВIЛ
6 грудня, 2005 - 00:00
МЕТА ХОДУ — ПРИВЕРНУТИ УВАГУ ДО ПРОБЛЕМ «ХВОРОБИ СТОЛІТТЯ», ПРОТИСТОЯТИ ЕПІДЕМІЇ І ЗНАЙТИ ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ З ТИМИ, ХТО З РІЗНИХ ПРИЧИН СТАВ ЖЕРТВАМИ ВІЛ / У ДЕСЯТИ РЕГІОНАХ УКРАЇНИ В ДЕНЬ БОРОТЬБИ З ВІЛ/СНІДОМ ПРОВОДИЛАСЯ АКЦІЯ «СВІЧКОВИЙ ХІД». УЧАСНИКИ ПРОНОСИЛИ ЗАПАЛЕНІ СВІЧКИ ПО ВУЛИЦЯХ МІСТ, ЩОБ ВИКЛАСТИ З НИХ ВОГНЕННУ СТРІЧКУ — СИМВОЛ ПІДТРИМКИ ЛЮДЕЙ З ВІЛ ПОЗИТИВНИМ СТАТУСОМ

Коли Україна виборола свою незалежність 14 років тому, показник зараження ВІЛ/СНІДом в нашій державі був одним з найнижчих в Європі. Сьогодні ж ми найбільш вражена європейська нація, приблизно 1,4% дорослого населення якої, за даними UNAIDS, живуть з ВІЛ. У щорічній доповіді UNAIDS за листопад 2005 року йдеться про те, що число нових випадків зараження ВІЛ продовжує зростати і за останні п'ять років збільшилося майже вдвічі. Якщо епідемію не зупинити, під загрозою опиниться майбутнє нації, зазначають українські та закордонні експерти. Не можна сказати, що в Україні не усвідомлена проблема ВІЛ/СНІД. Навпаки, цього року відзначення Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом 1 грудня пройшло в нашій країні як ніколи масштабно. Акції, виступи, заяви посадових осіб. Напередодні відзначення, як уже раніше повідомляв «День», Президент Віктор Ющенко підписав указ про вдосконалення державного управління стосовно протидії ВІЛ інфекції/СНІДу в Україні. Віктор Ющенко нагадав, що ця тема перебуває під його особистим контролем, і назвав медичні програми з боротьбі з цією хворобою одним із своїх пріоритетів. Стаття, що публікується сьогодні, перша з серії подібних на тему ВІЛ/СНІДу нашого автора Наталії А. Федущак з метою допомогти читачам краще розуміти масштаби пандемії та спроби зупинити поширення вірусу. Ще один матеріал на цю тему, вже іншого автора Тетяни Матичак, розповідає про життя після отримання позитивного результату тесту на ВІЛ.

Дрогобич. Кімнату заповнюють п'ятнадцять чоловіків, тіла яких спустошені аж надто тривалим вживанням наркотиків та алкоголю. Вони сідають поруч один з одним на ліжках, що стоять п'ятьма рядами. Їхня одежа підібрана кепсько: вовняні светри поєднані зі спортивними штанами з синтетики, пластикові шльопанці, взуті на зношені шкарпетки. Багато чоловіків сидять зігнувшись — їх тягне до низу тягар життя. Тут, наприкінці яскравого осіннього дня, вони видаються сумною компанією; їхній загальний вигляд цілком вписується в похмуру атмосферу кімнати.

Проте із променями осіннього сонця, що просочуються крізь велике вікно, в кімнаті починає відчуватися й інший настрій. У багатьох стомлених червоних очей вочевидь з'являються проблиски надії, розуміння й усвідомлення того факту, що для більшості присутніх це місце — останній шанс здобути тверезість і нормальне життя.

— Це суть нашої роботи, — говорить преподобний Ігор Козанкевич, директор благодійної фундації «Каритас» Самбірсько- Дрогобицької єпархії, який очолює реабілітаційний центр «Назарет». — За найоптимістичнішого розвитку події ці люди розпочнуть нове життя. Вони тут тому, що тут є цей центр.

Тридцятип'ятирічний преподобний Ігор Козанкевич стояв у витоках набираючого оберти молодого руху духівників Української греко-католицької церкви, які були переконані: парафії не повинні обмежуватися лише духовним збагаченням, якщо вони хочуть, щоб їхня віра і надалі відповідала потребам сучасності і була затребуваною. На тлі соціальних проблем, що є вирішальними для України у політичному вимірі, молоді греко-католики почали активно працювати з наркоманами, алкоголіками, людьми, що живуть з ВІЛ/СНІДом, та іншими групами населення, існування яких суспільство просто ігнорувало. За сприяння церкви по всій Західній Україні пустили паростки групи самопідтримки. Соціальними активістами стають молоді священики, монахині приєднуються до сестринств, які займаються скоріше громадською діяльністю, аніж молитвами, — і відкриваються прихистки, які дають змогу гідно померти людям.

До Другої світової війни українські греко-католики традиційно брали активну участь у громадському і політичному житті суспільства. Однак після того, як у 1940-х роках Сталін заборонив діяльність церкви, ця допомога стала маргінальною, адже церква була змушена піти у підпілля з тим, щоб принаймні вибороти можливість свого існування. Сьогодні знов віднайдена місія існування церкви втілюється у таких священнослужителях, як преподобний Козанкевич, та таких місцях, як цей центр реабілітації.

Розташований у дванадцяти кілометрах від центру міста Дрогобич центр протягом менш ніж одного року разюче змінився і перетворився з покинутої військової бази на притулок для майже шістдесяти нарко- та алкозалежних чоловіків, що переступили його поріг. Тоді як для декого з відвідувачів центру шлях до тверезості виявляється складнішим, ніж для інших, за словами преподобного Козанкевича, центр повсякденно дає надію тим, хто намагається проторувати свій шлях повернення до суспільства та нормального способу життя.

— Він — дійсно один з тринадцяти священиків, які розпочинали цей рух, — говорить Володимир Підгребельний, який опікується програмою для алкоголіків «Дванадцять кроків» у Львові.

Нещодавно Юрій Щербак, радник голови Верховної Ради України Володимира Литвина, заявив перед журналістами, що релігійні організації також слід долучити до боротьби із соціальними проблемами українського суспільства, зокрема з ВІЛ/СНІДом.

— У низці католицьких країн ми можемо спостерігати нижчий рівень інфікованості ВІЛ/СНІДом, — говорить пан Щербак. — Можливо, для вирішення цих питань доцільно скористатися і з католицької етики. Це дуже суттєво сприятиме успіху справи.

Звісно, релігія — лише один з багатьох факторів, що обумовлюють більш низький рівень захворюваності на ВІЛ в інших країнах, порівняно з Україною. Потужна економіка, доступність медичних послуг і висока поінформованість громадськості щодо того, що ВІЛ/СНІД може стосуватися кожного, — вже є комплексом таких факторів.

Реабілітаційний центр — «дитина» преподобного Ігоря Козанкевича і пана Підгребельного. Пан Підгребельний — колишній алкоголік, що утримується від зловживання упродовж більш ніж десяти років, — зустрів преподобного отця декілька років тому, коли проводив на Західній Україні цикл семінарів зі зловживання алкоголем та наркотиками і толерантного ставлення до людей, що живуть з ВІЛ. Пан Підгребельний згадує, що був настільки вражений прогресивністю його поглядів щодо надання допомоги цим людям, а також розумінням взаємозв'язку між наркотиками, алкоголем та ВІЛ, що вони одразу ж потоваришували. Згодом народилася ідея створити реабілітаційний центр на ділянці землі, яку єпархії подарували військові.

Відвідавши аналогічні реабілітаційні центри у Польщі, пан Підгребельний дійшов висновку, що в Україні може бути відтворена вживана там модель, коли одне одному допомагають алкоголіки, наркомани і люди, що живуть з ВІЛ та іншими хворобами.

Ізольованість центру створила ідеальні умови для функціонування установи такого роду: малоймовірно, що торговці наркотиками спеціально поїдуть у віддалений ліс для збуту свого зілля; натомість алкоголіки не мають можливості дістатися міста і прикупити випивку без доступу до транспорту. У той же час ВІЛ-позитивні чоловіки можуть спокійно почувати себе у середовищі, де їхній статус не є питанням першої ваги порівняно з іншими життєвими проблемами.

— Усе це ми зробили власними силами, — говорить преподобний Ігор Козанкевич, стоячи на подвір'ї двоповерхової будівлі, на місці якої ще в квітні були одні лише голі стіни — здебільшого завдячуючи нищенню місцевими сільськими жителями (вони зокрема крали цеглу для власних будівельних потреб).

Ще зарано говорити про те, наскільки ефективною буде ця програма центру, адже вона перебуває лише на початковій стадії. Загалом же програма, що нєю опікується центр, здебільшого заснована на релігії та молитвах. Водночас здається, що невіруючі клієнти центра не проти релігійного підгрунтя, передовсім через те, що набожність не є обов'язковою умовою перебування у центрі — єдиною такою вимогою є бажання змінити себе. Та все ж більшість чоловіків, що перебувають у центрі, вважають себе набожними.

Кожен день у центрі розпочинається з молитви, за нею слідує виконання щоденної роботи, приготування їжі, знову робота, молитва і, зрештою, сон. Щоденна рутина може видаватися монотонною, проте упродовж багатьох років ці чоловіки не знали будь-якого іншого впорядкованого способу життя. До того ж, аби допомогти клієнтам центру усвідомити згубність своїх пристрастей, їх регулярно відвідує жінка-консультант, яка щоразу витрачає півтори години на подорож зі Львова. Її програма базується на принципах «Анонімних наркоманів» (скорочено — АН), які збігаються з програмою «Дванадцять кроків», яку використовують для «Анонімних алкоголіків».

Чоловіки, що перебувають у центрі, — представники різноманітних професій і походять з різних соціальних верств. Деякі з них, як-от сорокадворічний Сурен, мали успішну кар'єру, аж поки їх не збили зі шляху алкоголь чи наркотики. Деякі чоловіки ВІЛ-позитивні, інші — ні.

— Я був дуже важливою персоною, — каже Сурен, не вдаючись в подробиці щодо своєї кар'єри. Він скотився від водіння модних автівок до пошуків харчів усюди, де їх тільки можна було знайти. Пияцтво Сурена відштовхнуло від нього дружину і дітей. Намагаючись наразі повернутися до нормального життя, він також пробує налагодити відносини зі своїми старшими дітьми, які знають про його перебування у реабілітаційному центрі.

Спочатку відбудовувати будівлі частково допомагали військові новобранці. Проте преподобний Козанкевич майже не діставав фінансової підтримки на відбудову та діяльність центру. Нещодавно надати центру кошти відмовилась одна французька організація, адже, на переконання її співробітників, приміщення було непридатним для життя.

— Вони не бачили, яким це місце було рік тому, — зауважує пан Підгребельний, підіймаючись бетонними сходами повз великі купи лісоматеріалів на першому поверсі центру. Це єдине місце, куди можуть прийти ці чоловіки.

Хоча ремонтні роботи у головній будівлі ще далекі від завершення, дірки у цегляних стінах вже заповнили подвійні вікна. У середині будівлі зводиться невеличка капличка. Дві окремі кімнати займають клієнти центру, які упродовж останнього року відбудували його цеглина за цеглиною, — воскресіння будинку стало частиною їхнього власного одужання.

Велика кімната, де чоловіки проводять більшу частину дня, відділена від кухні лише занавіскою з мереживом. Незважаючи на її розмір, кухня видається затишною через плиту з духовкою, в якій палає вогонь.

Преподобний отець зізнається, він занепокоєний щодо надання належної медичної допомоги, зокрема тим, хто живе з ВІЛ.

— Це дійсно є питанням, що потребує уваги, — говорить він і додає, що у цій частині країни доступність загальної медицини є проблематичною.

Парадоксально, але на відміну від багатьох своїх співвітчизників цих чоловіків не обходить ВІЛ-статус. За їхніми власними словами, головним є допомогти собі та одне одному подолати згубні звички.

Пан Підгребельний говорить, що він би радів, якби робота центру мала б менше релігійного навантаження, проте, за його словами, преподобний отець і так у цьому напрямку фактично зробив неможливе.

— Це місце — початок нового шляху, — говорить він, назавжди залишаючи слід в історії своїми діями.

Наталія А. ФЕДУЩАК — міжнародний степендіат Фонду сім'ї Кайзер, неприбуткової фундації у США, що займається глобальними питаннями охорони здоров'я (www.kff.org). Міжнародний проект з журналістики — нова ініціатива, фінансована Фондом Білла та Мелінди Гейтс (www.gatesfoundation.org) задля підтримки журналістів, що серйозно займаються висвітленням проблем ВІЛ/СНІДу, туберкульозу, малярії і пов'язаних з ним проблем зі здоров'ям.

Наталія А. ФЕДУЩАК, спеціально для «Дня». Фото Анатолія СТЕПАНОВА
Газета: 
Рубрика: