Проте, щоб зрозуміти, в чому полягає ризик для здоров’я нації, потрібно пройти логічний ланцюжок зі складних проблем, якими пронизане наше суспільство. Спробуємо це зробити.
Оскільки власної системи освіти Україна не мала, дефіцит підручників виник із початку 90-х років. Перші школярі незалежної України довчалися по радянських підручниках, проте, піднесені романтикою перших років незалежності, чиновники винесли рішення (безсумнівно, правильне) — не може український учень вчитися по радянських зразках. І це стосувалося не тільки підручників історії (про які й до сьогодні тривають суперечки). Прикладами радянського суспільства були просякнуті й «математики», й «біології». Ці рудименти минулого скасували, а нових... не видали. За такого дефіциту деякі директори шкіл почали діставати із запасників давно списані підручники 70—80-х років. Якось же вчити дітей треба! Ось у таких умовах поряд з одним єдиним державним видавництвом починають з’являтися приватні, що спеціалізуються на навчальній літературі. А в цей же час чиновники Міністерства освіти шукають кошти на видання підручників, оскільки ще з 90-х років формується українська «традиція» — видання навчальної літератури (життєво необхідної для здорового суспільства) недофінансовувати.
В історії української школи був період, коли частину видатків держави на друк підручників повинні були покривати батьки, «орендуючи» на навчальний рік книжки у держави. Тоді разом з отриманими книжками школярі приносили додому квитанцію, в якій для кризових часів були досить великі суми. Держава розраховувала, що батьки покриють 20% необхідних витрат (на той час це була сума в 10—15 млн. грн.), що дозволяло додатково друкувати 2—3 млн. примірників. Проте така підприємлива практика оплати за користування підручниками була скасована рішенням Конституційного Суду України від 21.11.2002 р. № 18-рп/2002 для захисту інтересів неповнолітніх і реалізації їхнього права на безоплатну освіту.
На сьогодні видавництво навчальної та навчально-методичної книжкової продукції чітко регульоване Законом «Про видавничу справу» й нормативними актами, в Україні створено свою школу авторів підручників і методичних матеріалів, працюють кілька десятків ключових видавництв навчальної літератури. Але все одно кожен навчальний рік Україна починає з розмов про нестачу підручників. Чому? Ситуація мало приємна, навіть якщо відкинути незмінну політично-ідеологічну складову, на яку в нас звикли звалювати всі гріхи.
Показовий момент склався 2009 року. «День» писав, що тоді українські видавництва, виконавши свої зобов’язання з програми «Українська книга», видали книжкової продукції на 20 млн. грн. (з них близько 4 млн. — дебіторська заборгованість держави за 2008 рік). До сьогоднішнього дня держава винна видавництвам близько 13 млн. грн. Не допомогло й звернення Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів до тодішнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Це завдало відчутного удару по українській книговидавничій справі. Проте найбільше українським видавцям, особливо навчальної літератури, дошкуляє навіть не брак державного фінансування, а бездіяльність держави у боротьбі з контрафактом — фактично з «книжковим піратством».
У квітні цього року президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін звернувся вже до нової влади з надією, що вона зверне увагу на катастрофічну ситуацію, що склалася в українській видавничій справі. «Завдяки контрафакту в тіньовій складовій видавничого сектору економіки обертаються десятки мільйонів гривень. Виготовлення книжкових підробок не залишило недоторканним жоден із жанрів літератури, представлених на книжковому ринку України. Для багатьох нечистоплотних ділків діяльність з виготовлення художньої, навчальної та навчально-методичної літератури відбувається з повним нехтуванням вимог чинного законодавства і вже давно стала нормою. Вони не поважають ані влади, ані права письменника, митця, автора на захист власного інтелектуального продукту», — йдеться у листі Олександра Афоніна до Президента Віктора Януковича, копії якого направлені голові СБУ Валерію Хорошковському та міністру ВС України Анатолію Могильову. Лист було розглянуто, і в ситуації доручено розібратися Державній службі по боротьбі з економічною злочинністю МВС України та Департаменту контррозвідувального захисту держави СБУ. Справою почали займатися оперативні слідчі, які чесно зізнаються, що працювати можуть тільки по факту: наявне підпільне видавництво — вони заводять справу. «Ми ж зацікавлені у можливості пошукової роботи і системного вирішення проблеми», — говорить Віктор Волошинський, керівник Управління захисту інтелектуальної власності УАВК.
Чому так забили на сполох видавництва, зрозуміти нескладно. «Уявіть собі, видавництво разом з автором зробило продукт. Він — у вигляді електронного файлу, — пояснює директор одного з найстаріших в Україні видавництв «Генеза» Олександр Фурман. — Підручник обходиться в середньому в 100 тис. грн., враховуючи авторські, редакторські гонорари, всі інші види робіт. Ми купляємо папір, необхідні матеріали, платимо фабриці за тиражування. Лише потім отримуємо книжки, які починаємо продавати. Що таке контрафакт? Це коли маркетинговий посередник або домовляється напряму з фабрикою, або сканує і тиражує готову книжку. Це коштує копійки, а його витрати від самого початку — мінус 100 тис. грн.».
Підрахувавши збитки від піратської діяльності «колег», видавці жахнулися. «За оцінками фахівців, від 30 до 50% усієї книжкової продукції, яка реалізується в Україні, — це підробки», — написав у згаданому листі Президенту Олександр Афонін. Олександр Фурман щодо навчальної та навчально-методичної літератури називає ще сумніші цифри: «Зі 190 тисяч тиражу 40 тисяч реалізує видавництво. Все інше — «лівак»». Таким чином, сьогодні видавництва змушені займатися ще й розслідуваннями. «Як тільки ми взяли під контроль одну з позицій і не допустили її розмноження, наші продажі стрибнули майже в п’ять разів», — розповідають у «Генезі».
Джерела книжкового контрафакту різні — від недобросовісних працівників самих видавництв (які продають готовий електронний варіант піратам) чи типографій (які можуть продати плівки, додрукувати власний тираж або винести кілька примірників з типографії для сканування) до чиновників Міносвіти, які можуть продати представлені на конкурс підручники чи навчальні матеріали. Як розповів представник одного з видавництв, бувають навіть ситуації, коли пірати купляють за значну суму в чиновника один підручник, а конкурс на держзамовлення виграє інший. Проте, очевидно, прибутки такого нелегального бізнесу настільки високі, що загроза «обпектися» не лякає контрафактщиків.
Цікаво, що піратством подеколи займаються не тільки у підвалах, і не тільки незареєстровані підприємства, а й дрібні видавництва і типографії. «А хто ж цим не грішить?» — говорить «Дню» приватний підприємець, що має своє невеличке видавництво і кілька станків, та який зі зрозумілих причин не захотів називати своє ім’я. «Якщо це єдиний можливий спосіб виживання, то що робити?», — щиро бідкається підприємець. За його словами, книговидавничий ринок в Україні чітко поділений між найкрупнішими видавництвами і «зайти» на нього чесним способом фактично неможливо. Бо кожне видавництво, яке займається навчальною літературою, окрім своїх авторів, редакторів, має зв’язки в Міносвіти. Все це напрацьоване роками і, зрозуміло, своїм «місцем під сонцем» ніхто не поступиться.
Хоча місце, на думку Олександра Афоніна, не таке вже й тепле. Сума легальних обігових коштів у видавничий справі не настільки велика, щоб нові видавництва прагнули переділу ринку. Це підтверджує й комерційний директор одного з відносно успішних київських видавництв, заробітна плата якого близько 3500 гривень. Невеликі гонорари і в більшості авторів підручників, тим більше, що авторський гонорар підручника, затвердженого МОН, саме міністерство і лімітує.
Очевидно, що у підприємливих контрафактників в період ажіотажу на ринку навчальної літератури справи з дохідною частиною значно кращі. В принципі, і покупець мав би бути задоволений, адже, як правило, піратська книжкова продукція коштує на 10—20% (а то й 50%) менше. Саме в цій частині ми й підходимо до того сумнозвісного АЛЕ, яке не дозволяє ігнорувати ситуацію, що склалася у видавництві.
Справа в тім, що існують санітарно-гігієнічні норми, яким повинен відповідати і підручник, і контурна карта, і посібники зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації, й інші види навчальної літератури. Вони зафіксовані наказом Міністерства охорони здоров’я «Про затвердження Державних санітарних норм і правил «Гігієнічні вимоги до друкованої продукції для дітей». Цей наказ визначає межі книгодрукування — від кольору паперу до якості фарби. Видавництва і типографії за недотримання цих норм несуть адміністративну і кримінальну відповідальність. Контрафактники, як ви розумієте, якістю їхньої продукції не надто переймаються.
Більше того, як відомо, папір за певних умов може бути переносником багатьох хвороб. На жаль, дізнатися детально про державний контроль за якістю підручників у Державній санітарно-епідеміологічній службі нам не вдалося. Проте про недавно проведене дослідження нам люб’язно розповіла доктор медичних наук, завідуюча лабораторією санітарної мікробіології Інституту гігієни і медичної екології ім. О.М. Марзєєва Олена Сурмашева.
«Ми провели експеримент, — розповідає Олена Василівна. — Підручники, які вже були у користуванні, й абсолютно нові підручники ми заразили різними видами збудників — не тільки бактеріями, але й грибами. Протягом семи тижнів ми спостерігали, як ці збудники виживають на сторінках підручників. Через три дні кишкова паличка вже не висівалась, висівалися одинокі колонії стафілококу. Гриби ж протримались до кінця експерименту, причому в тій самій кількості, в якій були нанесені відпочатку. Тобто вони прекрасно зберігаються на всіх видах паперу». Як відомо, гриби можуть бути збудниками багатьох хвороб, в тому числі алергічних, хвороб верхніх дихальних шляхів. Із паличкою Коха Інститут експериментів не проводив, проте, вважає Олена Сурмашева, за стійкістю вона майже не поступається грибам. Тому побоювання медиків, що туберкульоз може передаватися через підручники і навчальну літературу — небезпідставні.
Саме тому на великих державних типографіях відбувається жорсткий контроль за здоров’ям співробітників. Для прикладу, на Харківській книжковій фабриці «Глобус» медогляд працівники проходять щопівроку. В яких умовах і хто друкує та зшиває контрафактні підручники, які сьогодні тисячі батьків купують своїм дітям, невідомо.
Чи є вихід? Поки що кожне видавництво його шукає своїм шляхом. Хоча, зауважує генеральний директор видавництва «Генеза» Олексій Дубас, потрібно об’єднуватись, хоча сам в це мало вірить.
«Причина того, що видавці не прагнуть об’єднуватись, не тільки в прямій конкурентній боротьбі між ними, але й у відсутності бажання у відповідних фіскальних, правоохоронних структур предметно займатися проблемами галузі. Якщо ситуація з піратськими дисками хоч трошки зрушилась з місця, в першу чергу, за рахунок тиску ззовні (завдяки США, європейських держав, які вимагали конкретних дій від української влади), то книговидавництво є малоцікавим для європейців і американців. Так, вони фіксують дуже значні порушення в цій царині, але вони не будуть учасниками масованого тиску на українську владу для того, щоб Україна на своїй території захищала своїх легальних видавців. Тому питання об’єднання видавців під одним прапором боротьбі з контрафактом має кілька аспектів. Навіть легальні видавці часто не гребують піратством. За великим рахунком сьогодні знайти кришталево чисте видавництво дуже складно. Я нікого не звинувачую — я констатую факт. Тому питання не стільки у прямій конкуренції, скільки у наявності підводних каменів, які заважають видавцям порозумітись один з одним», — пояснює Олександр Афонін.
Таким чином хтось намагається боротися з контрафактниками самостійно. Хтось — сподівається на державу і правоохоронні органи. «Але їм це нецікаво, — стверджує Олександр Афонін. — По-перше, в тих обсягах, в яких продукується українська література, вона фактично не може зробити слави правоохоронцю. По-друге, правоохоронці часто не гребують патронажем над ринками літератури і над тими ж контрафактниками. Цей застій є дуже сприятливим для того, щоб люди, які займаються незаконним виготовленням, чи дублюванням книг, які є на ринку, чи просто переписуванням зі зміною авторів, але збереженням первинного текстового матеріалу, почуваються досить вільно».
Деякі видавництва пробують використовувати захисні голограми. Проте, як показує досвід, це — далеко не панацея. Батьки і школярі дуже часто навіть не здогадуючись про існування проблеми підробок в навчальній літературі, швидше керуються ціною, мало зважаючи на якість.
«Просто українським видавництвам треба бути більш мобільними, шукати нові шляхи розвитку, — переконана фактичний розробник інваріантного шкільного предмету «Основи здоров’я» Тетяна Бойченко, яка за свій авторський стаж встигла попрацювати з одинадцятьма видавництвами. — Якби працювали швидше, друкували підручники не до грудня, а до вересня, то встигали б швидше, ніж пірати». А видавці відповідають, що на мобільність у них часто банально не вистачає коштів. Ось таке замкнене коло, по якому ходять видавці, тримає в заручниках і школярів. Чи вистачить у когось сил його розірвати, питання риторичне.
