При тому що, починаючи з більшовицьких часів, найважливіших з мистецтв є кіно (а також література як носій ідеології), найбільше списів нині ламається навколо архітектури. Принаймні в Україні. Що логічно, адже зодчі створюють наше з вами середовище проживання. І якщо на поганий фільм можна просто не йти, а поганий роман — не читати, то потворний пам’ятник, позбавлений смаку будинок або бездарно розпланований квартал — така об’єктивна даність, оминути яку неможливо (багатостраждальний майдан Незалежності — яскравий доказ).
В умовах, коли вітчизняна архітектура переживає найтяжчу кризу, відчуваючи катастрофічний брак як ідей, так і особистостей, добре було б звіритися з якою-небудь вищою містобудівною інстанцією. На щастя, така є — Міжнародна бієнале архітектури у Венеції.
Тему цього надпредставницького фестивалю зодчих, нинішньої осіні — Дев’ятого, незважаючи на уявну простоту, перекласти складно — «Метаморф». Найближче — до слова «метаморфози». Відразу згадується й Овідій, і геологічна термінологія — метаморфізованими називають ті породи, що змінилися під впливом високих температур і тиску. Проте метаморфози в російському еквіваленті — сиріч перетворення. І це тлумачення здається найбільш точним. Адже, судячи з того, що показували в парку Джардіні Наполеонічі, у величезному просторі колишнього збройового складу, Арсеналу, на виставках, розкиданих по всьому місту, — архітектура нині справді переживає революційні перетворення, змінюються самі уявлення про неї.
В архітектурі нового тисячоліття, судячи з усього, намічаються абсолютно інші стосунки людини, її рукотворного середовища, з простором природи. Будівлі — концертні зали, музеї, розважальні центри, житлові модулі — намагаються немов уподібнитися живим організмам, вписатися або навіть «втекти» в ландшафт, застигнути в ньому гігантським небаченим тваринним, дивним прорахованим організмом, ніби зрощеним навколишнім пейзажем. І тоді з’являються такі разючі проекти, як будинок у формі стрічки Мебіуса, спроектований нідерландською студією «Ун»; будівля у вигляді колосального дерева, що росте прямо з моря перед містом Хайфа (павільйон Ізраїлю під загальною темою «Назад у море»); Будинок історії в іспанській Лакоруньї (автор — Девід Честерфілд), схожий на останки гігантської копалини; центр імені Пауля Клеї, Берн, у формі гігантського крила невідомого птаха (майстерня Ренцо Піано); «Волт Дісней- центр» — зламаний на манер гребеня морської мушлі (автор — Доміник Перро) або нагадуючий одночасно античну орхестру й пелюстку концертний зал «Ставангер» (Норвегія; автори — дансько-бельгійське бюро «Сюжет» удостоїлося спецпризу в секції «Концертні зали»).
Подібного роду біоархітектура панувала на більшості виставок. Взагалі, від багатьох проектів залишалося відчуття таких собі об’ємних ілюстрацій до фантастичних романів. Ну, справді, де ще можна було б уявити собі ціле бейсбольне поле на даху хмарочоса або хмарочос, звитий спіраллю та нахилений мало не під кутом Пізанської вежі (обидва проекти — павільйон США)? І все це, втім, реальні проекти, з готовими кошторисами, багато яких — уже на стадії будівництва. Що не кажи, а західні архітектори вільно можуть вдаватися до нейсміливіших марень — на нашій території такого щастя були позбавлені навіть найобдарованіші. Такі, наприклад, як Іван Леонідов — поза всякими сумнівами, найталановитіший архітектор, якому не пощастило лише з місцем народження — СРСР — і часом життя — 1920 — 1960-ті роки. Роботи унікального зодчого (під загальною назвою «Місто сонця» представлені в одній із секцій павільйону Італії) — за окриленістю, неймовірним поєднанням витонченості й масштабності можна порівняти хіба що з геніальною поезією. Жоден з його проектів, крім сходів у Кісловодську, втілений не був. А тим часом в його розробках є й заворожуючої краси Острів квітів у Києві, й набережна в Криму. Але хто про це у нас знає — адже Леонідов і досі набагато відоміший у всьому іншому світі, виключаючи територію колишнього СРСР...
Багато країн змагалися не лише у фантастичності проектів, а й у оригінальності способів їхньої презентації. У того ж Ізраїлю біля павільйону була тераса, що відтворювала пляжний курорт, — з пісочком, лимонадом, шезлонгами, безтурботною музикою, шашками й нардами для всіх бажаючих, а в окремих кабінках влаштовувалося справжнє «піп-шоу»: можна було подивитися в екранчик на приємний захід і заразом помочитися в той же пісочок. Чималу увагу туалетам приділили й естонці. Вони не лише випустили цілий каталог про те, які чудеса сантехніки існують на дачах і в іншій сільській місцевості, а й деякі зразки цієї «малої архітектури» привезли й виставили прямо в Арсеналі. Ефект — особливо від клозету у формі горбоконика — був надзвичайний. Македонія обмежилася витонченою інсталяцією, де поєднувалися дерев’яні геометричні форми та старовинні православні ікони. Хорватські розробники побудували масивну скляну платформу, щось на зразок шлюзу між різними секціями, що постійно рухався ліворуч-праворуч — доволі дискомфортна споруда. У розділі Португалії відтворювалися шуми землетрусу — тобто того, що знищує будь-яку архітектуру. Іронією й відвертим глузуванням була проймана експозиція в павільйоні Данії. Починаючи з назви — «Надто абсолютно. Сім нових датчан», закінчуючи запитальними табло на стінах — «Що, якби Гренландія була б водним фонтаном Африки?» Мініатюрні будиночки повзли на конвеєрі, підсвіченому всілякою соціальною статистикою, по кутках красувалися стільці, на яких неможливо було сидіти, а для розрядки відвідувачам пропонували скупатися в резервуарі з пластмасовими кульками. У німців усе виглядало впорядковано, однак за самими цікавими роботами пропонувалося підглядати у свого роду замочні шпарини, вирізані у великому панорамному фото тамтешньої провінції, що прикривало стіни. Японський павільйон запам’ятався позамежною візуальною агресією. Тут панували не креслення й чіткі розрахунки, а яскраві, інфантильні комікси та мультфільми-«манга», якими так славиться Країна вранішнього сонця. Це був сильний, несподіваний хід — нічого прекрасного чи корисного, ніякого людського простору — лише суцільні мальовані герої, кічеві почеркушки, лушпиння масової культури. Дуже цікаве рішення прийняла Росія — ще з весни їхній павільйон почав функціонувати як майстерня для молодих архітекторів, по два нові стажисти щомісяця. Тому всередині у наших сусідів не спостерігалося ніякого ажіотажу або екстравагантності — ділова, робоча атмосфера, кульмани, комп’ютери — одним словом, радість творіння.
Одним з найвідвідуваніших павільйонів стали «Міста на воді» — плавуча експозиція, прямо на морській гладіні неподалік від Арсеналу, а всередині — проекти облаштування найвідоміших портів світу — Венеції та Александрії, Сарагосси й Афін, Гамбурга й Нью- Йорка, Йокогами й Більбао…
Проте «Золотого лева» за найкращу інсталяцію присудили павільйону Бельгії за виставку «Кіншаса, уявне місто». І заперечити тут нічого. Бо оригінальність форми підкріплялася тут увагою до повсякденності, до життя звичайних людей далекої бідуючої країни. Марі-Франсуаза Пліссар та її колеги пропонували свого роду подорож до столиці республіки Конго — без будь-яких метафор і опосередкувань. На моніторах йшла безсюжетна, репортажна зйомка міської суєти. На стінах висіли фото тамтешніх жителів, а також (чудовий прийом) — шкільні чорні дошки, де старанно крейдою коментувалися кіншаські реалії: тіло-ріка Конго-зерно- смерть-«діти-відьми»-релігійні телеканали-містичні «мильні опери» (тут же на моніторі крутили серіал «Каршика — цариця демонів»). Мінімалістичний і водночас яскравий павільйон Бельгії запам’ятовувався найбільше. Все-таки людський вимір у будь-якому жанрі, особливо в містобудуванні, важливіше за найбільш вражаючий футуризм. Останній, утім, не залишили без уваги — «Золотий лев» за найкращий проект дали хмарочосним розробкам японської фірми САНАА («Музей сучасного мистецтва ХХI століття» в Каназаві й розвиток району Айвем у Іспанії). А «Лева» за внесок у світову архітектуру отримав 72-річний Петер Ейзенман (США), за словами журі — «мислитель і вчитель», чиї ідеї вплинули на цілі покоління містобудівників.
Цей огляд у всякому разі неповний — бо все, що пощастило побачити на бієнале, сюди не вмістити. Однак під кінець хочеться сказати не про те, що було, а про те, чого побачити не вдалося. Не було експозиції України. Ні аркушика паперу, жодного слова в каталозі. Тобто сучасної, цікавої і для нас, і для Заходу, красивої й людяної архітектури у нас немає.
Ну, виходить, що й немає.
