Раніше вважалося, що коли на обійсті є колодязь або криниця — тут живе заможний господар. Мабуть, мислили наші пращури так само, як і «розробники» законів фен-шуй. Ніби розмістивши зліва від помешкання, в якому ви живете довгий час, якийсь водний об’єкт (навіть той самий акваріум або плакат з зображенням води), можна «накликати» на себе фінансовий добробут...
Сьогодні вода для українців не є розкішшю. Хоча наша країна одна з найменш забезпечених водними ресурсами у Європі і у нас немає жодного водоймища, воду з якого можна було б назвати чистою. Саме тому виникла ідея організувати проект «Дніпро очима дітей», здійснений в рамках кампанії «Питна вода України» всеукраїнською екологічною громадською організацією «Мама-86». Він мав на меті, зі слів помічника координатора Водної кампанії Лідії Грінкевич, привернути увагу українців до проблем Дніпра за допомогою дитячого малюнка. Конкурс проходив у 2002 році, було задіяно більше ніж 400 дітей з усієї України віком від 6 до 16 років. А його результат — 600 малюнків — показовий.
«Насправді дуже важливо хоча б замислитись над проблемою, — пояснює Л. Грінкевич доцільність залучення саме дитячого ентузіазму задля формування екологічної свідомості. — Діти, малюючи на одну з запропонованих дванадцяти тем, перш за все повинні були зробити велику і копітку роботу. Малюючи на тему «Бережіть воду», треба було насправді замислитися над тим, як можна зберегти воду і що на нас чекає, якщо цього не зробити». Крім того, що виставка дитячих малюнків вже втретє експонується в Києві, продовжують надходити пропозиції від видавництв, які хотіли б використати малюнки для оформлення видань. До того ж конкурс не обмежився лише Україною — дитячі роботи побували також в Болгарії в рамках кампанії «Вода — санітарія і гігієна для кожного».
У конкурсі перемогла киянка Маша Ковальчук з роботою «Остання крапля». Щоправда, вона скептично ставиться до корисності подібних заходів. Маша вважає, що якщо людина несвідомо ставиться до того, чи раціонально вона використовує воду, то на неї не вплинуть ніякі конкурси. Тільки відчувши на собі наслідки нераціонального використання природних ресурсів, вона почне цінувати воду.
Тому, аби сформувати свідоме ставлення до водних ресурсів, не очікуючи на катастрофи, і було вирішено створити водно-інформаційний центр (у ньому й розміщувалась виставка). Цікаво, що знаходиться він на місці «серця» колишніх столичних водних комунікацій — однієї з нещодавно реконструйованих водонапірних башт, зведеної ще у 1876 році.
Взагалі ж, перша башта з’явилась 1872 року і ознаменувала собою заснування акціонерного товариства «Київводоканал». Щоправда, київські башти не мають архітектурної цінності на відміну від, скажімо, споруд у Вінниці та Львові, що відрізняються цікавою кладкою, мають годинник і виконують роль візитної картки міста.
У Києві потреба у водогоні виникла передусім через загальну загрозу інфекцій, пов’язаних з антисанітарією. До цього часу вода постачалась населенню в діжках і продавалась за великі гроші. Існувало на той час і таке поняття як «золотарі» — зачинателі сучасних каналізацій, що в діжках вивозили помиї, аби не накопичувати їх в каналах.
Якщо ви колись дивилися мультфільм про нінзя-черепашок, то з вами є про що говорити, оскільки хоча б приблизне уявлення про те, як повинна виглядати каналізація, ви маєте. Проте тим, кому поки-що не довелося її дослідити, не раджу в найближчий час робити це в реалі — вгодованих пацюків там ще вистачає. Краще вже відвідати водно-інформаційний центр і без наслідків побачити їх на телеекрані (там демонструються зйомки реконструкції підземелля під майданом Незалежності). Тим самим у музеї води акцентують увагу на тому, що 30 % каналізаційних труб столиці потребують реконструювання.
Між іншим, виховна мета створення цього музею відчувається одразу. Досягається вона «накладеною» на фон «музейних» експонатів, які є в кожній квартирі, корисною інформацією. Наприклад, щодня столиця отримує 1 мільйон 350 тисяч кубометрів води, а на очисній станції в Бортничах очищується вже 1 мільйон 400 тисяч, які знову повертаються до Дніпра. П’ють кияни воду змішаного типу: дніпровську з артезіанською або деснянську з артезіанською (в залежності від того, на якому березі вони проживають). А на кожну людину на добу припадає по 350 літрів води, що є неабиякою цифрою, враховуючи не надто великі запаси води в Україні. А ось для того, щоб у кожного серце, як то кажуть, защеміло, наскільки нераціонально ми використовуємо воду, в водно-інформаційному центрі влаштована ванна кімната з несправною сантехнікою, де вода хлюпочеться через край не тільки з раковини, а й з ванни та унітазу. Саме так, кажуть екскурсоводи, виглядає душова кожного п’ятого українця. Спеціалісти підрахували, що через те, що з крана капає, за добу виливається 20 літрів води, що за вітчизняними розцінками коштує 4 гривні. А якщо ж вода просто «шурує», виливається 380 літрів — це вже 70 гривень. Коли тече ще й бачок, за добу втрачається 600 літрів — ще 110 гривень. До того ж крани старого зразка неекономні в тому плані, що ми їх спочатку вмикаємо, а потім регулюємо температуру. Тоді як у всьому світі застосовуються крани, що реагують на руку, та ті, що дозволяють спочатку відрегулювати температуру, а вже потім вмикати воду.
Ще одна економна пропозиція, до якої закликають в музеї води, — це раковина з двома мийками. В одній миється посуд, а в іншій полощеться. Коли посуд миється у звичайний спосіб, за хвилину виливається 15 літрів води.
