Сторож ферми Дмитро Єфремович Чопий знайомить нас з ініціативною трійцею. Це Машка, її супутник Боря та дочка Малютка. На голові в Борі гарні невеличкі молоді роги — панти. Заради цих пантів і розводять плямистих оленів. З незакостенілих рогів виробляють лікарський препарат пантокрин — тонізуючий засіб, який, як написано в інструкції, застосовують при перевтомі, неврастенії, неврозах, слабкому серцевому м’язі, гіпотонії. Відомий він також іншою своєю дією, про яку чоловіки знали задовго до появи віагри.
Батьківщина плямистих оленів — Далекий Схід та Південне Примор’я. З 1937 року цих тварин акліматизували у більш ніж 25 регіонах європейської частини СРСР, в тому числі й в Україні. На території нашої держави плямисті олені живуть бiльш нiж у десяти областях. Але пантове господарство в Україні одне — оленяча ферма поблизу села Іза.
Виникла вона 1987 року. Перший секретар райкому Павло Іванович Гвоздянський десь вичитав про цілющі властивості оленячих рогів. Зв’язався зі своїм знайомим у Калінінградській області — і 15 років тому 32 оленів перевезли з під Калінінграда до Закарпаття.Новосели непогано прижилися, були часи, коли поголів’я сягало 350 голів. Однак задовгий «перехідний період» колгоспного життя тяжко позначився й на долі плямистих оленів, хоч їх якось і не повертається язик назвати колгоспною худобою. Сім років тому тодішній голова сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Нарцис» (сьогодні воно називається «Колосом») наказав оленів повідстрілювати. Вбивали головним чином самиць — «господарям» з обмеженою відповідальністю це здавалося логічним, адже в олениць не ростуть роги, заради яких тримали ферму. Про те, що без маток пропадуть і не народяться оленята, в тому числі й самці, якось не подумали. Кiлька рокiв тому оленів спіткало інше, цього разу вже природне, лихо — великі сніги, від яких завалювалися старі будівлі шкіл по селах Хустського району, забрали життя близько 20 тварин. Але ця біда не була такою страшною, як злочин колишнього голови, говорить керівник сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Колос» Василь Андрійович Голоботовський. Тепер під його опікою — близько 100 оленів.
Панти зрізають наприкінці літа. Роги одного оленя можуть важити до одного кілограма. Тернопільська фармацевтична фабрика, яка закуповує панти, за кілограм колись платила 800 гривень, тепер, за словами Василя Голоботовського, ціна впала до 400. В середньому щороку «Колос» отримує від фабрики близько 12 тисяч гривень. Грошей вистачає десь на півроку, розказує Василь Андрійович, а ще й часто доводиться довгенько чекати, поки їх перерахують. За словами пана Голоботовського, для того, щоб упорядкувати ферму, потрібно 80 тисяч гривень, а на її утримання — 50 тисяч на рік.
Влітку, особливо під час окоту, олені розбрідаються по території ферми, а взимку, розказує Дмитро Чопий, і дні, й ночі проводять біля загороди — там, де їх годують. Минулої зими з кормами для них було не так погано, як попередніх, розказує голова Василь Голоботовський, «бо відривали сіно й силос від худоби».
Машка, Боря та Малютка швидко розправились із вмістом нашого кошика — хліб та морква пішли «на ура». Машка тягне на себе пакунок з крекерами, а я намагаюся повитягати їх з цього пакунка та поділити по-братськи між усіма членами родини.
Колись люди з колгоспу справляли на території оленячої ферми весілля. «То Машка не одного разу змiтала все зі столу, вона не обирає — ковбаса, котлета, рулет», — розповідає Дмитро Єфремович. Весілля тут більше не святкують, бо люди лякали маленьких оленят. Та Машка все одно знайде собі пригоду. «Якось приїхали з фармацевтичної фабрики, то вона залізла до них у багажник — їсти шукала, — не могли витягти», — згадує сторож.
«Нещодавно бізнесмени хвалилися по телебаченню, що допомагають нашій фермі, — так то неправда, — ділиться Василь Голоботовський. — Ходили пити горілку тут, залишилося півбуханки хліба, то й віддали її оленям». «Я та ще пара хлопців вирішили, що, мабуть, візьмемо ферму в оренду, щоб довести справу до ладу, — говорить він. — Можна було б лікувальний бальзам робити на пантах — поруч є багато концернів. Щоб було і для оленів краще, і для людей. Намагаємось знайти спонсорів. Якби-то «Біттнера» сюди!».
Тільки-но з’їдено останній крекер, Машка, Боря та Малютка втрачають до нас інтерес. Постоявши ще хвилину, щоб ми, бува, не образились, вони повертаються до стада. Спершу оленів з двадцять, трьома стрибками здолавши невелику річку, зупиняються під лісом. За ними стрибають наступні — і ми залишаємось з Жулькою та кількома флегматичними кіньми, що пасуться на кордоні оленячих угідь.
Панти закарпатських оленів можуть зцілити від багатьох недуг. Але те, як ми поводимося з ними, як облаштовуємо їхнє життя, напрочуд точно діагностує нашу силу чи наше безсилля. Якщо розпишемося в останньому, ліків нам уже ніхто не пропише.
