«За плодами пізнаєте дерево це» — пригадуєте цей євангельський вислів? За ним — тисячолітня вічна істина. Але важливим є ось що: плоди дерева (зокрема, й звабливо-отруйного для багатьох наших «землячків» дерева українофобії) визначаються його корінням — так само, додамо, як і ѓрунтом, в якому це коріння зростає, соками якого живиться.
Отож, воістину це є той випадок, коли насамперед слід «дивитися в корінь». Бо тільки таким чином, вивчаючи передумови, виникнення, генеалогію, дальшу історію (галасливу, демагогічну, головне — криваву!) україноненависництва різного штибу, не в останню чергу — конкретно чорносотенного та імпер-шовіністичного, можна повною мірою збагнути, як здолати зло; а не здолавши його — Україні не бути! Це справа тяжка (передусім — психологічно: уявіть собі стан лікаря, котрий, за професійним обов’язком, мусить щоденно декілька годин спілкуватися з не зовсім психічно здоровими людьми), але життєво необхідна для нашого народу; треба мати тут і мужність, і звитягу, адже щомиті постають перед очима усілякі «лешие» і «водяные» — ці незабутні персонажі фінського та російського фольклору...
Напевно, ніхто з усіх в Україні нині сущих не спроможний виконати оту складну, відповідальну (і, в кінцевому підсумку, вдячну!) працю так, як це зробив академік Іван Михайлович Дзюба. Свідченням цьому — книга, стисло й сильно названа «Нагнітання мороку» (підзаголовок: «Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ» — ось така «славетна» естафета!). Її щойно випустив видавничий дім «Києво-Могилянська академія» — за що автор висловлює особливу вдячність керівникові центру Вірі Соловйовій, художнику О. Остапову, всім тим, хто брав участь у роботі над виданням. Презентація праці Івана Михайловича Дзюби відбулася 16 червня у Конгрегаційній залі Національного університету «Києво-Могилянська академія» і не залишила байдужим жодного з присутніх.
Розкриваючи задум книги, Іван Михайлович пише в передмові: «Не може не вразити стародавність «доказової бази» антиукраїнства: мало не слово в слово повторюється те, з чим накидалися на «мазепинців», «сепаратистів», «самостійників» і т. ін. прісної пам’яті Катков, Щоголєв, Савенко, Василь Шульгін, члени київського «Клуба русских националистов», а потім, за інших історичних умов, — більшовицькі нищителі «самостійництва». Фактично йдеться про відродження російського націоналізму — не лише в самій Росії, а й в Україні. Ідеологи російського націоналізму і неоімперіалізму, як побачимо далі (зрештою, це й відомо), великою мірою визначають принаймні культурну й освітню політику нинішньої недоукраїнської влади і тим готують остаточне зросійщення України, її інтеграцію в «русский мир», пропонуючи українцям відмовитися від себе й заплющити очі на те, якою насправді є Росія сьогодні, а натомість повірити їхнім слоганам. Ось про це і хотілося поговорити, так виник задум цієї книги. Але в процесі роботи план її трохи змінився. Подумалося, що, може, варто трохи нагадати про те, як ми йшли від ейфорії незалежності до нинішнього засилля при владі російських націоналістів. Адже все це відбувалося на наших очах, і досить стрімко. Чому не були почуті голоси застереження? Як ми втрачаємо себе? Що буде з Україною далі? Чи залежить щось від нас? Від кожного з нас?».
Ось саме про все це — праця «Нагнітання мороку». Автор, окрім принципово важливих розділів «Епізоди з історії російського націоналізму» (тут ідеться як про публікації таких відомих ідеологів, як Микола Данилевський, Костянтин Леонтьєв, так і про справи чорносотенців-практиків: Пуришкевича, Дубровіна, Маркова тощо; особливу увагу приділено чорносотенцям-малоросам).
«Галичанофобія — отруйне вістря українофобії»; «Русифікація вчора, сьогодні... і завтра?» (кожен з розділів є новим словом у вітчизняній гуманітаристиці), також включив до книги фундаментальну статтю «Прокислі «щі» від Табачника» («День», 3, 6, 10 липня 2010 року), а також цілу низку розвідок, виступів, есеїв та статей, написаних впродовж 1992—2010 років і присвячених найважливішим проблемам національно-духовного та політичного відродження України.
Тепер коротко зупинімося на найцікавіших думках, виголошених під час обговорення книги у НаУКМА. Так, відомий соціолог, постійний автор «Дня», професор Євген Головаха відзначив, що праця Івана Михайловича Дзюби підготує той ѓрунт, на якому вже не виростуть «діячі» на кшталт Дмитра Табачника. Тому ця книга спрямована у далеке майбутнє, і вона неодмінно принесе свої плоди (неодмінно допоможе розсіяти темряву — додамо ми!). Особливу увагу, вказав Є. Головаха, автор приділив такому одіозному явищу, як українофобія — він буквально «препарує» його, розкриває його причини, прихованих та явних симпатиків.
Ще один шановний автор і друг «Дня» — знаний громадський діяч, дипломат та письменник Юрій Щербак почав свій виступ такими словами: «Далеко не всі з нас розуміють, хто такий є Іван Дзюба; а тим часом колись ми, поза сумнівом, пишатимемося тим, що були сучасниками цієї людини — так само як були сучасниками, приміром, Андрія Сахарова або Сергія Аверінцева». Іван Михайлович, вів далі Юрій Щербак, каже жорстокі, непопулярні речі, він ніколи не прагнув і не прагне сподобатися геть усім людям, що сповідують національну ідею, — і якраз у цьому його сила. Дзюба в жодному разі не піддається магії «приємної» національної міфології, згідно з якою святий і чистий наш народ був поневолений якимись зайдами-азіатами, а сам не брав участі у будь-яких злочинах. Згадаймо, що коїлось в Україні під час громадянської війни, Голодомору, Другої світової: як і в кожній нації, серед нас були герої, майже святі, але були також негідники й покидьки.
«Оптиміст, якого бере розпач», — так Іван Михайлович визначив свою позицію серед колізій сьогодення, своє бачення майбутнього, підкреслив Юрій Щербак. І хоч ми переживаємо зараз важкий, трагічний період своєї історії — ми подолаємо його. Справжня держава ще не народилася, але неодмінно народиться, сказав Юрій Миколайович Щербак. Проте слід пам’ятати, що є два запеклі вороги України, здатні на все, аби знищити нашу державу: це Володимир Володимирович Путін та патріарх Московський та Всієї Русі Кирило (Гундяєв). Ці люди й досі плекають надію впокорити Україну, остаточно досягти того, що не вдалося ні Леніну, ні Сталіну, ні Брежнєву. Але доки будуть такі книги, як ця, ми будемо вільними!
Професор Києво-Могилянської академії, улюблений автор багатьох читачів «Дня» Володимир Панченко поставив усім присутнім запитання: у чому причина виникнення теперішньої ситуації, коли відчутна частина владних механізмів в Україні фактично належить російським націоналістам? Це — результат великих провалів націонал-демократів у 2004—2010 роках, це, між іншим, ще й результат того, що дуже мало лунало критики на адресу націонал-демократів із їхнього власного табору.
Читаючи книгу Івана Дзюби, уявляючи собі генезу й тяглість імперських ідей, підкреслив Володимир Панченко, корисним буде пригадати собі деякі цитати (до речі, і сам Дзюба є блискучим майстром такої цитати, яка сама говорить за себе!). Перша з них належить Лесі Українці, 1905 рік. «Як не хочеться повертатися з Петербурга у цей чорносотенний Київ», — пише вона у листі до рідних. А друга цитата належить самому Івану Михайловичу: декілька років тому на презентації книги Оксани Пахльовської, він сказав слова, які не могли не запам’ятатися: «А нації ж, товариство, у нас ще немає!». І все ж твір Івана Дзюби є потужним чинником інтелектуального опору великодержавному шовінізму та україноненависництву, особливо в умовах, коли навмисно вибудовується провокаційно-казуїстична ланка: «Українське» = «Національне» = «Націоналістичне» = «Фашистське». Ця книга, попри назву, належить до тих, що просвітлюють душу!
Ігор Лосєв, доцент НаУКМА, теж блискучий автор «Дня», лауреат премії Джеймса Мейса за 2009 рік, попередив аудиторію: «Не треба плекати ілюзій, що російський шовінізм в Україні, російське чорносотенство в Україні, історію якого вражаюче розгортає перед нами Дзюба, можна подолати лише й винятково інтелектуальними заходами. Адже є не тільки люди, які добросовісно помиляються, — є люди, яким за навмисну брехню та наклепи гроші платять!». І далі пан Лосєв підкреслив, що є речі, де держава є абсолютно незамінною, зокрема захист національних інтересів, стратегічних інтересів, духовної суверенності й культури, — і купка, навіть тисячі ентузіастів тут заступити державу не зможуть. Трагедія наша в тому, підсумував Ігор Лосєв, що обмежуємося дуже розумними розмовами, але не робимо геть нічого! А час би вже відрізняти справжній патріотизм від псевдопатріотичної демагогії...
Варто звернути увагу і на виступи відомого громадського діяча, правозахисника та публіциста Євгена Сверстюка («Книга Івана Дзюби вчить історії, вчить гідності та національного самозахисту»), видатного філософа, академіка Мирослава Поповича («У цій праці я відзначив би, зокрема, колосальний, перший в нашій літературі розділ про русифікацію — від чорносотенських часів та відповідних творів до сьогодення»), літературознавця, професора Григорія Грабовича («Цей морок, що про нього йдеться у книзі, не є абстракцією, в жодному разі, він тисне на всіх нас, і не тільки в Україні. Але дуже часто в нашій історії було таке, що Слово ставало державою і Слово надавало віру. Так буде й цього разу, хоч на перший погляд здається, що демократичний табір у розгубленості»).
Але з особливою увагою слухали те, що сказав «винуватець» заходу. Виступ Івана Михайловича Дзюби був стислим. «Тема, якій присвячено цю книгу, є воістину невичерпною, бо кожного дня життя додає чогось новенького, дивуєшся та шкодуєш, що не встиг розповісти про це у книзі», — сказав він. «Але я, — зазначив Іван Михайлович, — хотів би бодай побіжно торкнутися ще однієї, дуже важливої, проблеми, а саме — проблеми національної самокритики. Це якраз те, чого нам (в раціональному сенсі, без істерик, плачів та нарікань на нещасну долю) зараз дуже бракує — самокритики гострої, нещадної, але саме раціональної. Тієї, зразок якої нам дав Шевченко!». І ще одне додав Іван Михайлович Дзюба. Скажімо чесно: це є правдою, що треба цінувати кожну людину, яка приєднується до патріотів, оголошує себе українцем. Тут нібито важко щось заперечити, але... Згадаймо слова Лесі Українки (лист до Михайла Драгоманова): «Кажуть, що пан Н. — патріот, бо говорить по-українському. Але як послухаєш, що саме він говорить по-українському, то краще б він говорив зовсім чужою мовою!». Тут є про що подумати, чи не так?
«Моя книга, — підкреслив Іван Михайлович, — це не так полеміка з конкретними персонами (зокрема з паном Табачником), як виклад історії російського націоналізму. Чи буде прочитана ця книга (тираж її — лише 1000 примірників)? Хотілося б вірити... А щодо компліментів, які тут лунали, то зізнаюся вам: я захищений дуже товстим шаром броні від надмірних похвал. Бо вважаю, що нам всім не варто гаяти часу на компліменти, а слід думати й працювати. Мені, шановне товариство — резюмував Іван Дзюба — іноді трапляється говорити таке: «Ось виповниться 80 років, піду на пенсію й житиму, як мені хочеться». То Марта Володимирівна, дружина, відповідає на це так: «Ти спочатку піди на пенсію від самого себе...».
І насамкінець — цитата з книги «Нагнітання мороку». Вражаюче точні й дошкульні слова: «Нові акценти в антиукраїнській пропаганді й учених викладках російських імперців... — здебільшого це просто нова артикуляція старих настановлень російського націоналізму кінця ХІХ — початку ХХ століття. Тут і «русские народы», вони ж «единый русский народ», і «искусственный язык, который тщатся создать сепаратисты», і «галицийская интрига», вона ж польська, вона ж австро-німецька, і історична місія православної церкви, що має порятувати імперію, і «великая письменная традиция», яка має бути сторожем великої примусової спільності. Наймолодшим з цих аргументів не менше ста років. Їх давно спростувала наука, їх заперечила історія, їх перекреслили культурна та мовна енергія українського народу, інтелектуальні його здобутки. Але вони знову пропонуються в трохи підремонтованому вигляді для нових поколінь, які не знають їхнього старого обличчя і можуть сприйняти їх як нове слово. Вони знову на озброєнні потужних політичних сил і в Росії, і в українському проросійському політикумі — і в цьому їхня небезпека і нова загроза для України».
І все ж, читачу, маємо підстави вірити: темрява неодмінно розсіється!
КОМЕНТАРI
Лариса МАСЕНКО, професор Києво-Могилянської академії:
— Значення книжки Івана Дзюби «Нагнітання мороку» — вагоме. Адже нині активізувалися неоімперські тенденції з боку сусідньої держави. Тому такі глибокі інтелектуальні дослідження надзвичайно актуальні. Але якби ці теми належно висвітлювалися! На превеликий жаль, зазвичай подібні праці залишаються відомими лише в колах української інтелігенції, не маючи виходу на широку аудиторію. Ми майже ніколи не бачимо Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Мирослава Мариновича та інших наших видатних інтелектуалів у телепрограмах, у тих же ток-шоу Кисельова чи Шустера... Власне, в країні й телевізійних програм, які популяризували б українську культуру, обмаль. А презентацію нової книжки Івана Михайловича варто було б записати і показати на одному з найбільш рейтингових каналів у прайм-тайм. Адже це було свято інтелекту! Цікаві виступи Ігоря Лосєва, Володимира Панченка, Юрія Щербака... Хоч і зала була повна, все одно то вузьке коло слухачів.
Мирослав МАРИНОВИЧ, політв’язень, віце-ректор УКУ:
— Назва дослідження влучно окреслює наше сьогодення. Насправді це ще не морок, який був, наприклад, у сталінські часи, а тільки його нагнітання. Тобто спостерігаємо карколомні зусилля темних сил запровадити свої закони. Чудове відчуття часу, яке Іван Михайлович має завжди.
Пригадую виступ літературознавця на одній важливі всеукраїнській зустрічі. Мав слово після президента Леоніда Кучми. Слухаючи його, подумав, що справжній президентський виступ — був у Дзюби! Точно розставлені акценти, глибоке інтелектуальне осмислення проблеми, аргументований і виважений виклад... Дякую Богові, що Іван Дзюба був і є в нашому національному житті. Особливо мене приваблює висока людська гідність Івана Михайловича.
Катерина ДІДЕНКО, пенсіонерка:
— Я прийшла на презентацію нової книжки Івана Дзюби, бо мені хочеться відчути, що я живу в Україні. Україні європейській — такій, якою вона була завжди за своєю суттю до страшного радянського поневолення. На жаль, таке відчуття аж ніяк не з’являється, коли дивлюся телебачення чи проглядаю друковані видання, за винятком кількох, зокрема, «Дня». Іван Михайлович є майбутньою проекцією нашої країни. Такою проекцією, де суспільні настрої зумовлюють інтелектуали, а не політики, як це є в багатьох успішних європейських країнах.
Марія МАТІОС, письменниця:
— На жаль, ще не встигла ознайомитися з новою працею Івана Михайловича, та мені дуже хочеться дещо сказати напередодні його ювілею (26 липня Іванові Дзюбі виповнюється 80! — Ред.). Словами з моєї книжки «Вирвані сторінки з автобіографії». «...Хірурги двічі зазирали у Дзюбине серце, але, думаю, навіть вони не знають, які насправді вулкани приховані в грудях Людини, котру Україна нелукава, Україна правдива і совісна називає найбільшим інтелектуалом і живою совістю нації. ...Знаю, з якою іронією Іван Дзюба ставиться до похвали. Бо не знаю іншої людини, яка б із такою жадібністю щодня самовдосконалювалася і яка так природно і глибоко вникала б в усе, за що береться її рука. Як і не знаю іншої людини, яка заходила б у приймальню свого службового кабінету, стукаючи у двері. Так було всі роки, коли Іван Михайлович очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Очевидно, оця ненавмисна, природжена делікатність, зворушлива увага до житейських деталей, надзвичайна для наших часів толерантність у судженнях і оцінках у поєднанні з непохитною твердістю в переконаннях і викликали в мене суто людське потрясіння. ...Мені чомусь дуже хочеться, щоб сьогоднішня, роздратована і поки що непримирена Україна прочитала його книжки «Спогади та роздуми на фінішній прямій» і, звичайно, «Нагнітання мороку» (додає. — Ред.). Адже їх написав Іван Дзюба з того Донбасу, який і сьогодні страждає за Україну (але чомусь дуже пошепки), а не харкає її багатствами... Я пересвідчилася, що Донбас не зовсім такий, яким його нам хотіли би намалювати політики. Слава Богу, ще є Донбас Івана Дзюби, Василя Стуса та Івана і Надії Світличних. Іване Михайловичу! При Вас і з Вами моєму поколінню легше реставрувати спотворені істини».
Олена ДЗЮБА-ПОГРЕБНЯК, донька:
— Дуже люблю спостерігати, як батько працює — з неймовірною жадібністю. Довкола пообкладається книжками. Бува, за ними його й не видно. Одні бере з собою на дачу, потім везе назад, у нашу київську квартиру, там ще працює з ними, далі повертає у книгозбірню Вернадського, а звідти бере нові. Інколи думаю про те, що, мабуть, у ЦНБ уже не залишилося книжки, яку він не прочитав...
Українські історики, літературознавці, мовознавці так чи інакше стикаються в роботі з темами російського шовінізму та українофобії. Але, на мою думку, цю тематику тато дуже ѓрунтовно і неупереджено дослідив. Шкода, звичайно, що праця вийшла накладом лише в тисячу примірників. Очевидно, вона навіть не дійде до книгарень за межами Києва. Проте батька це не зупиняє. І попри обіцянку матері після свого 80-річчя поберегти себе й більше подбати за своє здоров’я, знаю напевне, що він і надалі працюватиме на повну силу.
Володимир МОРЕНЕЦЬ, професор Києво-Могилянської академії:
— Треба сказати, що Іван Дзюба зазвичай досліджує значимі світлі теми. Однак він надзвичайно сумлінний учений-громадянин, тому, вочевидь, і з’явилася праця «Нагнітання мороку». Її назва не випадкова. Морок панує в самому українському соціумі, що випливає з його захитаної ідентичності. А захитана ідентичність — небезпечна. Вона веде до різних радикальних проявів і світоглядних збочень. Якраз це констатує Іван Михайлович у своєму дослідженні. Крім того, на провини самої нації у власній недоформованності. Також говорить про сторонній чинник, який нагнітає той самий морок. Нині — і впродовж минулого століття одним з таких чинників був і залишається російський шовінізм. Один із найпотужніших мислителів нашого часу досліджує історію російського шовінізму, його функції та інструментарій. А ще історію російського націоналізму і становлення самого світогляду, який для поліетнічної Росії дуже важливий, оскільки служить механізмом стягування її докупи. Досліджує і ксенофобію, зокрема українофобію. До речі, Україні ксенофобія майже не властива, лише окремі її прояви, не будемо святими.
Студії Івана Дзюби — глибокі, фундаментальні, дійсно неупереджені. Ця книжка мала би лежати на столі державних службовців високого рангу. Вона мусила б стати посібником для СБУ — країна повинна дбати про свою цілісність. Нерідко те, що запускається добре оплаченими адептами, — не що інше, як злочинні прийоми роздирання держави. Зумисне створюються такі провокації, що виглядає, мовляв, бути українцем — значить вважатися ворогом людськості й людства. Так, Україна — багатоетнічна, проте вона має автохтонну націю. Якщо хочемо мати країну, тоді повинні поважати всіх. І починати слід із титульної нації. Тим часом чи не на кожному політичному ток-шоу чую речі, від яких волосся стає дибки. Гості тих студій кличуть мене перехреститися, забути, що я — українець, що маю культурну історію, мову та свою землю, і тоді я їм сподобаюся. Тобто який план? План на знищення України. Це, власне, описує Іван Михайлович. Ксенофобія — болячка, яка, мабуть, не обминає жодної країни. Це — фобія, в цьому разі — українофобія, яка з’явилася не вчора і не завтра зникне. Тому про неї треба знати. Адже долати її можна тільки зі знанням суті справи. Так, зокрема, вважає Іван Дзюба.
Cергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист:
— Іван Дзюба — людина унікального інтелекту й унікальної моральної позиції. І велике лихо політиків сучасної України щодо таких, як він: ті не дослухаються. Показовий епізод. Кілька років тому на програмі «Свобода слова» був тодішній президент Віктор Ющенко. Він сидів як на троні. Довго, монотонно говорив ні про що. У студії також були інтелектуали. Їм дали по хвилині для виступу. Дали й Дзюбі. Іван Михайлович сказав кілька простих, на перший погляд, речей, але на них українська політика досі не знайшла відповідей. Приміром, про адміністративну реформу, передачу влади громадам. Зокрема, говорив, що ці паперові рішення — ніщо, якщо не буде на місцях справжніх громад, сприянню їх формуванню. Так само в питаннях культури академік є блискучим фахівцем. Проте його не чують у кращому разі або демонстративно не хочуть чути в гіршому.
Це — драма, що Іван Дзюба змушений братися за такі теми, як російський шовінізм і українофобія (вони, безумовно, на часі). І йому вдається на інтелектуальному рівні розправитися із чорносотенною нечистю в новій книзі. Але, вочевидь, людина такого масштабу та інтелектуального калібру мала би займатися світоглядно-культурними, метафізичними питаннями.
