Днями до редакції надійшов лист від директора Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтв України Юрія Кулініча з проханням, яке, по правді, часто зустрічається в редакційній пошті, — подарувати книжки «Україна Incognita», «Дві Русі» та «Війни і мир». Далі йшлося про те, що придбати цей триптих серії «Бібліотека газети «День» установа не може, «оскільки перебуває у складному матеріальному становищі». Ми завжди намагаємося реагувати на листи читачів. Редакція часто своїм коштом навіть передплачує наше видання. А в цьому разі не могли обмежитися подарунком. Адже цей лист — вельми красномовний штрих до загальної картини стану справ у архівній сфері. Сфері, яку можна назвати стратегічно важливою. Кілька тижнів тому у «Дні» була надрукована стаття Наталії Дзюбенко-Мейс «Пережити і розповісти» (Див. № 24 за 11.02). У ній авторка наводила слова Президента Віктора Ющенка, які він сказав на зустрічі з письменниками, кінематографістами, науковцями у столичному Будинку кіно: «...Західні гуманітарії перше, що просили мене — відкрити українські архіви. Не туристичні подорожі, не наукові розробки, а в першу чергу та передусім архіви». Про це також говорила у своєму інтерв’ю й міністр культури і мистецтв Оксана Білозір (Див. № 29 за 18.02). Тому ми вирішили навідати архівістів і музейних працівників.
ОХОРОНА НЕ ПЕРЕДБАЧЕНА
Будівля архіву-музею — архітектурної пам’ятки XVIII cтоліття — знаходиться на території Національного заповідника Софія Київська у столиці. Після короткого знайомства директор Юрій Кулініч запропонував оглянути приміщення. Колись тут була бурса для хлопчиків, яка діяла при Софіївському монастирі. До речі, в ній навчався композитор Кирило Стеценко. У 1918 році, в період національно-визвольних змагань, у будинку перебувало Головне архівне управління. А з 1966-го засновано архів- музей. Згодом відкрито філію в селі Плюти Обухівського району Київської області. До того там була садиба радянського драматурга Олександра Корнійчука. З довколишніми селами та райцентром пов’язані також імена письменника Григорія Косинки, поета Андрія Малишка... Тому й вирішили об’єднати спадщину кількох митців у садибу «Літературно-мистецькі Плюти».
Зараз у частині архіву-музею тривають ремонтні роботи, розпочаті ще торік. Окремі кімнати оновлені раніше. Час від часу в них проводяться вечори та експонуються роботи сучасних художників. «У принципі, дирекція повинна брати гроші за надання приміщення, — говорить Юрій Якович, — однак вважаю, що на українських митцях гріх заробляти. Вони ж у такому становищі, як і ми. Хто може — платить, хто не може — не платить».
У подальшій розмові з’ясувалося: ремонт роблять за кошти, які надійшли з державної «Програми розвитку музейної справи на період до 2005 року». Її реалізовувало тодішнє Міністерство культури та мистецтв. Хоч архів-музей ніколи до нього не належав, а входить до складу установ Державного комітету архівів України, який безпосередньо підпорядковується Кабінету Міністрів. Із приходом нової влади вирішується питання, якому міністерству буде належати Держкомархів. Юрій Кулініч констатує, що в позаминулому році уряд не дофінансував 100 тисяч гривень на ремонтно-реставраційні роботи, а в минулому — понад 175 тисяч... У цьогорічному бюджеті закладена потрібна сума, щоб довести все до ладу. Однак вона, очевидно, надійде за місяців два-три... Причина проста: архіви, як і бібліотечні та музейні установи, фінансуються за залишковим принципом.
Серед інших нагальних проблем Юрій Якович називає — забезпечення охорони фондів, а їх понад 1365. «У кошторисі, фінансованому державою, ніде не зазначено, що виділяються гроші на оновлення сигналізації, охороні тощо, — зазначає він. — Те, що було одержано з загальної державної програми, пішло на переобладнання вкрай застарілої пожежної системи. Приміщення охороняється професійними охоронцями. Але в нас вони не отримують ні копійки. Приставлені дивитися за іншими об’єктами міста, стежать і за нашим. А крім цього, офіс їхньої фірми знаходиться в будівлі архіву-музею. Це, власне, все пояснює». А от із філіалу нещодавно викрали картини українських художників початку XX століття. Причина банальна — за відсутності бюджетних коштів не працює сигналізація... Відразу після крадіжки Державний комітет архівів України звернувся до Кабінету Міністрів із проханням виділити кошти на охорону для цих двох будинків. Уряд видав таке доручення. Тепер чекають на його втілення. Схоже, досі спрацьовує прислів’я — «поки грім не вдарить, мужик не перехреститься»...
НОВІ НАДХОДЖЕННЯ І ДОСТУП ДО АРХІВУ
Після такого ознайомлення директор запросив до літературно-мистецької вітальні, де прямо на стінах автографи відомих відвідувачів. Є серед них і президентський. У 2003 році тут проходила виставка плакатів молодих художників, присвячена 70-й річниці трагедії Голодомору. Її організував фонд Віктора Ющенка. У вдячність за надання приміщення усю експозицію подарували архіву-музею.
Неквапно гортаючи сторінки книжки «Україна Incognita», Юрій Якович зосередився на побажаннях головного редактора «Дня» Лариси Івшиної: «Без вашої праці немає повноцінної історії». «Влучний вислів, — прокоментував він. — Дякую за таке шанобливе ставлення до нашої професії. «Україну Incognita», «Дві русі», «Війни і мир» передам у фонди. Там вони, як цінне свідчення часу, зберігатимуться разом із фоліантами». Фоліанти обіцяє показати пізніше. А поки розповідає про нові надходження. Протягом останніх років було прийнято рукописи та документи від діячів літератури та мистецтва: Олеся Гончара, Костянтина Степанкова, Миколи Жулинського, Анатолія Солов’яненка, Григорія Верьовки, письменниці та художниці Віри Вовк із Бразилії, письменника Віталія Коротича з Росії, художниці Емми Авдієвської з Німеччини... Фонди також активно комплектуються експонатами, конфіскованими Бориспільською та Київською митницями при перевезенні через кордон. Архів-музей уже років десять-п’ятнадцять не отримував коштів із держбюджету на придбання нових надходжень. Усе роблять через особисті контакти, через книжково- документальні виставки, які приваблюють потенційних фондоутворювачів. Окрім цього, багато що значить авторитет їхньої установи.
«Хто має доступ до матеріалів?» — цікавимося. З’ясовується, застережень немає. Потрібно тільки написати заяву на ім’я директора. Ще донедавна ця процедура була ускладнена — вимагався лист із вказаною метою від організації, яка спрямовувала сюди відвідувача. Чотири роки тому Верховна Рада внесла доповнення у закон, згідно якими доступ став відкритий для всіх. У радянські часи архіви перебували в системі КДБ, доступ до них був вкрай обмеженим.
Для того, аби ми мали змогу пересвідчитися, керівник просить свого заступника Михайла ХОДОРОВСЬКОГО провести нас до читального залу, де зараз працює американський дослідник. З’ясовується, що отримати інформацію про архів-музей можна і через інтернет-адресу. А окрім цього співпрацюють із Гарвардським університетом та Фондом кафедр українознавства США.
Джошуа ФЕРСТ — молодий історик. Як аспірант пише дисертацію на тему «Українська кінематографія». Зазначає, що передусім його цікавить проблема національної ідентичності в Радянському Союзі. Переконаний, що саме через кінематографію можна багато дізнатися з даної проблематики.
ЛИСТИ ШЕВЧЕНКА, РУКОПИСИ ТИЧИНИ, КІНОПЛІВКИ ДОВЖЕНКА
Відтак заступник повів показувати цінності, знайомитися з якими прилітають із-за океану.
Серед постійно діючих експозицій — виставка особистих речей українських митців. «Взагалі, таке створення кабінетів діячів української культури ХХ століття зініціювали їхні родичі, приносячи особисті речі письменників, режисерів, художників до нас, — говорить Михайло Дмитрович. — Сказати б, після нищівної критики кіносценарію «Україна в вогні» Олександру Довженку було заборонено жити в Україні. Він перебрався до Москви. Але щоліта приїжджав сюди до сестри (там мав свою кімнату), яка проживала на вулиці Володимирській у Києві. Власне, меблі, старий годинник, велику бібліотеку саме з тієї кімнати передали племінники кінорежисера. Як з’ясувалося, архіви Довженка зберігаються у Сосниці на Чернігівщині, де він народився, на столичній кіностудії, названій його іменем, і, власне, у цьому архіві-музею. Матеріали його останніх років життя здебільшого потрапили до Російського державного архіву літератури і мистецтв.
У кабінеті поета Андрія Малишка та композитора Платона Майбороди також багато раритетів: вишукана порцеляна, картини, вишивки, яким уже кілька десятків літ. Особливою цінністю вважається піаніно, на якому творилися, а відтак — вперше виконувалися пісні «Рідна мати моя», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі»...
Незабаром буде створений і Музичний центр імені Левка Ревуцького, де відбуватимуться концерти української музики. Для цього вже спеціально відведена щойно відремонтована зала. Нещодавно дирекція від сина композитора отримала в подарунок його рояль, мініатюрну шафу для нотних записів. Нові надходження разом із старими, що були у фондах архіву-музею, будуть оформлені в постійно діючу виставку. А поки вони перебувають у сховищах.
За словами Михайла Ходоровського, у сховищі знаходяться пам’ятки з середини ХVIII століття й до наших днів. Серед сотень він знаходить потрібну паперову теку і показує рукописи віршів Тараса Шевченка: «Бандуристе! Орле сизий...», «Сон», «Николаю Ивановичу Костомарову»; листи до актора Михайла Щепкіна, ілюстрації першого, 1840 року, видання «Кобзаря»; копія свідоцтва Єкатерининської церкви при Академії художеств про смерть Тараса Григоровича...
В архіві-музеї також містяться зібрання: драматурга, актора та режисера Марка Кропивницького, архітекторів — авторів та співавторів будівництва університету та Володимирського собору в Києві Вікентія та Олександра Беретті, художників Івана Їжакевича та Фотія Красицького, співака Бориса Гмирі, скульптора та кінорежисера Івана Кавалерідзе, сходознавця і славіста Агатангела Кримського, композиторів Кирила Стеценка та Бориса Лятошинського... Представлені фонди письменників «розстріляного відродження»: Євгена Плужника, Миколи Зерова, Григорія Косинки; шістдесятників: Миколи Вінграновського, Бориса Антоненка-Давидовича, Івана Драча, Івана Світличного...
У книгосховищі відразу нам показали величезну книжку розмірами близько вісімдесят сантиметрів довжиною та півметра шириною і, за словами фахівців, вагою близько 60 кілограм. Виявилося, це лише перший том. Другий — аналогічних розмірів. У двох — фото креслень стін, колон, куполів, дзвіниць Володимирського собору в Києві. За переказами, вона подарована архітектору Павлові Альошину, автору проектів Педагогічного музею (нині Будинку вчителя), теперішнього Міністерства закордонних справ... Унікальним є «Кобзар», виданий за життя Тараса Шевченка в 1860 році, у друкарні Пантелеймона Куліша, чия «Чорна рада», датована 1857 роком, тут зберігається також. На наше запитання: «В яку ціну цей «Кобзар» оцінюють зараз?», працівники відповіли, що в Україні тільки-но починається грошова оцінка раритетних документів і друкованих видань.
«Чим ще здивувати?» — запитує заступник. І показує першу збірку Павла Тичини «Сонячні кларнети», видану 1918 року. Каже, що в них зберігається фактично весь Тичина, а це 17243 одиниці зберігання!
Працівники книгосховища все демострували раритети та унікуми. З усього видно, вони — ентузіасти своєї справи. Бо на платню музейного працівники, що становить у середньому 400 гривень, а в архівіста-початківця ще менше, не кожен піде працювати. Однак зазначають, що не у всі приватні галереї, нехай і добре фінансовані, перейшли б — часто в них процвітає кітч. Вважають, що потрібно просто поняттю «українська культура» надати нові смисли, що, власне, вони й роблять. І сподіваються, що нова влада їм у тому допоможе. До речі, нещодавно на колегії Держкомархівів України було підсумовано, що на стабілізацію всієї архівної системи: обладнання, ремонтно-реставраційні роботи, охорона тощо загалом потрібно 50 мільйонів гривень. Така сума архівістами називалася вже кілька років поспіль, але щороку виділялося наполовину менше...
