Мешканці села Малі Селменці Ужгородського району Закарпаття пройшли через важке випробування: наприкінці червня далекого 1945 року разом зі зміною карти тодішньої Європи під ніж великої геополітики потрапило і це невеличке закарпатське село, яке тоді входило до складу Велькокапушанського округу Словаччини. Лінію кордону, за словами місцевих мешканців, встановили за кілька годин, не попередивши заздалегідь нікого. В одну мить по різні боки колючого дроту опинилися цілі родини: батьків розлучили з дітьми, сестер із братами, не пошкодувала доля і закоханих та наречених.
ЖИВИХ і МЕРТВИХ РОЗДІЛИЛИ КОЛЮЧИМ ДРОТОМ
Про трагедію, яка зачепила чи не кожну родину в Малих Селменцях, нині знають лише з переповідок старожилів. Кілька років тому найстарший мешканець села Золтан Євчак розповів мені історію своєї родини. Він, тоді молодий хлопець, відбував військову повинність на господарських роботах у Німеччині. Повертаючись додому із чужини, дізнався від залізничників про те, що сталося. Зустріч із рідним селом його вразила: половина родичів, знайомих, церква, школа, та навіть кладовище, де був похований і його батько і де залишилася пам’ять більшості їхніх родин, опинилися за колючим дротом...
Місцеві жителі розповідають, що все відбулося настільки блискавично швидко, що навіть якщо хтось із нижнього кінця села був у родичів у вишньому — враз опинився в іншій державі. Причому без права повернення додому. Переповідають й історію про дівчину Ребуш, яка пішла до родини на край села саме у ті прокляті години. Додому вона вже не повернулася. Прикордонники не пустили. Так і залишилися: вона у Чехословаччині, а батьки та наречений — в Україні.
Вчорашні родини, добрі знайомі чи сусіди не мали навіть можливості спілкуватися. На кордоні протягнули колючий дріт, розорали прикордонну смугу і встановили дерев’яну огорожу, через яку нічого не було видно на протилежну сторону. Проте селяни швидко знайшли можливість контактувати: вони перегукувалися, обробляючи свою землю, іноді співом давали знати, що у селі щось сталося: хтось помер, народився, захворів або ж одружується. Позаяк абсолютна більшість жителів села були угорцями, перемовини велися угорською мовою, і прикордонники не розуміли, що це вони спілкуються.
Поділ села поламав долі багатьох мешканців. Історія покійної сусідки Золтана пані Марії типова для жителів села: по той бік дроту опинилися її два брати, сестра та донька. Коли ховали братів, вона благала прикордонників, аби дали попрощатися з ними. Не вблагала. Через закритість СРСР не довелося їй зустрітися і з іншими своїми родичами. Так і дожила віку, вдивляючись у той бік, де залишилася частка її самої...
Золтан Євчак розповідав, що перші роки після поділу села, коли хтось помирав на «тій» стороні, труну приносили до кордону. Так і прощалися малоселменчанські родичі з померлими великоселменчанськими: через колючий дріт.
В іншій державі опинилися і брати пана Золтана. Сам він зміг відвідати своїх близьких лише у 1956 році, коли в страшну аварію потрапив його брат. А вже у 1989 році зняли більшу частину огорож на кордоні, тож можна було бачити своїх рідних та спілкуватися з ними через кордон, хоча на той час чимало родинних зв’язків уже загубилося.
ЗНОВУ РАЗОМ?
Шанс на возз’єднання родин та віднайдення втрачених родичів велико- та малоселменчани отримали аж у 2007 році, коли тут відкрили пішохідний пункт пропуску через кордон. Нарешті зняли й колючий дріт між Малими та Великими Селменцями. Здавалося б, нині ніщо не повинно завадити возз’єднанню розділених родин. Та все ж мешканцям Малих Селменців не просто потрапити до своїх рідних у Словаччині, для цього їм доводиться отримати шенгенську візу або ж дозвіл на малий прикордонний рух. Чого не скажеш про словацьких селменчан, які сотнями приходять сюди щодня безперешкодно — їм не потрібно жодних віз.
Староста не втрачає оптимізму і щиро вірить, що невдовзі все зміниться на краще. І ще — понад усе хоче, аби більше ніколи й ніде в світі не повторилася трагічна історія його села, а мирну суверенну Україну мріє якнайшвидше бачити в складі Євросоюзу, щоб не тільки штучно роз’єднане рідне село, але й наші братні сусідні народи спілкувалися без бар’єрів, які пролягають через землі й душі людей
Та нині мешканці Великих Селменців щодня простують до Малих не заради пошуку своїх загублених родичів та відновлення пам’яті роду, а заради... меркантильного інтересу. Вони йдуть в Україну за дешевими харчами, горілкою, цигарками, одягом. Прикордонники кажуть, що особливий наплив словаків зранку: щодня о 9-й годині вони сотнями збираються на пункті пропуску. А вже післяобідньої пори повертаються додому, тягнучи чималі клунки із дешевим українським товаром. Малоселменчани ж від цього тільки виграють. Завдяки словацьким сусідам у ще донедавна депресивному селі розквітає приватний бізнес: тут, як жартують, місцеві, що не хата, то магазин. Зведено і нову, добротну дорогу. Все це позитивно впливає на розвиток села, зокрема і на його бюджет. Та найголовніше — молодь перестала виїжджати, бо бачить свою перспективу саме тут. Місцеві жителі мріють про те, щоб тут відкрили обіцяний автомобільний пункт пропуску, бо тоді село та люди матимуть ще більші можливості для розвитку бізнесу та заробляння грошей.
Словацькі Селменці, на відміну від українських, можуть похвалитися гарними дорогами, пішохідними та велодоріжками, добротними автобусними зупинками, скошеними узбіччями та охайними заквітчаними подвір’ями. Не можуть вони похвалитися хіба що кількістю магазинів, яких тут на все село лише три, та й то невеличкі. Та й навіщо їм крамниці, коли все необхідне вони можуть купити набагато дешевше у сусідньому, хоча й закордонному селі?
ЛІНІЯ КОРДОНУ РОЗДІЛИЛА І ПРИВАТНІ ЗЕМЛІ
Про трагедію 1945 року у Великих Селменцях пам’ятають лише з переказів. Староста Лайош Товт, який уже 14 років поспіль керує селом, каже, що він добре знає про цю сторінку історії села зі спогадів свого діда, який також був сільським старостою у воєнні роки. Дідусь розповідав, як його змушували підписувати петицію про приєднання села до СРСР, і як він кілька днів переховувався, щоб не робити цього. Не діждавшись старости з печаткою, маркувальники нового кордону проклали його через село. Лайош жалкує, що й донині родини з двох сіл повністю не відновили втрачені за кілька десятиліть зв’язки. А два роки тому йому пощастило зустрітися зі своїм двоюрідним братом, який живе в українських Селменцях. Лайош продовжує: «Лінія кордону розділила не тільки родини, але й землі: чимало приватних земель залишилося по іншу сторону кордону. До речі, нині за законом Словацької Республіки, мешканці українських Малих Селменців, земля яких залишилася на тій стороні, мають право на її повернення. Тоді як словацькі селменчани таким правом в Україні не можуть скористатися».
Нині у Великих Селменцях проживає 630 людей, серед яких лише три словацькі родини, решта — угорці. Чимало хат у селі порожні: старі люди вмирають, а їхні нащадки покидають малу батьківщину. До речі, вже три закарпатські родини придбали тут собі домівки. У Великих Селменцях є угорськомовна школа, в якій навчається 150 учнів, та дитсадок із 50 вихованцями, для дітей споруджені сучасні спортивні та ігрові майданчики та створено найкращі умови для навчання. Віруючі великоселменці мають можливість молитися у трьох церквах. «Проте, — бідкається пан Лайош, — молодь виїжджає до великих міст: Братислави, Кошиць, а також до Чехії, Угорщини, Великобританії, Німеччини у пошуку роботи та подальшої перспективи. У Великих Селменцях її важко реалізувати: рівень безробіття у селі сягає 40%». Та разом із тим староста не втрачає оптимізму і щиро вірить, що невдовзі все зміниться на краще. І ще — понад усе хоче, аби більше ніколи й ніде в світі не повторилася трагічна історія його села, а мирну суверенну Україну мріє якнайшвидше бачити в складі Євросоюзу, щоб не тільки штучно роз’єднане рідне село, а й наші братні сусідні народи спілкувалися без бар’єрів, які пролягають через землі й душі людей.
