Нещодавно ми відзначили 110 років від дня народження Олега Кандиби-Ольжича. Уже, принаймні, 25 років його життя і діяльність досліджується в незалежній Україні. Адже за радянських часів на цю постать було накладено «табу» через приналежність до Організації українських націоналістів (ОУН).
За цей час ґрунтовно досліджено наукову діяльність і поетичну творчість Ольжича. Проте, на жаль, так не можемо сказати про його біографію та політичну діяльність. Ось такий парадокс, О. Ольжич, який найбільше прославив Україну як діяч ОУН, залишається недослідженим і належно неосмисленим.
Ідеться, зокрема, про останні роки і дні його життя та обставини смерті. Як відомо, під час Другої світової війни О. Ольжич, фактично, очолив діяльність ОУН на українських землях, оскільки голова ОУН полковник Андрій Мельник на той час перебував у німецькому концтаборі «Заксенгаузен». Для Ольжича особистою трагедією став розгром націоналістичного підпілля в Києві в 1941 — 1942 роках. Адже він, як ніхто інший, доклав величезних зусиль, щоб у центрі України відродилося українське життя й утворилися необхідні політичні обставини можливого проголошення незалежності України.
Зробити вдалося чимало. У Києві видавалися українські газети, відкрилися українські церкви, було налагоджено і нормалізовано до певної міри життя в місті, яке пухло з голоду і замерзало через відсутність вугілля. Врешті, створено Українську національну раду — політичний інститут, який виявляв волю українців відновити державну незалежність України. Арешти в Києві поклали всьому край. Більше того, німці розстріляли весь актив ОУН, зокрема поетесу Олену Телігу, яку Ольжич безуспішно намагався евакуювати з Києва. До речі, треба визнати, що О. Теліга не виконала наказу провідника покинути Київ, бо вважала для себе такий крок зрадою друзів.
Перед Ольжичем стояло нове надзавдання — відновити діяльність ОУН. Заради цього він виїжджає на Волинь і Галичину, де на той час концентрувалися основні українські сили.
Але несподівано у травні 1944 року у Львові гестапо заарештувало його безпосередньо на конспіративній квартирі, яка вважалася перевіреною, а отже надійною. Хто «здав» Ольжича, до цього часу достеменно не відомо.
Відомо лише, що лідера націоналістів запроторили до концтабору «Заксенгаузен», де в жорстокий спосіб вибивали свідчення. Постає питання, що цікавило німців, які свідчення міг дати Ольжич?
На ці запитання Провід ОУН шукав відповіді уже після війни.
Існують дві версії, які тісно пов’язані між собою. Уже 1943 року Олег Ольжич доручив окремим діячам ОУН в Україні зібрати, опублікувати і поширити книжку «Революція рве кайдани», в якій мали бути викладені всі факти злочинів німецьких фашистів проти українського народу. Таку книжку було написано. Рукопис існував у трьох примірниках. Один мав бути відправлений на Захід. Другий — на східні терени України. Третій планували використовувати для роботи з членством ОУН. Отже, німці, заарештовуючи Ольжича, шукали рукопис, оскільки на той час усі три примірники були у нього.
Інша версія така. Арешт Ольжича збігся з арештами інших відомих діячів ОУН, які мали тісні контакти з представниками країн антигітлерівської коаліції. Так, в Італії було заарештовано члена ПУН Євгена Онацького. У Франції — Олексу Бойківа. Гестапо розшукувало Ярослава Гайваса, Теофіла Бак-Бойчука та Якова Шумелду. На допит у гестапо постійно викликали Миколу Капустянського. Це були люди, які не приховували своїх зв’язків з представниками країн антигітлерівської коаліції.
Усе це відбувалося в той час, коли німці вже знали про намір союзників висадити свій десант у Європі і вживали заходів, щоб з’ясувати, де саме це відбудеться, щоб цьому протидіяти.
Олег Ольжич, як уже йшлося, був керівником ОУН на українських землях. Мав тісні контакти з УПА. В архіві ОУН містяться документи, які прямо свідчать про те, що українські націоналісти планували масове повстання проти фашистів і пов’язували його з висадкою десанту в Європі, тобто відкриттям так званого другого фронту.
Ось як про це писав Яків Шумелда, соратник Ольжича, один із дослідників причин його арешту і загибелі: «Смерть д-ра Олега Кандиби спліталася, як ми припускали, з днями десантів західних аліянтів у Нормандії, що було смертельною загрозою для Райху. Ольжич був, побіч ген. Миколи Капустянського, 64-літнього тоді члена ПУН, якого часто тягало гестапо на допити, останнім ще живим членом ПУН, які в 1930-х роках жили деякий час у країнах Нового світу. Ольжич був пов’язаний археологічною працею з Гарвардським університетом у 1930-х роках. Був він на лісті тих, яких ґестапо підозрівало у прихильності, або зв’язках із західними аліянтами. Коли ж аліянти почали офензиву із заходу, перед урядом Райху мусіло виринати марево українських партизанів. Плян масового повстання існував у Військовому штабі ПУН; але він був пов’язаний з десантом у південній Европі» (журнал «Український історик, 1985 р.).
Отже, існує припущення, яке ґрунтується на конкретних історичних фактах, що арешт Олега Ольжича був зумовлений не лише його чіткою антинімецькою позицією як лідера ОУН, а й можливими зв’язками з представниками країн Європи і США, які у червні 1944 року завдали нацистам серйозного удару в Нормандії.
Можна зробити припущення, що гестапо допитувало Ольжича як людину, яка володіла фактами про злочини нацизму і могла координувати діяльність націоналістичного підпілля в Україні з діями союзників у Європі. Але це тільки припущення.
Окрема тема — взаємини Олега Ольжича і Романа Шухевича, які стали особливо тісними після розгрому ОУН у Києві. Обидва належали до ОУН, але різних її «фракцій». Після розколу ОУН 1940 року Ольжич залишився з Андрієм Мельником. Шухевич приєднався до Степана Бандери. Під час війни, коли стало очевидним, що Москва знову встановить окупаційний режим на українських землях, Ольжич і Шухевич спільно шукали вихід із цього «історичного глухого кута». Була думка створити «курінь смерті», який мав здійснити рейд у тил ворога. Так, на їхню думку, можуть народитися нові Крути — ще один символ нескореності нації.
Ольжич залишався прихильником ідеї глибокого підпілля, яке мало ізсередини підривати радянський режим. Шухевич вірив, що УПА переможе.
При цьому вражає формат мислення цих людей. Жодних компромісів з ворогом. Ніякої зневіри. Фанатична віра у перемогу, навіть тоді, коли перемога виглядає примарою. Ось приклад українців, які інтереси нації та держави ставлять понад інтереси своєї «фракції».
З часом історики, політики, дослідники життя і боротьби О. Ольжича мають дати остаточні відповіді на всі питання щодо останніх років і днів його діяльності, арешту і загибелі. Бо тільки так можна відновити історичну справедливість щодо одного з найвизначніших діячів національно-визвольного руху під час Другої світової війни.
