Вийшовши учора з маршрутки у гірському містечку Туреччини Сіїрт, я (нагадаємо, автор з колегою беруть участь в експедиції «Вітер на Схід», про початок і перші результати якої «День» писав у №№ 99 і 106. — Ред.) одразу «знайшов співрозмовників» у вигляді агентів турецької Служби безпеки. Причиною стала моя фотокамера, що за звичкою, висіла на плечі, та поліцейський броньовик через дорогу.
Конфузу додавав той факт, що мій колега замотував обличчя в куфію (в Україні частіше вживається назва «арафатка»), щоб ще більше не обгоріли вуха і ніс при спеці 42—45 градусів у затінку. У мене на голові була, на курдський манер замотана, типова для місцевого населення зелена куфія.
На мою тезу, що досліджую культуру країн Близького Сходу, зокрема Курдистану, прозвучала відповідь, котру дуже м’ягко можна перекласти як «Який ще в біса Курдистан»? Обличчя працівника спецслужби при цьому налилося червоним відтінком.
За лічені хвилини навколо нас крутилось понад десяток чоловіків з різних відомств, що безуспішно намагалися під тісними футболками заховати кобури з пістолетами. Також слуг системи дуже цікавило, як це так з нами ще ніхто не проводив роз’яснювальних бесід. Лише один із них говорив англійською, а я вирішив не зізнаватися, що трохи розумію турецьку — як-не-як, а кілька тижнів у країні даються в знаки. Тим паче, з того, що я почув турецькою, ми фактично вже були заарештовані.
Наступним «месиджем» було запитання працівника спецслужби — чи є у нас якісь речі, що можуть йому допомогти? Не зовсім второпавши, що саме має на увазі наш співрозмовник — хабар, чи посвідку члена воєнізованого крила КРП (Курдська робітнича партія) — адже супровідний лист від Львівської міської ради, виявився недостатнім для довіри, я рефлекторно потягнувся до міжнародної посвідки журналіста.
Побачивши червоний корінець з написом «преса», наш співрозмовник пояснив, що її варто заховати — посвідчення журналіста тут, виявляється, не лише не допомагає справі, а й гарантує запрошення погостювати у місцевих силових структур як мінімум кілька днів — для «перевірки і профілактики».
Перед нами, для протоколу, вибачилися, пригостили «колою», сфотографувалися з новими друзями на пам’ять — впевнений, що цю світлину нині надіслано багатьом співробітникам, та відпустили.
Дорогами щогодини, як на параді, проїздили по два-три БТРи та поліційні броньовики.
* * *
Коротко нагадаємо теперішню ситуацію на сході Туреччини.
Кілька місяців тому між ув’язненим лідером курдських сепаратистів Абдуллахом Оджаланом та урядом Туреччини була досягнута домовленість про виведення з території Туреччини курдських бойовиків, чисельність яких зараз нараховується в п’ять-шість тисяч.
Звернення Оджалана до соратників було озвучено 21 березня 2013 року, у день святкування Навруза (курдського Нового Року) на мітингу в Діярбакирі.
Згідно з домовленістю, курдські сепаратисти до 15 червня повинні були покинути Туреччину. При чому шляхи відходу бойовиків розроблялися саме турецькими спецслужбами. За виведення озброєних членів КРП курди примарно сподіваються отримати автономію на зразок Іракського Курдистану.
На початку червня відбулося кілька сутичок, під час яких, за повідомленнями офіційних турецьких джерел, загинуло щонайменше троє військових, було обстріляно турецький гелікоптер, при чому агресія, відповідно до повідомлень турецьких ЗМІ, виходить виключно з боку курдів.
Ставлення місцевих, більшість із яких становлять етнічні курди, до поліції та військових можна охарактеризувати випадком, який я мав нагоду спостерігати кілька днів тому, прибувши в містечко Джізре: коли поліційний броньований автомобіль, вікна якого було заѓратовано сіткою, проїжджав по центральній вулиці міста, його обкидали камінням. Семи-восьмирічні діти!
У машини розбилося бокове скло, але водій навіть не загальмував — перехожі вдавали, що нічого не трапилося.
Для кращої комунікації з місцевими часто користуюся автостопом. Нерідкими є випадки, коли водії не лише пишаються курдськими бойовиками, а й показують на своїх мобільниках світлини, щоб підкреслити, що вони хоч опосередковано, але мають відношення до місцевих «терористів» через родичів, чи принаймні бували в горах разом з озброєними побратимами.
На даний момент у південно-східній Анатолії від озера Ван до іраксько-турецького кордону, зокрема у містах Джізре, Сіїрт, Батман, гори нагадують ледь не лінію фронту.
* * *
Іноземців про ситуацію, яка склалася, звісно, в жоден спосіб не повідомляють.
Водіїв машин «гостинно» просять виходити з машин на перевірку документів під дулами кулеметів з бронетехніки. На відміну від Іраку, де блокпости розташовані при виїздах — в’їздах з міст та на ключових транспортних розв’язках, у Туреччині перевірки мають облавний характер. Бронетранспортери і броньовані поліційні машини, патрулюючи вулиці чи просто пересуваючись дорогами, націлюють дула та кулемети на вікна житлових будинків, а рейсові маршрутки кожні кілька кілометрів зупиняють військові у бронежилетах з подальшими перевірками не лише документів, але інколи й багажу.
Лише за один день, дорогою у гірському масиві зустріли більше військової техніки, ніж за п’ять днів у північному Іраку. При чому вести фото- чи відеозйомку будь-чого заборонено — у ракурс неодмінно потрапляє або військова база, або поліція, котра в прямому сенсі ховається від об’єктивів. Для прикладу, в Іраку охоче фотографуються навіть представники внутрішньої поліції.
Очевидним є, що турецька влада жодним чином не хоче допустити витоку інформації про реальний стан справ. Адже інформація про успішні кроки врегулювання конфлікту вигідна уряду Реджепа Ердогана і для пришвидшення інтеграції в ЄС (в чому найбільшою перепоною називали курдських «терористів»), так і як додаткові дивіденди на виборах 2014 року — курди становлять, лише за офіційними даними, понад 20—25 % 75-мільйонної Туреччини.
Не будемо давати оцінки, наскільки все побачене співвідноситься з мирним і успішним врегулюванням конфлікту, але як мінімум залишається незрозумілим, як будуть озброєні боєвики курдів переходити кордон з Іраком, оскільки Іракський Курдистан юридично є територією Іраку.
Офіційні турецькі ЗМІ щодо цієї ситуації воліють відмовчуватися.
