Зазвичай неуважність шкодить моєму матеріальному благополуччю
(не кажучи вже про духовний спокій). З кед і шапок-вушанок, які я залишив
у школі, можна зробити невеликий музей.
Запізнююся, як завжди, на заняття, метаюся по квартирі,
щоб не забути праску відімкнути, газ перевірити, заглянути в крани у ванні,
магнітофон вирубити. Все ніби зробив. Чи не все? Вискакую на сходову площадку
уже з дипломатом. (Він злегка пошарпаний, але ще нiчого. Був забраний від
батька з піжонських міркувань). Тіні тривожних думок продовжують ковзати
дном черепа: «А телек я того? А калорифер? Ще раз треба перевірити... Але
з портфелем не хочеться тягатися. Зараз залишу його тут на дві-три хвилини...
Потім назад — а бац — його немає. Потягли!» — посміхнувся я останньому
пасажу, поставив дипломат і кинувся назад. Газ, електрика. Тут мені захотілося
води попити — кинувся на кухню. У коридорі вирішив повернутися до спальні
— глянути на радіоприймач. Гаразд. У квартирі благовидна тиша: ніщо не
грає, не тече, не горить.
Вивалюю знову на сходову площадку — немає дипломата. Ніби
й весело, але не смішно. Невже так швидко спрацювали? Просто зі швидкістю
світла. Для проформи крикнув: «Стій! Стріляти буду!» Але тупотіння кроків
не почув, тільки власну луну. Запізнююся — а тут таке. Розповісти кому
— біля скроні покрутить. На всякий випадок піднявся на верхній поверх і
збігав на нижній. Крім недопалків — нічого.
Може, в кімнатах де-небудь? Гасаю по квартирі, як голодний
лев по савані — ні чорта. Лоб холодіє. Від туги повзу на кухню води попити,
і натикаюся на свого красеня. На столі гордою скелею височить. Я його тут
залишив, коли перший раз воду пив. У проміжку між перевіркою газу і приймача.
Ура! Хоч серце ще довго барабанило в грудну клітку, як п'яний мужик у двері
витверезника...
Це для мене типова історія. Але один випадок дійсно так
перевернув усе, що неуважність спрацювала мені на користь.
Мамуня тільки-но випрала шкільну форму. Я у зразково чистому,
випрасуваному, не характерному для мене костюмчику (враховуючи мою поведінку
на перервах) заявляюся на перший урок. Це була фізкультура, тобто саме
сприятливий час для посіву кед. Але цього разу мені вдалося їх уберегти
— я залишив їх вдома. Разом зі спортивним одягом. У кульочку на дверях.
Причому виявив це, коли вже роздягся і стояв у трусах і майці.
Одягся я і взявся, нервово перебираючи стерильний комір,
із сумом дивитися, як народ у спортзалі став стрибати, бігати і, головне,
казитися.
Коли в баскетбол носилися, я тримався, коли у футбол ганяли
— також, але коли боротися на матах почали — зірвався. Кинувся у саму гущавину
боротьби.
Я став боротися з Краплею (в миру Крапельников), який тоді
вже, у сьомому класі, важив 120 кілограмів. Він здавався величезним кульком
з водою. Коли я схопився з Краплею, я розраховував виключно на спритність,
щоб викликати його рух на себе, а коли він попре — зробити підсічку. У
принципі, це вдалося. Тільки, правда, коли Крапля «попер», я відчув кожне
кіло з його 120-ти. У ту секунду, коли я подумав, що всередині мене стали
лопатися життєво важливі органи, я вислизнув з-під його туші, і Крапля
із землетрусним гуркотом, який викликав захоплення публіки, гепнувся на
мат. На цей звук крім скла відгукнулися стіни.
Тільки після приймання поздоровлень з перемогою я звернув
увагу на свій костюмчик. Вигляд у нього був такий, неначе він двадцять
років крутився без води у пральній машині. Зі жменькою каміння. Мало того
— бракувало двох гудзиків. Я відразу засоромився. А як же мамин труд? Навіть
сорок п'ять хвилин його плоди не протрималися. Перемога над Краплею, звичайно,
лестила, але настрій танув, як морозиво.
У такому розм'якло-набряклому стані я довго вештався роздягальнею,
поки нас там не залишилося двоє: я і Професор. Чистюля і зубрило. Пролетарські
батьки з нього немилосердно кували інтелігента і майбутнього вченого. Завжди
він був відпрасований і вимитий. Від усяких динамічних витівок, що загрожують
зіпсувати стрілочки на штанцях — він самоусувався. І, відбігши до стінки,
кожен раз витягував гребінець і робив два-три контрольних зачоси світлих
і без того ідеально розташованих волосинок.
Професор посилено повзав роздягальнею і щось шукав. Я особливої
сердечності не відчував до нього, але оскільки був у жалісливо- пригніченому
настрої, вирішив допомогти людині.
— Чого шукаєш? — запитую.
— Не можу зрозуміти, куди шкільна форма поділася? — сказав
він.
— Ну, давай разом подивимося, — визвався я.
Стали ми нишпорити по кутках. Але роздягальня не така величезна,
щоб копатися тут все життя. Спітнівши, поліз я до кишені, і раптом виявив
там мереживну хусточку арктичної білизни. Моя хусточка не могла так паскудно
виглядати. Через хвилини три Професор став на мене кидати дивні «косяки».
Прокумекавши тему, я також дещо знизив темпи пошуку. Професор каже:
— Слухай, а це не мій костюм на тобі?
— Так? — здивовано відгукнувся я. — Знаєш, може бути. Не
твоя хусточка? — сунув я йому під ніс білосніжного виродка. Побачивши його,
обличчя Професора окислилося.
— Та не засмучуйся, — кажу, стягуючи піджак без двох гудзиків.
— Головне — знайшовся. І коли що, вали на мене, — великодушно закінчив
я.
Мій костюмець, приємно пахнучи пранням, чекально висів
на гачку.
Я одягнув свій фрак, і ми разом з Професором, на якому
був потерпілий у боротьбі одяг, вирулили в коридорний тунель.
На його пику, яка нагадувала розорений вулик, я дивитися
не міг. Звичайно, мені його було шкода, але думка про те, що долі разом
з моєю неуважністю було завгодно розіграти таку забавну комбінацію — неабияк
веселила.
В утіху співчуваючим Професору можу додати: до шостого
уроку за кількістю гудзиків і зовнішнім виглядом наші костюми порівнялися.
P.S. Написавши це оповідання, я відправився надрукувати
його у редакцію. І тільки там виявив, що залишив його вдома.
