Ганна Романенко прожила 90 літ. З них майже 65 років не їла холодцю. Свиняча ратиця нагадувала їй відрубану дитячу ручку. Її принесли до голови сільради Прокопа Романенка, чоловіка баби Гані, як речовий доказ людоїдства. Було це в 33-му у селі Сосенка Вінницької області. Жахливо, скажеш, читачу. Але ж тоді у багатьох селах гнані голодом люди мерли як мухи, їли трупи і власних дітей. Все так, але Сосенка — це чи не єдине в Україні село, де в книжках актів громадського стану писали правду.
У вінницькому партархіві збереглись документи засідань 33-го року. Голод у них позначався як «продовольчі труднощі», від яких люди пухнуть, вмирають дома, на городах, у полі. Про людоїдство згадували теж і внесли пропозицію, щоб райвиконкоми розтлумачили сільським радам, як записувати причину смерті. Секретарі сільрад цих порад дотримувались і писали: «Причина смерті невідома», «Вмер від сухот», «Невідомо. Опух весь». Так само деякий час записували голодні смерті і в Сосенці, та вже від квітня 33 го року причину смертівказували чітко: «Помер від голоду», або ж так: «Романенко Ганна Микитівна, вік три роки, причина смерті — зарізав батько для їжі».
...Микита Романенко удвох з матір’ю спочатку зарізали хлопчика із своєї ж Сосенки, потім — із сусіднього села. Стара Романиха зазвала його в хату, пообіцявши дати цукерок, а коли він увійшов, зарубала сокирою. Незабаром мати Микити зарізала і його трирічну доньку Ганнусю. Цей злочин викрила її мати, дружина Микити. Вона працювала у Вінниці. Повернувшись одного дня додому, не знайшла дитини. Свекруха-людоїдка сказала, що вона померла, та в печі з казана стирчала дитяча ручка. Саме вона назавжди відвернула Ганну Романенко, дружину сільського голови, від свинячого холодцю. Стару людоїдку односельці причепили до коня і волоком доставили у сільраду разом з речовим доказом. Колгоспники хотіли зробити самосуд, але цього місцева влада не допустила. Сім’ю Романенків відправили в міліцію, по дорозі стара Романиха намагалась втекти і кинулась з мосту у воду, але її врятували. Чим закінчилась їхня доля, у Сосенці так і не знають. Додому у село повернулась тільки дружина Микити, яка не була причетна до злочину. Вона вдруге одружилась і знов народила дівчаток. Вони поселились в іншій хаті, а біля тієї, в якій чоловік із свекрухою їли її перших дітей, дівчаткам ходити забороняла. Казала їм, що там їдять дітей.
Подібні жахи старі люди розповідають чи не в кожному селі, адже в ті роки на Вінниччині, за даними професора місцевого педагогічного університету Іллі Шульги, який досліджував голодомор, вмерло 1,5 мільйона чоловік. Архівні дані дещо інші. Тодішня Вінниччина складалась із 69 районів, у 16, як свідчить архів, від голоду померло 350 тисяч. Така розбіжність у цифрах — це, можливо, і наслідок неправдивих записів про причини смерті у книгах актів громадського стану. Хто у Сосенці набрався відваги писати правду, достеменно невідомо. В людській пам’яті сосенський літописець живе у трьох особах: голови сільради Прокопа Романенка, його попередника Олександра Ковальчука і секретаря Семена Мороза. Ясно одне, літопис смерті — це не була данина пунктуальності, а справжній подвиг. З цих та інших архівних матеріалів історики Вінниччини влаштовують скорботну виставку приурочену 70 й річниці голодомору.
У матеріалі використані дані з книги Бориса Хандроса «Смертні листи».
