Ім’я ректора Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича професора Миколи Ткача протягом останнього часу практично не сходило зі шпальт місцевих видань. І тому було принаймні кілька вагомих підстав. У дні помаранчевої революції саме студенти ЧНУ були найактивнішою рушійною силою подій, і керівництво ВНЗ у особі ректора в цьому їх цілковито підтримувало. Більше того, сам ректор як голова зборів територіальної громади області — Буковинського віча на сесії облради 26 листопада оприлюднив рішення про визнання законно обраним Президентом України Віктора Ющенка, а потім активно працював у складі Комітету національного порятунку в Чернівецькій області як заступник голови. Нарешті, у ці зимові дні в пана Миколи ювілей — 60 — золотий вік для відомого далеко за межами країни вченого фізика-теоретика, керівника престижного в Західному регіоні університету й засновника цілої наукової школи у вітчизняній теоретичній фізиці. До речі, серед його перших учнів, із якими професор підтримує постійні зв’язки, — і нинішній віце-спікер парламенту, держсекретар Президента України Олександр Зінченко.
— Чи не було під час виборчого марафону тиску на вас із боку влади?
— Ще напередодні виборів нас, ректорів основних чернівецьких ВНЗ, запросили до «будинку з левами» (так чернівчани називають адміністративний будинок, де, зокрема, розташована й обласна держадміністрація. — І.Ч.) і дали зрозуміти, що було би добре, якби ми стримували протестну активність своїх студентів. На що я тоді відповів, що дуже добре розумію студентів, які не люблять цю владу. Бо її не люблю і я особисто. Та й за що її любити?! Протягом багатьох років наш ВНЗ не відчував жодної підтримки з боку влади. Тож ми не приховували, що нас не влаштовує така співпраця влади та народу.
— Які, на вашу думку, невідкладні проблеми стоять сьогодні перед вищою школою?
— Проблеми науки та ВНЗ безпосередньо залежать від вирішення кардинальних проблем у суспільному житті. Але з чогось справді треба розпочинати. Гадаю, як завжди — із кадрів. Із розстановки кадрів на місцях. Щоб роботу на різних ділянках очолили ті, хто знає й володіє механізмом розв’язання проблем. А головне — хто готовий до тривалої й копіткої роботи.
Вважаю, що на перших порах потрібно залишити й Міністерство, і ВАК. Вони потрібні, бо суспільство ще не готове працювати без цих координуючих і контролюючих органів. Бо зараз у нас ще відіграє визначальну роль папір, а не реальні знання претендента на певну посаду, як це прийнято у західному світі. Там, у них, головне — який ВНЗ ти закінчив і де захищав свою дисертацію. У нас же ще можна захистити як слабку, так і сильну дисертацію й у Києві, й у провінції, скажімо, в Чернівцях. Протягом останнього десятиліття відбулася страшна девальвація знань і девальвація рівню ВНЗ. Потрібно проаналізувати цей рівень і зробити належні висновки. Це не означає, що новостворені ВНЗ, серед них і приватні, потрібно закрити — нехай існують і створюють конкурентне середовище. Але провідні ВНЗ повинні належним чином фінансуватися державою.
Наведу наочний приклад. У Америці є Масачусетський технологічний інститут, бюджет якого — тільки вдумаймося! — перевищує бюджет України. Студенти цього закладу на день свого факультету розважаються, як мені розповідали, приблизно так. Скажімо, приїжджає професор до інституту на своєму авто. І поки він читає лекцію, молоді умільці-жартуни встигають розібрати й наново скласти його автомобіль, але вже на... даху навчального закладу. Випускник цього ВНЗ є конкурентоспроможним на світовому ринку праці. Водночас у тих же США є десятки й сотні ВНЗ, на кшталт Вашингтонського університету, про які за межами штату, може, ніхто й не чув. Отже, йдеться про добре ім’я ВНЗ, яке повинно забезпечувати його випускникам зелену дорогу при торуванні професійної кар’єри. На жаль, наші абітурієнти, а також їхні батьки, поки що цінують не престиж вузу, не знання, які там можна реально здобути, а обкладинку диплома й ведуться на рекламу наспіх укомплектованих навчальних закладів.
На мою думку, доцільне злиття науки й вищої освіти в єдиний організм, як це бачимо на Заході. Можливо, варто було би розмежувати міністерства вищої школи й науки — та середньої й початкової освіти. А на новостворене міністерство вищої школи і науки покласти завдання ліквідувати наявний розрив між наукою та вищою освітою, який нині в Україні є дуже відчутним.
— А чи вдалося вам домогтися якихось радикальних зрушень як організатору наукового й навчального процесу в очолюваному вами ВНЗ?
— Протягом останніх рокiв ми різко омолодили кадровий склад університету. Бо, крім досвіду, потрібна ще й енергія. Лише за перший рік реформи ми взяли на роботу близько 160-ти молодих науковців і викладачів, а нині їх загалом уже близько 200. Це безпрецедентний крок, мабуть, серед усіх ВНЗ України. Але за рахунок чого нам вдалося провести таку реформу? Скажімо, багато старших досвідчених викладачів мали по півтори ставки й навіть більше. Однак звичайне навантаження українського викладача й так значно перевищує кількість годин зарубіжних колег. А при підвищеному навантаженні про яку реальну наукову роботу могло йтися?! Отже, ця практика була негативною за своєю суттю, вона істотно гальмувала притік до ВНЗ молодих сил. Крім того, ми трохи розвантажили досвідченіших викладачів. Ми запровадили чітку систему виходу викладачів на пенсію. Кандидати наук можуть працювати у нашому університеті на повній ставці до 65 років, а потім до 70-річного віку в них поступово зменшується навантаження. У докторів наук віковий поріг, відповідно, на п’ять років більший. І ми вже побачили віддачу від таких нововведень.
У нас запроваджена рейтингова система для оцінки внеску викладачів, яку я особисто розробляв і контролюю, й ми її постійно вдосконалюємо. Намагаємося врахувати заслуги всіх викладачів у різних сферах: як у науковій, так і в навчальній та виховній роботі. Ця система дозволила диференціювати оплату праці викладачів залежно від їхніх здобутків. До речі, така практика існує у багатьох зарубіжних ВНЗ.
— Миколо Васильовичу, у вас є бачення проблем і розуміння шляхів для їхнього розв’язання. Як би ви сприйняли пропозицію, скажімо, очолити Міністерство науки і вищої школи, яке, на вашу думку, доцільно створити?
— Я в цьому університеті від 1961 року. Я тут — на своєму місці. Зрештою, і це для мене дуже важливо, — я в міністерському кріслі не зможу займатися своєю найулюбленішою справою — наукою. А в ній я вже щось зробив: під моїм керівництвом захищено 13 кандидатських і дві докторські дисертації. Це — справжня наукова школа, яку на жодному міністерському кріслі не висидиш.
Однак це не означає, що я не співпрацюватиму з новою владою. Адже досі ми своїми силами зробили дуже багато — як у підвищенні наукового потенціалу, так і в покращанні матеріального забезпечення університету. Якщо держава нам бодай трішки допоможе, то навіть важко уявити, які можливості відкриваються перед нами. Тож я — небезкорисливий. Ми зі студентами були на барикадах із конкретною й корисливою метою — щоби зробити наше життя в Україні кращим.
