«Побутова травма» або «загальне захворювання» — під такими «кодовими назвами» значаться контузії, осколкові чи кульові поранення в медичних картах майже всіх, хто постраждав від конфлікту та не був військовослужбовцем. Серед таких осіб лише 43 людини мають статус «інвалід війни». Насправді ж їх у рази більше. Переважній більшості дають інвалідність унаслідок, наприклад, «загального захворювання». Це — втрачений доступ до кваліфікованого лікування та якісних ліків. А з ними — втрачений шанс на нормальну реабілітацію та нормальне життя.
ЦИВІЛЬНІ — ПОЗА СТАТИСТИКОЮ
За п’ять років війни в Україні так і не спромоглися підрахувати кількість цивільних осіб, які отримали інвалідність унаслідок бойових дій. Як результат, держава не знає, яка підтримка і в якому обсязі необхідна цим людям. Тривалий час військову інвалідність могли отримати лише військовослужбовці. Цивільні ж таке право отримали лише 2017-го, за постановою Кабінету Міністрів України «Про деякі питання встановлення зв’язку інвалідності з пораненнями чи іншими ушкодженнями здоров’я». В ній ідеться, що рішення про присвоєння статусу «інваліда війни» приймає міжвідомча комісія, спеціально створена при Державній службі в справах ветеранів. Станом на 14 червня поточного року на розгляд цієї комісії надійшло лише 66 заяв від постраждалих, а 43 — отримали відповідний статус.
«Мені здається, що так мало людей звернулися за встановленням факту поранення внаслідок військових дій через те, що дуже не вистачає інформації про таку можливість, яку мають надавати соціальні служби та медичні заклади, в яких лікуються чи перебувають на обліку постраждалі особи», — пояснює координаторка Громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини при ГО «Правозахисна група «СІЧ» Наталя КОЖИНА.
Згідно з постановою Кабміну, щоб отримати статус інваліда війни, громадянам потрібно мати відкрите кримінальне провадження за фактом отриманих ушкоджень — поранень чи контузії, первинну медичну документацію, встановлену групу інвалідності та підтвердження експерта, що вона пов’язана з бойовими діями.
«Наразі ми маємо таку процедуру, — роз’яснює юристка Центру стратегічних досліджень Української Гельсінської спілки з прав людини Юлія НАУМЕНКО. — Людина, яка отримала інвалідність унаслідок поранення під час АТО, має спочатку отримати інвалідність на підставі «загального захворювання». Далі слід зібрати необхідний пакет документів та звернутися з заявою до Міжвідомчої комісії з питань установлення фактів отримання особами поранень чи інших ушкоджень здоров’я, одержаних від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення АТО. Із рішенням вказаної комісії щодо встановлення факту поранення від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення АТО слід повторно звернутися до Медико-соціальної експертної комісії для зазначення належної причини інвалідності».
Ось тут і починаються проблеми. Адже більшість людей, необхідний пакет документів надати не можуть із об’єктивних причин, тому й залишаються на етапі «загального захворювання».
СЛОВО ЗА ПРОКУРАТУРОЮ
Дніпрянин Олександр БОНДАРЕНКО отримав поранення ще на початку конфлікту. Чоловік родом із Луганщини. Коли 2014-го дізнався, як розгортаються події, спочатку не повірив і вирішив з’їздити на малу Батьківщину, щоб пересвідчитися. Ця поїздка мало не коштувала йому життя.
«31 травня я був у Донецькій області, — згадує Олександр. — На ясинуватському блокпосту в мене побачили прапор України і просто розстріляли авто. Незважаючи на поранення, мені вдалося проїхати. За постом я зупинив автомобіль ДПС, капітан міліції викликав швидку і мене доправили в лікарню (спочатку в Ясинувату, а потім — у Донецьк). А там через рідних вдалося перевезти й у Дніпро».
Чоловік має інвалідність «за загальним захворюванням», але те, що з ним відбулося, з таким формулюванням не має нічого спільного. «На тому блокпосту в мене ввійшла куля зі зміщеним центром тяжіння. Такі боєприпаси заборонені для використання. Тому наробила вона мені багато... нехорошого, — пояснює Олександр. — Кулю дістали, осколки лишилися в кишках, їх не було сенсу діставати. А я згодом пішов на поправку».
В Олександра є всі необхідні довідки і навіть відкрита кримінальна справа. Але проблема в тому, що справа зареєстрована за місцем вчинення злочину — в Ясинуватій. Отримати підтвердження звідти українська сторона наразі не може, а статус Олександра — в підвішеному стані.
«Мені треба подати витяг із ЄРДР, а я вже пів року не можу отримати відповіді. Справа в Ясинуватій, але за законом, орган, що стоїть вище Ясинуватської прокуратури, наприклад, Донецька прокуратура, може призначити повторне розслідування. Слідчі мають провести експертизу та підтвердити, що в мене було вогнепальне поранення. Таким чином я отримав би все необхідне, але мені не йдуть назустріч. Я вже й до Київської прокуратури звертався. Але відповіді досі немає».
ДАЛІ — СУД
Та є випадки, коли встановити поранення під час бойових дій може лише суд. Наприклад, у ситуації Олега БУСЕНЯ. Нині він — капелан, за контрактом служить у резерві Збройних сил та є членом Ради резервістів при Генштабі ЗСУ. Чоловік багато років не може довести, що його травма — через бойові дії. Адже зазнав її ще 2015-го, коли був волонтером.
«У мене була контузія в Дебальцевому, — розповідає Олег. — Ми приїжджали до хлопців перед самим їхнім виходом із міста. Тоді там уже не було ні міліції, ні людей. Ми ж проривалися через оточення та привозили хлопцям необхідні речі: артилерійські планшети, бензопилки, адресні посилки, ліки. Також я забирав щонеділі поранених та відвозив їх до лікарні Мечникова та госпіталю в Дніпрі. В той день я приїхав на базу. Це був базовий тренувальний табір 40-го батальйону, 17-ї танкової бригади. Я вже готувався до виїзду. Але тільки від’їхав метрів 30 та вийшов з машини, на те місце, де я стояв до того, прилетіла 120-та міна. Тоді я отримав сильну контузію, мене відкинуло на кілька метрів, з вух пішла кров».
Олегу Бусеню надали першу допомогу. Згодом він потрапив до лікарні в Бахмуті, а звідти його переправили в госпіталь Дніпра. Там обстежили, зафіксували травму та доправили лікуватися за місцем проживання, адже він ще не був військовим. Уже за кілька днів чоловік почувався краще, знову їздив на передову, та навіть допоміг виїхати з оточення сімом військовослужбовцям. Але з часом прийшли віддалені наслідки.
«Спочатку хвороба себе не проявляла, — пригадує Олег, — а цього року в мене проявилися всі наслідки мінно-вибухової травми. Тромби в голові, і ніхто не може сказати, що з цим робити. Найменший стрес вибиває з колії. Постійний головний біль. Також бувають галюцинації: здається, ніби телефон дзвонить, а він насправді не дзвонить. Чи тебе кличуть, вночі спати важко. Загалом дуже пригнічений стан».
Чоловік неодноразово звертався за отриманням статусу інваліда війни, але йому не можуть допомогти. Після поранення він не подавав заяву про злочин, тому нині фактично не може довести походження контузії.
«Ми не їздили туди за інвалідністю, але так вийшло. Тоді я не знав, що робити. Нам зараз пояснили, що ми повинні були в міліції зареєструвати заяву про злочин. Але як це зробити, якщо в Дебальцевому восьмого числа (8 лютого 2015-го року. — Авт.) її вже не було? Я й у лікарні звертався за інвалідністю, але мені сказали, що не можуть пов’язати це з військовою травмою. Також я спілкувався з командиром частини, яка тоді стояла в Дебальцевому. Він каже, що треба було звертатися одразу. Він пригадує, що таке було, але наразі не може допомогти».
БЕЗ ПРАВА НА ЛІКУВАННЯ
Статус інваліда війни розширює пільги, якими можуть користуватися ті, хто його отримує. Це й безоплатні ліки, позачергове санітарно-курортне лікування, 100% знижка на квартирну плату та комунальні послуги, безплатний проїзд міським пасажирським транспортом, разова поїздка міжміським транспортом та щорічна разова грошова допомога.
Олег Бусень запевняє, для людей, які опинилися в такій самій ситуації, що й він, річ не в пільгах, а саме в можливості вилікуватися: «Цей статус потрібен не стільки для пільг, скільки для того, щоб ти мав право на лікування, яке має бути з такою травмою. Наприклад, у нас в місті в неврології не знають, що робити з таким діагнозом, адже вони з цим не стикалися. Кажуть, треба їхати в спеціальні медичні заклади, де є фахові спеціалісти. Це дорого, але маючи статус — я міг би отримати доступ до профільних спеціалістів, які лікують людей із такими самими травмами, а не з цивільними ушкодженнями. Зараз мені лише знімають симптоми, але проблему не вирішують».
На думку правозахисників, необхідно внести зміни до законодавства, запровадити збір статистичних даних щодо кількості цивільних, які набули хвороби внаслідок збройного конфлікту. Для ефективної допомоги постраждалим Міністерство охорони здоров’я має запровадити методику визначення причини захворювання та загострення хвороб унаслідок збройного конфлікту, а також спростити процедуру проходження медико-соціальних експертних комісій.
До слова, нині статус інваліда війни можуть отримати лише цивільні мешканці, що проживають на підконтрольній Україні території. Ті ж, хто опинився на окупованій та постраждав від війни, під дію постанови Кабміну не підпадають.
