Фото автора
Жага подорожувати притаманна майже кожному, мабуть, ми
успадкували її (разом із колесом) від своїх кочових предків. І тому ніколи
не позбудемося того, завжди солодкого, хоча й часто оманливого сподівання,
з яким збираємо дорожню валізу. Сьогодні для нас, колишніх затвірників
1/6 земної кулі, відкрився цілий світ. Їдь, куди очі дивляться, якщо маєш,
звичайно, гроші. Це теоретично.
Щодо практики, то тут дещо інша картина. Почати з того,
що для українців існує чимало труднощів в одержанні візи. Конче необхідним
є, зокрема, персональне запрошення з-за кордону. Дивна логіка! Адже щоб
завести знайомих, треба спочатку туди поїхати. Дуже неприємні також черги
до багатьох посольств, де іноді треба стояти тижнями, щоб отримати візу.
Однак найважчим каменем спотикання на шляху мандрівника є, хоч як не дивно,
український закордонний паспорт. Це дуже несолідний документ, бо строк
його дії іноді не перевищує чинності тролейбусного проїзного квитка. Не
встиг отримати паспорта, не встиг ним скористатися, а вже змінилися або
правила оформлення, або колір обкладинки — треба міняти. Виїхав з України
один раз, перетнув кілька кордонів — і вже нікуди ставити візові печатки.
А кожний наступний паспорт набагато дорожчий за попередній. Отож паспорт
став вельми прибутковим бізнесом, предметом спекуляцій, якими займається
дедалі більше організацій, державних і комерційних.
Через ці труднощі пересічний мандрівник схильний користуватися
послугами туристичних агенцій і фірм, котрі беруть на себе всі формальності.
Але як довіритися приватним агенціям, яких сьогодні у Києві, мабуть, більше,
ніж туристів? Як віддати їм довго накопичувані гроші і бути певним, що
натомість отримаєш обіцяне? Власний досвід автора свідчить, що це не безпідставна
підозріливість.
Моїй поїздці за кордон передували контакти з кількома агенціями.
Найбільше обіцяла перша, і я без будь-яких сумнівів сплатила там солідний
завдаток. А коли через кілька днів знову прийшла туди, то не знайшла ні
яскравої вивіски, ні шикарного офісу, ні люб’язних клерків, — тільки опечатані
двері. На моє запитання швейцар мовчки здвигнув плечима і презирливо, одним
кутом рота, посміхнувся. (На адресу фірми чи мою?) Ця сумна пригода відклала
поїздку за кордон на цілий рік. Наступний етап пов’язаний з агенцією «Інкомартсервіс».
Там уклали зі мною юридичний договір і взяли завдаток, щоправда, незначний.
А за тиждень до від’їзду, зателефонувавши в «Інтермартсервіс», я почула:
«Цей маршрут ми давно відмінили!» Ось тобі й маєш! Додам, що переді мною
навіть серйозно не вибачилися, а гроші повернули так, наче зробили велику
послугу. Що мала чинити, судитися? Зрештою, я проаналізувала набутий досвід,
увімкнула бізнес-інтуїцію (вельми слабку) і зробила третю, як у казці,
спробу.
Цього разу я прийшла до туристичної фірми з не дуже обнадійливою
назвою «Бекас» (згадався кіногерой із багатьма обличчями). У «Бекасі» впала
у вічі непідробна спокійна інтелігентність працівників, а ще — мужня відмова
від негайного підвищення цін у зв’язку з інфляцією, яка вже вирувала тоді
(в серпні). Тут я сповна оцінила всі переваги нового часу. З мене не вимагали
ні анкети, ні довідки про здоров’я з усіма можливими аналізами, ні характеристики
з місця роботи за підписами керівної «трійки». Мене не посилали на раду
ветеранів партії, як це було ще не так давно. Там могли запитати: «А чому
б вам не поїхати, наприклад, на Урал, а не за кордон? А у Тамбові були?»
Відійшли у небуття сумнозвісні інструктажі, де кожного від’їжджаючого залякували
тенетами ЦРУ. Усе це тепер сприймається як безглуздий анекдот. Із дня мого
першого візиту в «Бекас» і до від’їзду в Італію минуло всього тиждень.
Відомо, що англійці їздять за кордон, щоб відшукувати там
англійські товари та їсти англійські біфштекси. А українці? Серед моїх
супутників чітко вирізнялося кілька підгруп, які, за словами працівників
фірми, є досить постійними. Придивімося до них.
Почнімо із «шопників», вони ж «човники». Для них турпоїздки
є зручним «коридором» за кордон, де вони закуповують партії товарів. Серед
нас було п’ятеро «шопників» — п’ятеро енергійних, інтелігентних, із вищою
освітою жінок. Що значить «човникувати»? А от що. Їхати за кордон із значними,
часто не власними, сумами грошей; роз’їжджати там в усі кінці (найчастіше
без знання мови) і підшукувати товари, які мають принести прибуток. Багаторазово
перевантажувати габаритні і важкі покупки з одного транспорту в інший.
Не забуваймо ще українську (інші не йдуть у рахунок) митницю, яка, власне,
живе із цих «шопників» і може вимагати від них під загрозою конфіскації
будь-які суми. А після в’їзду в Україну «шопникам» загрожує пряме пограбування
молодиками, які зграями кружляють навколо гори їхніх торб на перонах. Мене
вразило насамперед те, що цією фізично важкою, дуже відповідальною і часто
небезпечною справою займаються, як виявилося, переважно жінки. А їхні чоловіки
й дорослі сини сидять собі затишно вдома — із роззявленими ротами.
Наступну групу в нашому товаристві становили батьки та
матері, які їхали в гості до дочок — дівчат, котрі залишилися колись в
Італії і живуть там «нелегалами». Переїхавши кордон, батьки електричками
або автобусами поспішали, хто куди, а потім разом із нами поверталися додому.
Яка доля в їхніх «італійських» дітей? В однієї матері я спитала: «Дочка
там працює?» У відповідь почула: «Ні...» — «Вийшла заміж?» Також: «Ні».
Далі питати я вже не наважилася. Деякі дівчата таки якось влаштувалися,
більшість, однак, бідує: надії на законний громадянський статус, на пристойну
роботу дуже мало, а до шлюбу італійські чоловіки ставляться аж надто серйозно,
зважаючи на надмірні складності й на вартість розводу.
Іще одна частина «туристів» складалася із дівчат, які їдуть
до Італії, щоб не повернутися. Серед нас їх було шестеро, всі з містечок
Західної України, де молодій людині знайти роботу дуже важко. Тому там
процвітають «чорні» біржі, які за $500 дають дівчатам якісь міфічні адреси
в різних частинах Італії. Там на них начебто чекає робота: прибиральниць,
посудомийок, офіціанток. Придивилася я до цих дівчат і вжахнулася. Жодна
не знала не те що італійської мови, а хоча б трохи англійської чи німецької.
Вони не вміли користуватися телефоном, не знали, як купити квиток на поїзд,
як спитати про ціну або маршрут. Наш екскурсовод пан Чернов дуже сумлінно
допоміг їм, але, прощаючись, багаторазово нагадував про дату й місце останньої
стоянки в Італії, — може, хтось захоче-таки повернутися додому. Проте жодна
не прийшла до «рідного» автобуса, хоча ми навмисне трохи затрималися (цікаво,
що серед туристів знайшлися такі, котрі вимагали «не гаяти часу на дурниці»
і від’їжджати вчасно).
Так на наших очах кілька молодих і, безумовно, дуже відчайдушних
дівчат були поглинуті чужою стихією. Куди їх винесе? На жаль, дуже добре
відомо, куди найчастіше виносить у подібних випадках. І не дарма італійське
посольство в Україні найбільш обережно видає туристичні візи саме молодим
дівчатам. Доходить до того, що чиновники посольства самі по телефону перевіряють
анкетні дані. Воно й не дивно: Україна сьогодні найбільше відома італійському
суспільству як невичерпне джерело постачання живого товару. Нібито повернулися
часи середньовіччя, коли процвітала міжнародна торгівля нашим «білим» товаром.
Із тією різницею, що тоді торгували полонянками, а сьогодні дівчата своєю
волею надівають собі на шию зашморга.
Були серед нас, звичайно, і такі, котрі їхали до Італії
на екскурсію. Начебто. Бо основним у них було бажання скупитися, придбати
щось таке особливе, чого не можна знайти на батьківщині, а ще — «окупити»
поїздку, тобто привезти речей для перепродажу. Наприклад, один пан із Харкова
купив якогось особливого телефона і столика під нього і всю дорогу дуже
тим пишався. Хоча ці туристи брали участь в екскурсіях, оцінювали вони
їх дещо специфічно. Наприклад: «Навіщо нам їхати до Венеції або заїжджати
до Відня, адже там усе набагато дорожче?». Найбільш привабливими об’єктами
огляду були для них, як для жінок, так і для чоловіків, вітрини крамничок.
Була, наприклад, серед нас пара молодят. Вони весь час милувалися, ходили
обнявшись або тримаючись за руки, — дуже зворушливо. Але як тільки в полі
зору молодої з’являвся магазин, вона виривала свою руку і забігала туди
так швидко, що її чоловік тільки розгублено крутив головою. Ці мандрівники
щовечора обмінювалися одними і тими враженнями (де, що, почім), незалежно
від того, де минув день, — у Римі, Равенні чи Флоренції.
Насамкінець згадаю тих нечисленних людей, які приїхали
подивитися на Італію. Мандрувати їм було легко, приємно і без будь-яких
ускладнень. Їм не треба було гасати з торбами по супермаркетах; вони не
відчували смертельного страху перед митним оглядом і не скидалися на принизливий
«подарунок» митникам. Не було в них також постійного неспокою через безцінну
($2000) шубу чи шкірянку, залишену в готелі напризволяще. На цих простаків
усі інші дивилися зверхньо й поблажливо, як на сільських дурнів. А іноді
навіть вороже. З нами мандрувала студентка Академії мистецтв, для якої
поїздка до Італії була надзвичайною подією. Після переїзду кордону вона
постійно перебувала в збудженому стані, і хоч би який строк для екскурсії
чи огляду призначався, наперед жалібно просила: «Іще хоч би 15 хвилин».
Усе це чомусь дуже дратувало її супутників, дійшло навіть до брутальних
коментарів. Дівчина замовкла, замкнулася; її світлий італійський настрій
було зіпсовано.
А що ж Італія? Це окрема розмова. Та й дуже важко розповідати
про диво- землю, урожайність якої невичерпна. Змінюються ери, епохи, культури,
народи, а ця земля все посилає у світ гігантські вали своєї творчості.
Хвиля за хвилею. Етруски, античність, середньовіччя, Відродження, музичні
генії XVIII — XIX століть. У наш час — неореалізм, який змінив обличчя
світового кінематографа. Створеним тут мистецтвом наповнені зали всіх музеїв
світу, великих і малих. З Італії століттями вивозилися живописні полотна,
фрески (разом зі штукатуркою), золоті мозаїки, мармурові скульптури, колони,
фронтони, підлогу з помпейських домівок. І диво-дивне: країна не збідніла
від того варварства. А спеціалісти твердять, що в землі Італії та на дні
її прибережних вод досі сховано більше мистецьких витворів, ніж у музеях
і храмах. Може, запаси їх постійно поновлюють якісь вищі істоти?
№198 16.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
