Спершу я традиційно вирушив до ЦВК, щоб утретє подивитися на політичний тоталізатор.
Обстановка там була спокійна, майже добросерда.
Перші цифри, що їх озвучив Ярослав Давидович, який прийшов на зміну Ківалову, такі: 69,69% — Ющенко, 37,71% — Янукович.
Довірена особа Ющенка Юрій Ключковський щось оптимістично втовкмачував телекамерам. Я звернув увагу, що колiр його краватки став менш оранжевим.
— Щось, — кажу, — оранжевий у вас потьмянів.
— Де це потьмянів? — здивувався Ключковський. Розвернувся та гордо продемонстрував виріб у бежеву й оранжеву смужку.
— Так ось, — кажу, — багато бежевого. Тоді як у спікера Володимира Литвина нова краватка щосили полум’яніє! Плюс хусточка в кишені такого самого відтінку.
— Це сарказм? — кисло зазначив Ключковський.
— Чому ж, — відповідаю, — це — динаміка подій у розвитку.
Із цього ж погляду показові колірні метаморфози краватки депутата (колишнього представника в ЦВК від Януковича) Степана Гавриша.
Дуже довго в нього переважав у цьому предметі гардероба синій у червоненькі квіточки. Але з кожним новим засіданням Верховного Суду з колірної гами його краваток поступово зник червоний, і до фіналу судового марафону на грудях Гавриша вляглося вірнопіддане поєднання: пополам жовтого та синього. До оранжевого він, щоправда, не дійшов...
Цього разу в ЦВК панувала легка святковість, у якій не було ні пафосу, ні напруження.
Давидович не володів підступною дотепністю Ківалова, але постійно посміхався. Він запевнив, що жодні хакери ніколи не зламають сервер виборів. Що там аж три паролі.
Журналісти прикинули: головне системникам ЦВК самим їх не забути.
Коли голова Комісії відійшов, карнавальний настрій досяг тієї позначки, що я з товаришами здійснив маленьке святотатство: ми сфотографувалися в кріслі голови. Так!
Деякі фотографи попросили для них спеціально розчепірити пальці в формі знака свободи та клацнули ззаду. Імовірно, художня задумка така: зафіксувати цей жест на тлі тамтешніх грон мікрофонів і телекамер.
Ясно, що сьогодні тут уже робити нічого.
О першій ночі я вирушив до штабу «Нашої України» в Києво-Могилянській академії.
Металева арка для перевірки перемістилася вже сюди.
«Що, — запитую варту, — посилюєте охорону майбутнього президента. — «Щось таке» — неохоче відповіли вони.
Цього разу ретельно оглядали не фотоапарат, а диктофон. Його попросили ввiмкнути. На запитання «навіщо?» хлопець відповів: «А раптом вибухне? І кому б від цього стало гірше?» — спитав я. Він продемонстрував вираз обличчя на зразок: готовий до всього. А потім чомусь підморгнув.
Кілька миловидих дівчат видавали бейджі «Преса». Я попросив у них трохи валюти, оскільки штаб Януковича поширював інформацію, що НУ фінансує США. Не дали. Тільки безплатно посміхнулися.
Усередині приміщення було вщент набите журналістами.
Якщо минулого разу на «5 каналі» центром уваги стала дуель Тимошенко — Тігіпка, то зараз порадували публiку есдек Шуфрич і лідер партії «Яблуко» Бродський.
Кожна репліка супроводжувалася сміхом. Обидва вони були досить дотепні, але Бродський вносив ще особливу єврейсько-одеську інтонацію, як в анекдотах.
Бродський:
— Уже бачив трьох ваших в оранжевих стрічках.
Шуфрич:
— Ми йдемо в опозицію.
— Яка опозицiя. Нiкуди ви не йдете. Особисто ви знаєте, що таке соцiал-демократiя?
(Сміх у залі.)
Шуфрич:
— Це приблизно те саме, як ви їсте яблука.
(Новий сплеск реготу.)
Далі вони обидва так захопилися пікіровкою один одного, що ведучий Роман Скрипін не міг їх зупинити, настирливо вимагаючи попрощатися, чого вони робити не бажали.
Насамкінець Бродський устиг пригадати, що соціал-демократи втратили популярність, а Шуфрич «оранжевому» Бродському порадив пригадати «грандіозний успіх» партії «Яблуко», яка, як відомо, пролетіла повз парламент на минулих виборах...
У повітрі витала електрика наближення нового національного лідера. Наївшись у буфеті на другому поверсі бурякових салатів і запивши їх липким лимонадом (ох, уже ця тверезість нової влади!) журналісти й активісти НУ вирушили на перший. Там народ вишикувався в формі коридору, що закінчувався виходом на сцену.
Пробившись до неї ближче, я побачив Андрія Колесникова, кореспондента газети «КоммертантЪ», відомого критика Путіна.
Він влаштувався якраз за сценою. Отак і в Москві: саркастично-сатиричний Колесников перебуває десь у тилу влади, безпощадно коментуючи її дії. Але останнім часом він тут, у місцях революційних подій.
Налітаю з диктофоном:
— Ви часто політиків зображаєте дурнями. Це така концепція видання? Чи особисто ваша позиція?
— Немає завдання політиків показувати ідіотами. Завдання — показати їх такими, якими вони є. Хто винен, що часто вони мають ідіотський вигляд. Що ми розуміємо під ідіотизмом? Ідіотські вчинки! Багато з них — люди недалекі, і головне — не приховують цього.
— Ярослав Гашек також не спеціально намагався показувати військових і політиків недалекими. Це вимальовувалося мовби саме по собі, з драматургії «Бравого солдата Швейка». Але ж комусь із політиків ви симпатизуєте?
— Учора, наприклад, у мене вийшла стаття про губернаторів, яким запропонували написати заяву про відставку, щоб потім їх перепризначити. Я, коли перечитав статтю в газеті, справді здивувався — ідіоти! Але одна людина, як я зрозумів у цій ситуації, — точно не ідіот, вона не прийняла цих умов. Нею, хоч як парадоксально, виявився мер Москви Лужков.
— Адже він не губернатор?
— Але він голова суб’єкта федерації. Це його також стосується. Для мене те, що відбулося, дивне. Я більш ніж критично ставлюся до московського мера. Проте в цій ситуації він відреагував адекватно. І навіть мужньо. Він один із честю вийшов із цієї перевірки на «слабо».
— Путін намагається навколо себе створювати ореол величі, ви ж збиваєте з нього корону пафосу. Президент Росії у вашому зображенні часто просто смішний. Ви сатирик, письменник, журналіст?
— Я — репортер. Закінчив факультет журналістики МДУ. Потім працював кілька років у «Московских новостях». Політикою я займався побіжно. Писав здебільшого про нормальних людей.
— Політиків ви нормальними не вважаєте?
— Якщо вони в політику і приходять нормальними, то дуже швидко змінюються на гірше.
— Письменник Задорнов, маючи досвід спілкування з владою, зауважив, що влада — це система приниження.
— А ви вважаєте, влада може вселяти любов? — несподівано спитав Колесников у відповідь.
— До Оранжевої революції я не думав, що таке можливе. Але тепер бачу — бувають винятки. Той самий тандем Ющенко — Тимошенко (поєднання милосердя й екстремізму) почав здаватися набагато симпатичнішим. Ці політики зараз викликають любов у величезної кількості населення.
— У російській історії також був схожий момент, коли у влади з’явилося людське обличчя. На короткий період. Це було ГКЧП у серпні 1991 року. Єльцин на броньовику. Звичайно, країна його тоді полюбила. До закінчення другого президентського строку вона його так і не перестала поважати за той вчинок.
— Він почав кар’єру у великій політиці з того, що боровся за скасування партійних пільг, а закінчив тим, що випросив у Путіна собі привілеї замість трону.
— А може, він не для себе ці привілеї просив?
— Ви маєте на увазі сім’ю?
— Саме так, коли йдеться про сім’ю, про твоїх внуків — багато що стає неважливим... Спірне питання, звісно... У будь-якому разі краще намагатися уникати зачарування владою. Треба усвідомлювати, що насправді вона інша.
— Але бувають моменти, коли можна заплакати сентиментальними сльозами!
— В Україні були зараз такі моменти! За цей місяць я тричі на тиждень приїжджав сюди. На цей час я навіть закинув роботу в президентському пулі.
— «КоммерсантЪ» — опозиційна газета до Путіна?
— Її в Кремлі вважають «ворожою».
— Ви єдина «ворожа» газета?
— Є ще «Независимая газета», «Новая газета».
— Вам дозволяють поки що так поводитися?
— А як заборонити?
— З’явиться спецназ, на підлогу покладе, як НТВ.
— Ще не кладуть.
— Чому Колесникова не кладуть на підлогу, хоча він так майстерно знущається над Володимиром Володимировичем, знижуючи градус офіціозу?
— Є багато міркувань.
— Невже ваш стиль йому чимось подобається?
— Я не знаю, чи читає він мої статті. За ці чотири роки, що я пишу про нього, я з ним жодного разу не розмовляв.
— А коли Путін зустрічається з пресою, вас допускають до мікрофона?
— Допускають. Є кілька форматів відносин журналістів, які працюють із президентом. Один із них — зустріч за вечерею, коли ти не просто ставиш запитання, а й маєш право розраховувати на щирі відповіді.
— Щирість і Путін — взаємовиключні поняття.
— Так, це важка історія.
— Наші події справді відбулися, мов у казці. Вони є або передноворічними, або різдвяними. Мені здається, в них планетарні масштаби, оскільки Україна перебуває між Заходом і Сходом, і все це сталося на кордоні цих світів. Поняття свободи проявилося для маси людей у формі Оранжевої революції. І є певним прикладом. Через, припустімо, м’якість і нерішучість українського менталітету жодної краплі крові не пролилося, зате розлилося оранжеве море. Чи є те, що сталось, у якомусь значенні «небезпекою» для Росії? Чи буде подальше перекидання оранжевого настрою на Схід? У Китай? Щоб авторитарне мислення, таке близьке азіатському складу, поступилося місцем демократичному? Що, зрештою, може послугувати об’єднанню Заходу та Сходу на іншій основі. Може, в ХХI столітті влада перестане бути маккіавелістською?
— Мені здається, треба бути спокійнішим щодо планетарних масштабів. Хтось скаже, що всього-на-всього стався переділ влади. Але я справді вважаю, що для України це не лише момент істини, а й момент свободи! Коли країна знайшла в собі здатність піднятися!
— А для Росії?
— А до Росії, мені здається, поки це не має особливого стосунку.
— Адже «поганий приклад» заразливий. Чи здатні у вас люди вийти з антипутінськими плакатами?
— Для цього потрібні підстави. Поки що Путін подобається народу.
Відчуваючи за зростаючим гулом підхід нового президента, закругляємося.
— Ваше новорічне побажання читачам «Дня» й Україні?
— Бажаю вам нарешті закінчити президентські вибори, з полегшенням зітхнути та порадуватися. Хоча цілковитої впевненості, що все закінчиться до Нового року, я не маю.
— Ви вважаєте, можливі якісь несподіванки?
— Думаю, що ще будуть апеляції до Верховного Суду про порушення. І новорічний настрій може бути, не дай Бог, зіпсований...
У цей момент Ющенко вже рухався народним коридором. Його супроводжували урочисті пасажі електронного органу та захоплений рев. Я подякував Колесникову й так само, як він, зосередився на потилиці Віктора Андрійовича.
Лідер «Нашої України» проникливо заявив: «Закінчився час цензури та насильства. Люди, які тягнули країну до провалля, йдуть у минуле. І це колосальна заслуга всіх. Настає епоха нової великої демократії! Про це мріяли десятки мільйонів українців. Ще три- чотири місяці тому про таке ніхто й подумати не міг. Сьогодні бути громадянином України стало модно, стильно, красиво! Дякую, шановні друзі! Всім й особисто кожному! Попри те, які політичні сили вам подобаються, я переконаний, що без вільного журналіста світ не зміг би побачити Україну такою — вашими очима. Сьогодні світ кожен ранок починав із того, що дивився, що робить ця країна. Десятки мільйонів українців не тільки чекали перемоги, а й все зробили для неї. Щоб сказати «Так, це моя Україна! І я пишаюся, що є громадянином цієї країни».
Захоплення досягло стадіонного розмаху!
Тут з’явився представник Татарстану з тюбетейкою в руках, і з немислимим акцентом промовив російською: «Мы с товарищем из татарских газет дежурили на Майдане. И эта тюбетейка там побывала. Она ночевала в палатке, она охраняла демократию. Я хочу от имени журналистов Татарстана передать ее Виктору Андреевичу. И благодаря ему, и благодаря Богу, мы в СНГ можем теперь рассчитывать, что у нас дальше все будет хорошо».
Представник журналістів Татарстану спробував насунути тюбетейку на голову Ющенка, але пильний Червоненко не дав йому цього зробити. Він стрімко (попри масштабні габарити) вискочив на сцену та відібрав символ татарської вдячності. Яку тюбетейка могла таїти небезпеку — залишилося таємницею.
Потім національний лідер вирушив на Майдан. Це була вже третя година ночі.
На тлі сяючої (синьої в оранжевих зірках) різдвяної ялинки Ющенко поклонився кожному, хто був на Майдані, за революційний подвиг.
Завіса.
Революція закінчилася.
Із Новим Роком, друзі, і — справді сподіваюся, — з новим щастям!
