1984 р. став у СРСР піковим за кількістю самогубств: 81 417 осіб різного віку. А дітей народжувалося дедалі менше і менше. Старих же ставало дедалі більше і більше — саме 80-і роки за рівнем і темпами старіння населення в СРСР визначили загрозливу тенденцію, і перше місце серед республік посідала Україна (згодом, після Незалежності, саме старики даватимуть високий відсоток смертності).
1986 року сталася НЕСПОДІВАНА подія З НЕОБОРОТНИМИ наслідками (це і є визначення) — ядерна катастрофа на ЧАЕС, яка поклала початок ВЕЛИКІЙ міграції населення, ВЕЛИКИМ переселенням людей і породила в них почуття НЕПОПРАВНОЇ втрати... близьких, малої батьківщини, колишнього способу життя, також і взаємин. Але не сенсу життя!
І постраждалі почали ОСМИСЛЮВАТИ свої спільні страждання, а суспільство почало обговорювати причини катастрофи і шукати винних. Що характерно і логічно: 1986—1987 рр. були відмічені спадом кількості самогубств (54 105 чол. — в останньому), бо катастрофа була могутнім СТРУСОМ для всіх, розбудила багатьох «сплячих і відморожених», відволікла обивателя від самого себе. До складу цих понад п’ятдесяти тисяч увійшли ті, хто геть утратив усілякі орієнтири не лише в часі та просторі, але й усередині себе. В інших — на тлі трагедії чорнобильців — особисті проблеми нібито здрібніли, втратили силу опірності, а особисті страждання із приводу і без мотиву втратили смислову силу.
У катастрофі, хоч як парадоксально, є і важливі позитивні моменти — це уроки загартування та мужності, уроки досвіду та уроки духовного прозріння, коли відкривається і пізнається глибокий смисл глибокого справжнього страждання, відбувається катарсис — очищення. Тобто катастрофа калічить і лікує ОДНОЧАСНО, бо тільки під час ВЕЛИКИХ катастроф виникає ЗАГОСТРЕНЕ ПОЧУТТЯ СПІЛЬНОСТІ (!), що є розмитим у свідомості людей у житті ДО... і що розпливається, вислизає зі свідомості в міру облаштування та адаптації в нових умовах, але є таким, що НЕ ЗНИКАЄ НІКОЛИ ПОВНІСТЮ в постраждалих і абсолютно витісняється в непостраждалих у міру віддалення в часі від моменту катастрофи, оскільки почуття СТРАХУ за себе і ПРИЧЕТНІСТЬ до трагедії інших навіть у сумі не замінюють ПОЧУТТЯ СПІЛЬНОСТІ (більше внутрішньої, як зовнішньої).
Із цієї ж причини збираються «до купи» учасники різних воєн, але до них, як правило, не приєднуються «тиловики».
«Люди інтуїтивно відчувають рятівну силу колективного переживання нещастя і докладають усіх старань, щоб не допустити роз’єднання», — скаже мені психолог А.Хараш, який працює з людьми за методом групової психотерапії: група афганців, група чорнобильців, група хворих на СНІД, група наркоманів... Їх не можна об’єднувати як товаришів по нещастю, тому що в кожного причини і наслідки нещастя різні, і нічого, крім фальшу, не вийде.
А потім відбувся РОЗПАД СРСР — великої батьківщини, але загостреного почуття спільності в республіках, що відділилися, не виникло! Проте, безсумнівно, це була друга масштабна катастрофа з необоротними наслідками. Чому?
Чорнобиль зробив постраждалих менш фальшивими і більш природними, РЕАЛЬНИМИ, тобто очистив їх від лузги, — відбулася внутрішня ПЕРЕОЦІНКА ЦІННОСТЕЙ життєвизначальних, життєтвірних. Іншими словами, чорнобильці внутрішньо зорієнтувалися У СВОЄМУ ЧАСІ і пристосовувалися ДО НЬОГО.
Розпад СРСР в уявленні більшості українців мав ПОЗБАВИТИ ЇХ СТРАЖДАНЬ на вічні часи (не більше і не менше), тобто зробив іще більш ірреальними, неприродними, несправжніми, обкутав лузгою ілюзій та міфів, дезорієнтував у часі.
Подальший розвиток подій (незалежний від СРСР) виключно катастрофічного характеру для ірреальної людини (інфляція, котра з’їла заощадження, а не Росія, втрата роботи і перетворення країни на базар, а людини — на дрібного крамаря, також міграція в пошуках заробітку в близькому — виключно в Росії — і далекому зарубіжжі, втрата життєвих орієнтирів) не тільки «законсервував» неприродність українців (лукавство та роздвоєність у часі та просторі), але й ЗАГОСТРИВ ПОЧУТТЯ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ОБДІЛЕНОСТІ. А з урахуванням укоріненої у свідомості українців БЕЗНЕВИННОСТІ, став катастрофою особистості.
В наслiдок цього вже з 1991 р. почалося зниження якості і тривалості життя (та взаємин), перевищення рівня смертності над рівнем народжуваності. І вже 1997 р. «понад 70% усіх вагітних жінок мали різні ускладнення. Майже у 30% — хронічні захворювання, 60% страждали на недокрів’я. Гінекологічні захворювання за 15 років зросли на 35%. І, як результат, майже 80% дітей народжувалися хворими, а близько мільйона просто були викинуті «на вулицю». І це при тому, що кожній п’ятій українці вже більше як 50 років.
«Свобода», безробіття і безнадія «розкріпачили» українців. Якщо до незалежності захворюваність на сифіліс становила 60 випадків на 100 тисяч осіб (в СРСР), то 1996 р. — до 150,9 тисячі, а 1999 р. — 113,9 тисячі, причому 57,1 тисячі випадків припадає на сільське населення. («АиФ в Украине», № 36). Проституцією заробляють і заміжні жінки — за згодою їхніх чоловіків! Абсолютна ірреальність! Саме вона зробила можливою работоргівлю нашими жінками: жертва завжди шукає свого ката. А комплекс жертви — головний комплекс українців, саме звідси — наша «безневинність». А якщо ми ні в чому не винні, навіть у своїй особистій неспроможності, то пошук СПІЛЬНОГО просто неможливий, бо це пошук реального, теперішнього. Але ми шукаємо ірреальне — винних, ворогів, золото Полуботка, інфляційні мільярди, минулу велич, причому в найвіддаленішому минулому — до цивілізації, шукаємо не головне! Головне — знайти себе всередині себе, а не в межах території, в межах найбільш «неістотної» реальності, що мало впливає на ірреальність існування людей.
Саме ця хвора ірреальність робить нас реальними хворими. 73,5% чоловіків і 77,7% жінок в Україні мають рівень здоров’я, нижчий за середній та низький («АиФ»). У такому катастрофічному масштабі захворюваності Чорнобиль НЕ ВИНЕН, хоч саме на нього перекладається катастрофа особистості та всі інші біди. І реально постраждалі чорнобильці на тлі цієї фактично тотальної захворюваності виглядають дійсно НЕ НАЙБІЛЬШ ХВОРИМИ. І навіть викликають заздрість, бо чорнобильська спільнота українців якісно міцніша за національну спільноту.
Якщо 1990 р. нас було 51,9 млн. осіб, 1999 р. — 49,7 млн. (плюс- мінус, тому що ці дані приблизні), то нині — трохи більше як 48 млн. Це офіційно-приблизно, з урахуванням загальної смертності. Думається, що перепис населення виявить величезну нестачу працездатного населення, що роз’їхалося по чужих просторах, нестачу, яка ще більше дезорієнтуватиме. І справжня «біда» чекає нас, «домосидів», саме після їхнього повернення, якщо, звичайно, вони повернуться. Це будуть інші українці, несхожі на нас.
Щорічно в середньому в Україні скоюється майже 5 тисяч убивств і близько 15 тисяч самогубств — більше, ніж в Афганістані за всі роки...
«На сьогодні... нараховується понад 400 тис. осіб, що втратили працездатність унаслідок нещасного випадку на виробництві або внаслідок професійного захворювання. Більшість із них не одержують грошової компенсації протягом багатьох місяців (станом на 1 жовтня 2000 р. заборгованість із компенсаційних виплат через втрату працездатності становить 700 млн. грн.). Усього з 1991-го по 2000 р. на підприємствах травмовано 1 млн. працівників, 200 тисяч осіб загинуло, 100 тисяч стали інвалідами» («Селянська зоря», № 30).
Минулого року ЗАГАЛЬНА ЗАХВОРЮВАНІСТЬ (ось наше спільне!) 49,7 млн. українців становила майже 33 млн. випадків!
Захворюваність на туберкульоз як наслідок неблагополучного соціального становища набула характеру епідемії. Додайте до цього тисячі ВІЛ-інфікованих та «армію» наркоманів, близько 2 млн. психічно хворих, з урахуванням того, що кожний другий в Україні потребує психологічної допомоги та корекції.
На цьому тлі «хворої нації» реально (?) здоровими виглядають тільки вічнозелені гілки влади.
І я категорично проти твердження, що всі вище перелічені наслідки є наслідками Чорнобильської катастрофи (комплекс жертв), бо підсвідомо українці знають, що це не так. В іншому разі вони були б непримиренними противниками атомної енергетики. Це наслідки порушення балансу екології взаємин та екології навколишнього середовища, внутрішнього та зовнішнього середовища самої людини. Ми жертви САМИХ СЕБЕ, тому що неприродні міжособистісні комунікації виключають і природну стихійну терапію (як у випадку із чорнобильцями). Чорнобильці, повторю, давно визначилися, і ця визначеність зберігає їхню відносну спільність, єдність. Роз’єднаність людей тільки посилює відчуження саме в часи невизначеності, що є протиприродним для людського єства, а тим більше, якщо і це єство міфологізоване, тобто не визначене кожною конкретною людиною, — єства свого, а не чужого.
Чорнобильцям психологічно легше: вони так багато втратили, також і здоров’я, що в них немає часу — на відчуження і простори — для роз’єднаності. Катастрофа їх загартувала, тобто вони вже були після термінової евакуації без домівок, без грошей, без хліба та одягу. Однак саме те, що не було всього цього, допомогло їм віднайти самих себе. Вони оновилися раніше і підсвідомо прагнуть зберігати природність міжособистісних взаємин, які, звичайно ж, зазнали змін у напрямку патології. І вони сумують (і я не виняток) за «божеськими» взаєминами в зоні ЧАЕС, які, скоріше, виникають в епіцентрі катастрофи або на полі бою (війна).
Тобто час після катастрофи і був ТЕПЕРІШНІМ часом СПРАВЖНІХ (реальних) людей на обмеженому просторі. Це — орієнтир для чорнобильців, уже пережитий та усвідомлений еталон взаємин, які досі лікують душу і тіло, втримують психіку, уражену, ушкоджену радіацією, в межах норми... І навіть переступивши через цю межу, вони втримують рівновагу спогадами ПРО ЕКСТРЕМАЛЬНЕ та «БОЖЕСТВЕННЕ». Звичайно, не всі. І все ж таки, все ж таки...
І мені не шкода вже нічого неприродного (нещирого, роздвоєного — патологічного), також не шкода і людини-катастрофи, що спричинила катастрофу взаємин ще до Чорнобиля, ще до СРСР... Бо вона воює із сенсом життя і при цьому претендує на співчуття, перетворивши страждання на одяг, на хліб насущний, на мотив для сподівання милостині, на фальшиву маску жертовного ягняти, під якою приховується реальне обличчя звіра. Оновлення (не відродження!) не відбулося. «Ефект оновлення випаровується, варто тільки порушити тонку в’язь людських взаємин, створену ситуацією катастрофи», — каже психолог А.Хараш. Державна ліквідація наслідків багато в чому ліквідувала й автентичність взаємин — також один із наслідків Чорнобиля, про що свідчать взаємини між переселенцями в місцях компактного проживання, але тут «божественне» перемогли сільські НЕПИСАНІ закони, витоки яких — у давньому минулому.
Катастрофа виводить нас «зі стану гри в життя» на рівень справжнього життя. Однак утриматися на цьому рівні людині дуже важко, ось чому звертається вона до Бога. А.Хараш навів мені слова отця Антонія, митрополита Сурозького, почесного доктора богослов’я Абердинського університету та Московської духовної академії: «...щоб зустріч із Богом була реальною, обидві особистості, які в ній беруть участь, мають бути дійсно самими собою. Тим часом ми величезною мірою нереальні, і Бог у наших взаєминах так часто нереальний для нас: ми думаємо, що звертаємося до Бога, а насправді звертаємося до образу Бога, створеного нашою уявою; і ми думаємо, що стоїмо перед ним з усією правдивістю, тоді як насправді виставляємо замість себе когось, хто не є нашим істинним «я», — актора, підставну особу, театральний персонаж...»
Людина, яка переборола себе в справжній катастрофі, легше долає і НЕОБХІДНУ КАТАСТРОФУ нереального «я» і таким чином назавжди — ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ СТРАЖДАННЯ Й УСВІДОМЛЕННЯ СТРАЖДАННЯ ТА СЕБЕ В НЬОМУ — позбувається КОМПЛЕКСУ ЖЕРТВИ. Знаходить опору не в кумирах або правителях, а в собі і в Богові.
