Музика Ігоря Щербакова існує поза тими заповітними, але небагатими межами, в яких творяться найрізноманітніші сенсації. Сенсація, в громі її фанфар, зрівнює причетних до неї до рівня газетного заголовка; але тихий голос таланту в результаті завжди переконливіший. Те, що робить Щербаков, переповнено смиренням обдарованої натури, вражає всерйоз, без помітних жестів. Скоріше за все, саме з таким настроєм і варто братися за cтворення найскладнішої, непоступливої музики — духовної. Знаменитий «Покаянний вірш», кантата для жіночого хору «Stabat mater», «Agnus dei», «Богородице-діво, радуйся» для змішаного хору і ще безліч хорових та інструментальних п’єс звершилися як прекрасні дари мирянина вишньому світові, в якому, можливо, і народжується натхнення. Проте музика Щербакова — світська чи духовна — завжди залишає відчуття не те щоб камерності, але особливої природності. Її чарівливості піддаєшся непомітно для себе і згадуєш потім у світлих, легких тонах — немовби зрозумів декілька дуже важливих речей без всякого повчання і вказівних перстів.
Очевидно, що великий запас упокорення, помножений на всепоглинаючу пристрасть до музики, допомагає Ігореві Володимировичу і в більш земних справах — керівництві Київською організацією Спілки композиторів України і фестивалем «Прем’єри сезону». Соціальне життя далеко не завжди розписане за партитурами і вимагає часом неймовірних імпровізацій. Як Щербакову вдається вправлятися зі всім своїм великотрудним господарством — знає, мабуть, лише він. Уміння тримати удар при бездоганному чутті на добре зроблені речі, ясному баченні краси і непоказному визнанні своєї малості, слабкості перед вічністю — все це поєднується лише одним — цілісністю характеру. Але якраз про вдачу і не поговорили.
— Зразу — абсолютно бюрократичне запитання: як воно композиторові бути на посаді?
— Дивлячись на якій... Я доцент Національної музичної академії, з одного боку, а з іншого — два роки тому обраний головою Київської організації Спілки композиторів України. Так, на цьому посту стільки головного болю... У Київській спілці зараз 160 композиторів — половина всієї республіканської організації, притому всесвітньо відомі імена — Сильвестров, Станкович, Білаш, але займатися доводиться боротьбою за приміщення. Зараз уже липень, а починаючи з квітня не надійшло жодної копійки фінансування. І все ж — ми працюємо. Останні «Прем’єри сезону» пройшли дуже вдало, це був серйозний крок до нормального міжнародного фестивалю.
— Часто доводиться чути, що такі спілки — скоріше пережиток радянського минулого, ніж насущна необхідність.
— Так, така думка є. Однак у всьому світі існують творчі співтовариства, які підтримують своїх членів. Ось у мене стоїть на полиці довідник Спілки композиторів Скандинавії. А в нашій ситуації творчі спілки просто необхідні. Якщо комерційна музика, шоу-бізнес мають свого споживача з багатими можливостями, то академічна сцена в усьому світі існує лише на дотаціях — спонсорських, фондових, державних. У нас, на жаль, ті, хто має гроші, не розуміють, навіщо їх давати на симфонічний оркестр, ті ж, хто розуміє — не мають можливостей. Нам треба вижити в цьому дуже важкому становищі. Ніхто не сплатить за переписування нот, виконання музики, якщо ми самі цим не займемося. Тому це дуже потрібна, правильна діяльність.
— Що вас спонукало взяти на себе ще й «Прем’єри сезону»?
— Фестивалями я займаюся 10-й рік, люблю цю справу й знаю, як вона робиться. Я починав «Форум музики молодих» 1992 року разом із невеликою ініціативною групою. Тоді була інша ситуація — західної музики в Україні взагалі не було. Завдяки нашому почину в Києві зазвучала музика і наших, і зарубіжних композиторів. До того ж на фестивальних концертах виховалася плеяда виконавців, якi спеціалізуються на сучасній музиці. Бо в тих же 1980-х роках проблема з виконавцями сучасного репертуару була величезна — люди не мали ні інтересу, ні навичок гри. Зараз справа стоїть абсолютно інакше. Що до «Прем’єр сезону», то вони задумувалися як обов’язкове виконання усього написаного членами Київської організації, і я повинен був цей фестиваль підтримати. Оскільки два фестивалі — абсолютно немислимий вантаж, «Форум музики молодих» я віддав Сергієві Пилютикову. Думаю, він зуміє витянути цей хрест.
— Ви задоволені тим, як розвиваються обидва фестивалі?
— Задоволений — дещо не те слово. Слава Богу, що все це взагалі триває, що наш основний фундатор, Міністерство культури, не псує нерви, як п’ять років тому, коли, наприклад, нам у перший день «Форуму» сказали, що його знято з плану Мінкульту — тобто грошей немає жодної копійки, а афіші вже висять по всьому місту...
— Повернімося до вашого старту. З чого ви починали, хто був кумиром вашої композиторської мол одості?
— Я закінчив Дніпропетровське музичне училище 1974-го, а консерваторію — 1979 року. Тоді була ще напівзаборонна доба, але першу позицію, безперечно, займав Шостакович. Багато в чому формував мій світогляд Альфред Шнітке, а також музика польського авангарду — дуже багато її партитур продавалося вільно і вельми недорого, не знаю, чого. Ще Сильвестров у 1970—80-і роки був у нас великим кумиром. Мене його творчість дуже надихала, особливо коли він перейшов від авангардного періоду до «Тихих пісень», «Лісової музики», перших кантат. Станкович — дуже великий майстер. Він і понині впливає на всіх масштабом своєї особистості — у щоденному спілкуванні чи в музиці. І з Сильвестровим, і зі Станковичем зараз багато в чому не погоджуєшся, але розумієш, що це люди, які мають внутрішню силу, не просто музичну, але особисту, людську. Крім того, я страшенно любив і люблю Бетховена — аж до сьогоднішнього дня. І ще Бах. Я в багатьох творах спирався на бахівські ремінісценції. Не ставлюся до нього як просто до музиканта, композитора — це явище життя, явище природи, від якого завжди залишається цілком фантастичне відчуття.
— Одним словом, для вас, незважаючи на творче змужніння, досі існують авторитети і впливи.
— Не так. Бо щось любиш у житті, щось — ні. Я гадаю, що «не сотвори собі кумира» — дуже правильний вислiв. Є якісь струми, впливи — не лише композиторські. Ось шум за вікном — також якось впливає. У XIX сторіччі стукотіли колеса — була одна фонетична атмосфера, зараз — інша; все впливає на наші відчуття і, як наслідок, на творчість.
— А чи потрібні взагалі авторитети у вашій справі?
— Усі ми з чогось виростаємо. Не треба тільки авторитет перетворювати на ідола. Якщо молодий хлопець, наприклад, щось робить, варте уваги, а ти так не можеш і тобі це цікаво — він також авторитет у своєму ремеслі.
— Чи не діставалося вам за вашу юнацьку фронду в студентські роки?
— Це ж був кінець 1970-х, коли авангард вже не лаяли, вже i Скорик, й Іщенко були на кафедрах. Мораль могли прочитати — «навіщо ви це робите?», не більше. Атмосфера консерваторії серед студентів була дуже хорошою. Звичайно, стукацтво, у вигляді провокацій, спостерігалося. Хто-небудь обов’язково заводив розмову — ось наш уряд — старi, як ти до цього ставишся… Базікали, звичайно, все що хотіли, але коли знали, хто поряд, мовчали. І, між іншим, в туалетах консерваторії від руки було написано списки стукачів. Вони оновлювалися доти, доки там не повісили якісь панелі, на яких писати не можна. Гнила атмосфера іншими методами підтримувалася: мовляв, ти ще молодий, ми в тебе в колегії сонату купимо за 180 карбованців, а напишеш пісню про Леніна — отримаєш 250. Не засуджую тих, хто писав на славу партії, якщо вони ще щось робили. Я не дуже застав цю епоху. Я би й не писав, мабуть, — через непрактичність у кар’єрних розрахунках.
— Після якого твору ви реально відчули успіх?
— Це, напевно, був «Покаянний вірш» 1989 року. До того три роки нічого не писав. І «Покаянний вірш» для скрипки і струнних був відразу дуже добре і відзначений, і виконаний. Я отримав премію «Композиторська молодь України», відтоді десятки разів цей твір виконували в усьому світі. Це справжній, серйозний рубіж.
— Я добре пам’ятаю цей час. Але чому раптом саме покаяння?
— Це абсолютно щиро. Йшло звільнення суспільства, було відчуття, що ти не зробив того, що міг би. І, з іншого боку — звернення до релігії. Не захоплення — скоріше, я проникнувся культурою християнства. Написав цілу серію присвячень Христу як людині: це мене дуже хвилювало з дитинства, як і образ діви Марії. Звідси виріс і «Покаянний вірш».
— А чи є зараз у чому каятися людям мистецтва?
— Я вважаю, що це особиста справа кожного. Якщо людина щиро працює, нехай навіть малопрофесійно, — вже чудово, просто не варто допускати малопрофесійне до широкого загалу. А якщо говорити про політичну ситуацію, то люди мистецтва завжди були аполітичними, нічого тут не поробиш. Зараз наші правителі дали артистам спокій: нехай собі творять, що хочуть. Говори так, говори iнакше — нічого не змінюється по суті. Як грабували, так і грабують.
— Чи важко писати для дітей?
— Тут — задоволення стати трохи дитиною і приголомшуюче відчуття, коли це виходить. Треба ж творити абсолютно професійно — начебто пишеш симфонію, тільки щоб при цьому сиділо в залі 5-річне чадо і сприймало безвідривно. І, знов-таки, не можна опускатися на рівень дітей. Треба залишатися на своєму, без дидактики, щоб вони також відчували, що це красиво.
— А чого ви взагалі хочете домогтися від слухача?
— Лише адекватного сприймання того, що я зробив. Коли творю, завжди собі уявляю зал; якщо є натяжки — значить, слухачеві буде нудно — не дай Бог! Прекрасні слухачі є в усьому світі, але найкраще, коли приходять непрофесіонали і їх «зачіпляє». Люди слухають, не аналізуючи, їм все одно, як вибудувано форму і витримано жанр. І якщо їх зачепило — це дуже приємно.
— Так які засоби хороші для впливу на глядачів?
— Будь-які, що мають естетичну основу й правильно виконані.
— Але ви все ж не заходите на територію радикального експерименту?
— Не хочеться. Чому я повинен займатися чимось неприродним для себе? Я себе почуваю інакше. Я проводив усі фестивалі авангардної музики, кiлька разів використав такі моменти, але зрозумів, що для мене вони чужі.
— Твір для театру — це дозвілля, заробіток чи професія?
— Інтерес. Цікаво спробувати себе в чомусь новому, відволіктися. Заробити — само собою, хоч гроші невеликі. Я написав 8 спектаклів, серед них декілька мюзиклів, які йдуть у Ніжині, Дрогобичі, Мукачеві. Цілий рік не виходячи прожив у театрі, коли писав дитячу оперу. Я театр завжди любив. Коли заходжу за куліси — цей запах, цей пил мене дуже вражають…
— Я цей запах також обожнюю.
— Ви розумієте! Ще дуже подобається свобода театру. У композитора такої свободи немає. А там є внутрішня розкутість. І художникiв за це люблю, тому що вони набагато ширші, ніж музиканти.
— Нещодавно відбувся ваш авторський вечір. Чи був це для вас поріг, віха?
— Це, звичайно, моя віха. Необхідно було все мною складене послухати разом, показати людям, що я й зробив; тим більше в Польщі готують компакт моїх опусів. Тепер треба міркувати, що робити в новому тисячолітті.
— І як ви бачите майбутнє й себе в ньому?
— Не знаю. Ось сяду писати — буде зрозуміло. Дай Бог прожити сьогоднішній день. На багато що сподіваєшся мимоволі. Відрадно, що за останні роки, незважаючи ні на що, стався прорив, у порівнянні з 1980- ми, коли на прекрасних оркестрах були напівпорожні зали. Такої апатії зараз немає, незважаючи на неправильну політику нашого ТБ, яке транслює дуже погану попсу, а якщо подає академічну музику, то за залишковим принципом. Але публіка зацікавлена, молодь ходить. Рятує й те, що зараз є багато посольств, представництв — дипломати бувають на класиці, тому й нашій верхівці доводиться удавати зацікавленість.
— Видно, ви все ж оптимістично налаштовані.
— А інакше — навіщо взагалі чимось займатися?
— Але ви й займаєтеся лише музикою. Хобі зовсім не маєте?
— Ні, мабуть. Зараз зв’язався з комп’ютером, але це також не хобі — скоріше, професійний інструмент. Жодної копійки в житті не отримав поза музикою. Не скажу, що я ось такий фанатик, просто іншого немає. Книжки люблю читати, як усі люблять... Та й усе, мабуть.
— Ви згадали про комп’ютер. Чи є у вас зараз спокуса перевести себе у віртуальну якість — так, як це робить зараз багато хто?
— Само собою цікаво — мистецтво як гра інтелекту — але виходить трохи неправдиво. У нас — інша специфіка. Життєво необхідне це активне спілкування, хоч би під час виконання творів, з тими, хто слухає. Навіть коли набираю твір у комп’ютері — намагаюся не слухати, тому що це неправдиве звучання. Можливості кожного інструмента в тисячі разів багатші, ніж у машини. Гадаю, що комп’ютер — все ж інформація, інструмент, а не середовище для життя.
— Зараз, коли вже багато що перепробуване і пройдене, яка тема вас хвилює більше за все?
— Стаючи старшим, я прагну до краси. Хочеться зробленості та краси. Коли створюю експресивний образ, то з бажання зробити красиво «причісую» його. Зрозумійте правильно: мета — не писати на догоду слухачеві, але так, щоб краса твору дійшла до всіх.
— Чи написали ви найголовніше в своєму житті?
— Ніколи навіть такого питання собі не ставив, воно для мене якесь неактуальне. Я живу днем сьогоднішнім, а день завтрашній сам потурбується про себе. Те, що ти зробив — ти зробив. Ніхто не знає, коли урветься твiй шлях. Кожен свій вчинок треба порівнювати з вічністю. Коли починаєш вимірювати в цьому масштабі, все одразу стає на свої місця, ти бачиш — тут ти — хам, а там — на правильному шляху. У мистецтві це особливо важливо. Співвіднось себе з вічністю, і буде все добре… Ні, добре не буде — тому що наше існування в зіткненні з вічністю дуже трагічне, ми надто слабкі для цього, чи я, можливо, слабкий…
