Анатолій Чубайс
Українські олігархи, вони такі ж як і російські, тільки без грошей...
З пояснень одного українського політолога молодому колезі
Скоро буде дано офіційний старт виборчим перегонам. Багато політологів передбачають небувалу війну компроматів на кшталт «Олігарх!» — «Від олігарха чую!». Ясно, що доба політичного романтизму пішла в небуття, на голому ентузіазмі вже не переможе жодна партія. Потрібні гроші. На розкрутки й агітацію, на ЗМІ, на політтехнологів, на акції і подібне. Зрозуміло, що атака на фінансові джерела політичних сил рівноцінна бомбардуванню тилів противника на війні. Без тилу армія не існує, це, скоріше, партизани. Проте, на щастя, на нас чекають лише політичні бомбардування. Але це не зменшить напруження пристрастей. Буде серйозна політична сутичка. Будуть переможці. Будуть і переможені.
«ОТКУДА ЕСМЬ ПОШЛИ» УКРАЇНСЬКІ ОЛІГАРХИ
Ось уже років сім в українському політикумі живе міф про олігархів. Міф, не позбавлений певної частки реальності, але й не в повній мірі він відповідає дійсності. Образ пострадянського олігарха не є для України чимсь ексклюзивним, в Росії олігархи з’явилися значно раніше — Березовський, Чубайс, Потанін... Список цілком можна продовжувати. Український медіапростір, не бажаючи відставати від своїх російських колег, також почав призначати на ці ролі своїх співгромадян — Лазаренка, Тимошенко, Волкова, Ахметова, Суркіса, Рабіновича, Бродського (список, самі розумієте, не повний). Ось що цікаво, для того щоб громадянина вважали злочинцем, треба пережити суд, який доведе, що такий-то порушував закон, а ось для того, щоб зватися олігархом, досить просто вказівки якого-небудь ЗМІ. При цьому не зрозумієш, це докір чи комплімент. Є досить ЗМІ, які хрестять певних громадян на олігархів і одночасно вхитряються поїсти в них зі столу.
Взагалі, роль ЗМІ в народженні олігарха важко переоцінити, оскільки олігарх — це скоріше не реальна людина, а образ. Без ЗМІ немає ніякого олігарха. Олігарх є визначеною складовою картини світу, яка кожного дня подається в ЗМІ. Це те, що зримо або незримо стоїть за реальними подіями. Ухвалили новий закон — олігархи, приватизували підприємство — олігархи, зникла в крані вода —...
ЗМІ загалом переконані, що олігархи стоять практично за всіма великими подіями повсякденного життя й прямо чи опосередковано намагаються переконати в цьому свою аудиторію. При цьому наголос робиться на які- небудь зовнішні факти. Ну, наприклад, вважається, що олігарх обов’язково повинен мати вплив на Президента. І з’являються в пресі концентричні кола й орбіти, радіус яких свідчить про силу того чи іншого олігарха. З астрономічного погляду може це й правильно, але з погляду психології міжособистісних стосунків навіть на комунальній кухні все набагато складніше, а в будь-якій установі, що відповідає за стратегічні ухвали, й поготів.
Чому ж ЗМІ так спрощують ситуацію? Можливо, підіграють своїй аудиторії, намагаючись довести, що варто потрапити до кабінету до Головного і сказати якісь заповітні слова, так відразу ж почнеться піднесення та збагачення. У цьому сценарії більше казки, яка, як відомо, облуда і містить лише натяк. Однак, наявність цієї казки і стала пружиною до «касетного скандалу». Адже вважалося, що прослухування кабінету Президента (імітація підслухування) дає ключ до багатьох загадок. Однак не було знайдено жодного ключа. Те, що Кучма з кимось говорить і радиться, можна було зрозуміти й без підслухування, а все решта — таємниця.
Від багатьох ЗМІ й політиків постійно «вислизає» об’єктивний бік процесу. А саме, що олігарх це не так людина, яка ходить у певні кабінети, як менеджер. Є об’єктивний процес, яким він керує, для чого, власне, й ходить у кабінети. Журналісти часто ставлять все на голову — керує тому, що ходить. У читача створюється враження — ось, мовляв, я ходив би, так також зміг би як сир у маслі купатися. Спростуванням цьому є самі журналісти. Вони ж також мають допуски до кабінетів, але оскільки об’єктивними процесами спроможний керувати лише дехто, то більшість із них здатна лише створювати різні чутки.
Отже, олігарх зобов’язаний своїй появі ось чому:
1. Наявності об’єктивних матеріальних потоків — товарних, фінансових, інформаційних. Ці потоки потребують формування, керування, чим, власне, олігарх і займається (проте, це йому може бути і приписано).
2. Згадкою в ЗМІ. Олігарх не може бути не публічною людиною. Мовчазний вершитель доль журналістам не цікавий. Тому в олігархи потрапляють не так найбагатші, як найяскравіші.
3. Вплив (псевдовплив) на перших осіб країни. Тут треба чітко розмежувати образ впливу і, власне, вплив. Згідно з образом, олігарх вирішує і спокушає посадовця. Якби посадові особи лише б те й робили, що спокушалися, то врешті-решт втратили б усяку владу над ситуацією. На практиці рішення, частіше за все, приймається спільно і вплив олігарха може бути мінімальним.
ОЛІГОПОЛІЯ ЯК ОБ’ЄКТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ
Ми вже згадали про те, що за появою олігарха стоять об’єктивні процеси. Це й товарні потоки металу, зерна, енергії, нафти, це й банківські схеми розрахунків, це й механізми управління економікою. Якщо говорити про економіку, то, безперечно, рух до ринку не міг обійтися без появи олігархів. Економічна наука свідчить — подолання монополії йде через олігополію. Тобто шлях до вільного ринку проходить за такою схемою — спочатку господар на ринку один, потім їх декілька, а потім їх стільки, що вони автоматично самі себе врівноважують. Ось коли їх декілька, це й є олігополія.
З погляду політики, олігополія означає, що окрім сили чиновників, міліціонерів і партійних функціонерів з’являється ще одна могутня сила, здатна впливати на політичну ситуацію в країні. І як би журналісти не знущалися з приводу олігархів, сама їх наявність дозволяє їм отримувати всенародну популярність і чималі гонорари. Адже поза олігархічною координатою вітчизняна журналістика так і була б журналістикою КПУ.
Вибори-2002 цікаві тим, що політичну олігополію видно найбільш чітко. У нинішній ситуації партій без олігархів просто не існує. Інше питання полягає в тому, що одні партії цього не приховують, а інші намагаються про це змовчати. Але, якщо оголосити, що всім українським олігархам видадуть по мільйону доларів на виборчу кампанію, то в черзі, що вишикувалася б, можна було б знайти представників усіх політичних напрямків. Активно б штовхався в натовпі соціаліст Вінський, який оголошував би, що йому все одно не дадуть, а прийшов він лише з принципу; статечно стояв би підісланий комуністами Ткаченко; нюхав би квітку любитель зелених Хмельницький; грався б м’ячем центральний нападаючий на київські ворота Суркіс, а в цей час київський голова Омельченко копав би біля цих воріт чергову траншею. «Лівим у російських карбованцях, правим у доларах», — пропонував би Іщенко. «Олег, можна і південнокорейськими вонами взяти», — підказував би Соболєв. «Головне — не німецькими марками», — пам’ятаючи про Жердицького, радив би Пинзеник. «Комуністам давати радянськими карбованцями», — в’їдливо сказав би Терьохін. «Тоді й курс обміну також нехай буде радянським», — парирував би товариш Гуренко. «Тільки в порядку черги й жінок уперед!», — кричала б спадкоємиця заповітів Лазаренка Юлія Тимошенко. «Молодим фахівцям пільги!», — скандували б Пінчук, Тигипко і Деркач-син. «Не дай Боже, ПДВ вирахують», — похмуро заявляв би Бродський. «А останній надії коли дадуть?» — інтелігентно поцікавився б Ющенко. «Надія, сам розумієш, вмирає останньою, так що — в кінець черги, все одно доживеш», — діловито пояснював би йому Волков.
Вищезгаданий образ не більше, аніж плід уяви. Автор не назвав і половини прізвищ, які журналісти й політологи сильно пов’язують з поняттям «олігарх». До речі, всі без винятку опитані автором журналісти й політологи переконливо прохали мене не називати їх імен і прізвищ. Прохання дійсно варто задовольнити, оскільки тямущих журналістів і політологів в Україні значно менше, ніж олігархів.
Крім того, автор вибачається перед тими олігархами, яких не назвав, а іншим повідомляє, що реклама була абсолютно безкоштовною.
РЕЦЕПТИ ВІД ОЛІГАРХОФІЛІЇ ТА ОЛІГАРХОФОБІЇ
У будь-якому випадкові олігарх викликає в пересічного громадянина більш яскраві почуття, ніж представник влади будь-якого рангу. Психологічний механізм цього простий — від олігарха невідомо чого можна очікувати. Одні чекають від олігархів грошей, інші того, що він у них гроші відбере. На цьому, власне, і базуються олігархофілія та олігархофобія. Олігархів, на відміну від КПРС, люблять за гроші і ненавидять за ще більші гроші. Той, хто робить це безкоштовно, явно свою частку прозівав. Оскільки більшість людей ніяк не аналізують економічні схеми, які породили того чи іншого олігарха, то думка про сильних світу цього в них може бути тільки дуже поверховою.
Схем за загальною конфігурацією лише три. По-перше, схеми розвалу. Найбільш популярні в торгівлі сировиною, яка не вимагає подальшої обробки. Наприклад, брухт. Тут принцип: «Прийшов, побачив, переміг». Схема передбачає разові операції, внаслідок яких джерело збагачення може серйозно постраждати. Проте, ці схеми добре працюють і в банківських сферах. Тут важливо розвинути цифрову еквілібристику таким чином, щоб кількість грошей на папері збільшилася, а на ділі скоротилося. Добрі також операції з бюджетом, що висмоктують останній гріш у старих та незаможних. Але тут без допомоги чиновників не обійтися, хоч в Україні чиновник-олігарх (колишній чиновник) — не рідкість. Необхідно зазначити, що далеко не всі такі схеми є незаконними, але їх заборона — це серйозна робота Верховної Ради, в який багато депутатів потрапляє на підставі цих схем.
По-друге, схеми збереження структури. Це більш високий рівень управління. До червоного підприємства (галузі) влаштовується команда менеджерів, яка виділяє гроші на підтримку цього підприємства (галузі), а решту привласнює собі. Тобто, зарплатня вже платиться, але її вистачає лише на те, щоб не померти з голоду. Ось цю платню й використовують як залізний аргумент у політиці, соромливо замовчуючи про нескромний гонорар за свою скромну працю.
По-третє, схеми розвитку. Це ще більш високий рівень. Якщо на другому рівні рядовий член трудового колективу розглядається не інакше, як робоча худоба, яка часом хоче їсти, то на третьому — він член команди. До речі, цей рівень управління відрізняється від двох інших тим, що мета заробити не головна, куди важливішим є досягнення певних відчутних завдань. Наприклад, розширення внутрішнього ринку і вихід на зовнішній. Тут необхідне стратегічне мислення, уміння йти на ризик і вірно розраховувати кошти (причому свої, а не державні). Тому працівникам при такому керівництві платять більше, оскільки цілі стають все вищими. На жаль, в Україні цей рівень управління поширюється (та й то — не завше) лише на деякі підрозділи — телеканали, газети, футбольні клуби, невеликі харчові і обробні підприємства, а в побутові економічні стосунки він входить повільно.
Читачеві пропонується самому прокласифікувати вітчизняних олігархів на предмет, хто якій схемі більше відповідає. Єдине, що хочеться додати, — боятися або захоплюватися олігархами не варто. Адже це представники капіталу, а капітал за Марксом — це не лише гроші, але й стосунки. А стосунки є добрими лише тоді, коли вони адекватні.
