Ліза Халявченко-Бабич — 13-річна піаністка із гірничого міста Орджонікідзе Дніпропетровської області — уже кілька разів ставала призеркою різноманітних міжнародних конкурсів. А нещодавно стала «зіркою» соцмереж — коли завоювала Гран-прі міжнародного дитячого фестивалю «Зіркові мости» в Болгарії. Своєю творчістю Ліза спростовує твердження, що «сонячні діти» не мають емоцій.
Про музику як перепустку у світ, а також про доброту, відповідальність, наполегливість та життя людей із синдромом Дауна «День» розмовляв із мамою талановитої україночки Валентиною Рубан.
«МИ ВЧИЛИСЯ В МУЗИЧНІЙ ШКОЛІ, НЕ ВІДВІДУЮЧИ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ»
— Пані Валентино, звідки з’явилося таке захоплення музикою в Лізи?
— Перше знайомство з музичною школою відбулося в п’ять років. Тоді Лізуня вийшла сама з будинку й пішла до музичної школи. Ми всією сім’єю шукали її, думали, що втратили дочку, вона ще не розмовляла... І яка була радість, коли знайшли біля музичної школи. Чергова стояла біля дверей, а дитя намагалося проникнути всередину. А в сім з половиною мали йти в школу зі своєю дитсадковою групою, але 31 серпня нам відмовили. У нас все вже було куплено до школи... Лізуня так чекала цього дня. Нам знову сказали: почекайте ще рік. Ось у такому роздратованому стані я проходила якось повз школу, і щось мене спонукало зайти. Пішла до завуча, написала заяву, сказавши, що дівчинка особлива. Вона вислухала мене і порадила фортепіано та образотворче мистецтво.
Вирішити нашу долю мала директор. Цього разу нам пощастило. 4 вересня зателефонувала директор закладу Антоніна Жуковська і сказала, що Лізу зарахували до відділення інструментальної музики (фортепіано) та відділення образотворчого мистецтва.
І ось так ми вчилися в музичній школі, не ходячи до загальноосвітньої. Складалася дивна ситуація. На психолого-медико-педагогічній комісії не допускають до звичайної школи — я дістаю ноти і кажу: «Чому в цій школі (музичній) нам можна навчатись, а у звичайній — ні?» І ноти вирішили долю Лізоньки — нас допустили до загальноосвітньої школи. Зараз у музичній школі дочка перейшли до 5 класу (був нульовий клас), а у звичайній — до 6 класу. Вчиться як звичайна дитина — без жодного потурання.
«ВЧИТИСЯ І ПРАЦЮВАТИ — ДЕВІЗ ЛІЗИ»
— Пам’ятаєте перші успіхи? Як долаєте життєві негаразди?
— Наша улюблена вчителька — це той завуч, котра прийняла заяву в музичну школу, Олена Семенуха, вона по-материнськи поставилася до моєї дитини. Вона садовила Лізоньку до себе на руки і розповідала казки про кожну ноту. Методик і посібників навчання для таких діток немає. І ось її душа, любов і доброта навчали Лізоньку. Потім було оголошення в Інтернеті, що хочуть зняти документальний фільм про особливих людей, які займаються музикою. Я відгукнулася, і, на наш подив, до нас приїхали з Києва знімати передачу про Лізу. Сказали, що в Україні професійно з людьми з синдромом Дауна не займається фактично ніхто. Це неможливо. Кияни були приємно здивовані, почувши техніку гри дочки. А ми думали, що в інших містах є кращі результати. Виступали на академконцертах у школі, отримували гарні оцінки, були виступи на міських та обласних фестивалях.
29 січня 2013 року Ліза разом зі своїм педагогом зіграла в чотири руки декілька творів на сцені Київського міжнародного центру культури та мистецтв. Виступ відбувся під час проведення благодійного концерту голландського оркестру Jostiband — найбільшого у світі музичного колективу, в якому грають особливі музиканти — люди з синдромом Дауна та розумовими особливостями.
Це результат постійної праці, вона займається і влітку, і у свята. Пробували робити канікули — втрачається техніка. І вирішили займатися весь час. Ліза каже, що треба вчитися, вчитися і працювати — це її девіз.
— У Лізи є свій розпорядок дня?
— Так, весь день розписаний по годинах. Зранку, о пів на сьому, приходить перший репетитор, потім школа, далі музика, о пів на другу — малювання, далі — танці, домашнє завдання, репетитор з української мови. Наш тато каже: «Йду на роботу — вас уже немає. Приходжу з роботи, вас ще немає». Останнє заняття закінчується о сьомій. І Ліза розуміє, що повинна вчитися на повну силу. Їй дуже подобається, коли її хвалять, і вона старається. Коли отримує дев’ять балів, то дуже засмучується, навіть плаче. Із семи років вона дуже велика трудівниця, тому і такий результат. Її привчили до зібраності й відповідальності.
«ДОЧКА ГРАЄ ДЛЯ ЛЮДЕЙ КАЗКИ»
— Як народжується музика? Що Ліза переживає в такі миті творчості?
— Ліза переживає музику в душі. Кожен твір уявляє по-своєму. Наприклад — Казка про Попелюшку. Вона уявляла себе на балу в пишній сукні і з чарівним принцом, як вони кружляють у танці. Останній твір вальс-блюз — це уявлення про море, під час невеликого шторму: хвиля прийшла — грає голосно, відійшла — грає тихіше. Ліза каже, що грає для людей казки. Дуже любить вийти на сцену, вклонитися, зосередитися, зіграти красиво, вклонитися й піти. І дуже чекає на аплодисменти, радіє, коли добре. Хоч водночас дуже сором’язлива. На фестивалях під час нагородження викликають учасників на сцену, щоб вручати нагороди. Лізоньку вже тричі викликали, а вона стоїть у першому ряду, закривши обличчя руками, і плаче. Потім до неї підходять, нагороджують, а вона витирає сльози. Я запитую: «Чому ти плачеш?» Вона каже: «Від радості». Даремно стверджують, що «сонячні діти» не мають емоцій. Ліза спростовує всі стереотипи. По-перше, стійка, добра пам’ять. По-друге — хоче вчитися. По-третє, зібраність і впевненість у собі.
— Яка вона вдома?
— Ліза добра, поступлива дівчинка. Дуже любить своїх рідних. У неї є старша сестра (різниця у віці — 21 рік) Віталіна, племінник Сашко. Йому 17 років, у них дуже велика дружба. Саша її виняньчив. А є ще улюблена кішечка Ася. Рік тому вчителька Вікторія Анатоліївна подарувала Лізоньці на День народження кошеня, чорненьку грудочку з білим бантиком. Кошеня виросло в пухнасту красуню і домашню улюбленицю. Хоч би де була Ліза, всім розповідає про свою Аську. Її обов’язок — нагодувати кицю і прибрати після неї.
Ліза дуже самостійна. Сама ходить до крамниці, купує хліб, молоко, ковбасу і все, що скажу купити. Любить порядок у себе в кімнаті, на своєму столі, залюбки пилососить. І взагалі у нас ставлення до неї, як до звичайної дитини. Може, і в кутку постояти, якщо якусь шкоду зробить. Знає, що ми любимо її найбільше у світі. А надія, віра і любов творять дива. Перше диво — це музика як перепустка у світ звичайних людей.
ПОТРІБЕН СПОНСОР ДЛЯ УЧАСТІ У ФЕСТИВАЛІ В ІСПАНІЇ
— На яких фестивалях та конкурсах вона вже виступала?
— 2012-го ми побували на міжнародному фестивалі в Санкт-Петербурзі. Ліза була єдина з України, і про неї писали російські ЗМІ та журнал «Филиппок». Потім уже згаданий виступ у січні 2013 року в Жовтневому палаці, який відбувся під час проведення благодійного концерту голландського оркестру Jostiband. Керівник оркестру була приємно здивована, що 10-річна дівчинка знає напам’ять стільки музичних творів. Минулого року на ХIV Міжнародному фестивалі «Золота осінь» у Будапешті Ліза виступала нарівні з іншими дітьми й виборола срібну нагороду. Ліза — призерка загальноукраїнських конкурсів.
— І ось 2015 рік. Болгарія, перемога!
— Так! Спасибі Благодійному фонду Петра Порошенка. Допомогли з поїздкою на ІІ Міжнародний фестиваль «Зоряні мости» в болгарському місті Ахелой. Було дуже гарне відкриття фестивалю, підняття прапорів країн-учасниць, діти співали гімн своєї країни. Всього у заході брали участь представники восьми країн. Ліза одержала Гран-прі в нашій номінації.
— Що вас найбільше турбує?
— На жовтень уже є офіційне запрошення від іспанської сторони на участь у фестивалі, який відбувається раз на рік. Запрошують дуже сильних учасників. І знову в нас проблема — знайти спонсора. Увагою ЗМІ й телебачення Ліза не обділена, але реальної допомоги бракує.
А найголовніша проблема — це небажання нашого суспільства приймати людей із синдромом Дауна.
