Однак вибори пройшли, та активність легендарного галериста на київській художній сцені не тільки не закінчилася, але вийшла на якісно новий рівень. Філію перетворили на українську інституцію, яка працюватиме під назвою Галерея М. Гельмана у Києві — зі своєю суверенною концепцією, політикою і стратегією. Директором галереї став художник і куратор Олександр Ройтбурд — постать для українського contemporary art — харизматична. Творчі зв’язки Марата Гельмана і Олександра Ройтбурда мають свою історію: гельманівська галерея в Москві відкрилася в 1989 році саме виставкою Ройтбурда. Художник, який працює з 1999 року в Нью-Йорку, повернувся на батьківщину, але не відмовляється від своїх інтересів у США. У вересні він представить на виставці в Нью-Йорку нову версію свого відео «Ерос і Танатос пролетаріату, що переміг у психомоторній параної Дзиги Вертова», створеного для виставки куратора Єжи Онуха «Бренд «Українське» в київському ЦСМ.
Галерея М. Гельмана у Києві — логічний розвиток політики її власника в арт-бізнесі. Повертаючись до перших років своєї діяльності з формування ще в СРСР середовища сучасного мистецтва та його споживачів, Гельман згадує, що в Москві його галерею називали «українською мафією». У першій половині 90-х шiстдесят відсотків виставок галереї становили презентації українських художників, серед яких такі значущі сьогодні імена, як Олег Кулик, Олег Тістол, Борис Михайлов, Арсен Савадов та Георгій Сенченко, Сергій Ануфрієв, Олександр Гнилицький. Багато в чому завдячуючи Гельману, відбулася як явище і отримала популярність у світі так звана хвиля українського трансавангарду.
Виставка Івана Цюпки «Wireframe», що відкрила Галерею М. Гельмана у Києві в статусі української художньої інституції, характеризує її стратегію продюсування нових імен у нашій художній ситуації. Це перший персональний проект Цюпки в галереї столиці, хоч роботи його неодноразово експонувалися не тільки у Києві, але й у Парижі, Берліні, Москві та Одесі. «Wireframe» — термін, що використовується в комп’ютерній анімації. Він означає первинний образ тривимірної фігури, подібний дротяному каркасу, який згодом «обтягується» віртуальною шкірою. У фотороботах Цюпки не віртуальна реальність вторгається у реальну, а навпаки. Живі оголені моделі, на тіла яких флюорисцентною фарбою нанесено каркасну сітку, сфотографовано в ультрафіолетовому освітленні. Їхнє розслаблене та розкуте існування в просторі картин автор трактує як сценки відпочинку персонажів комп’ютерної анімації в перервах між зйомками. Таким чином, людські тіла створюють ілюзію цифрової безтілесної реальності. У теперішній ситуації передбачуваність ходів і естетичної клішованості будь-якої віртуальної тематики проект Івана Цюпки приємно дивує своєю витонченістю. Фактично він гуманізує цю естетику. Куратор Олександр Соловйов зазначає: «Побутові ситуації, в яких виявляються «дротяні каркаси» нібито 3D моделей повертають глядача до популярних reality show. Художник доводить до абсурду ідею підглядання за штучно заточеними у просторі суб’єктами, яких за бажанням режисера «аніматора» можна спровокувати на будь-яку необхідну поведінку. Маріонетки позують, фліртують, чепуряться, нібито не помічаючи всевидючого ока фотокамер».
