Театр — надскладний організм. Щоб він нормально функціонував, щоб приносив задоволення глядачам і не засмучував критику, в ньому повинні зійтися, взаємодіяти, терпіти одне одного і працювати на спільний успіх люди з оголеними нервами, вибуховими темпераментами, легко збудливі та ранимі, амбіційні й неординарні — тобто актори. І ще командири-режисери, і начальники-директори, і зануди-бухгалтери, і пролетарі художньо-постановочних цехів, і моторні адміністратори. А ще, як у кожному домі, тут є сантехніки, сторожі, слюсарі, двірники, вантажники (робочі сцени), електрики (освітлювачі), прибиральниці та ще купа специфічного народу. Їм і справді нелегко буває уживатися разом, шукати (і обов’язково знаходити!) натхнення у штовханині. Тому театральні колективи вибухонебезпечні й часто перетворюються на «тераріуми однодумців». Але частіше театр — це своєрідна сім’я, у якій багато що залежить від тата з мамою. У театрі «тато» — це директор, він добуває гроші і видає накази. А «мама» — головний режисер (художній керівник), відповідає за «дух» сім’ї, справедливу зайнятість усіх натхненною «домашньою роботою». Якщо з «татом» чи «мамою» проблеми — «діти»-артисти починають бешкетувати, чинити капості, сваритися і ображатися одне на одного.
Ще недавно Донецький ордена Пошани обласний російський драматичний театр, прописаний у місті Маріуполі, стрясали внутрішні бурі, конфлікти і розборки, що, звичайно, відбивалося на його обличчі, зверненому до глядачів, — на виставах. І глядачі відверталися від театру. Але не будемо ворушити минуле, все одно не знайти правих і винних. Вже надто складними були зовнішні обставини.
Нині театр має нових «батьків», і творче повітря всередині театру помітно очистилось і оздоровилось. Директору Григорію Чекаленку дорогий саме цей театр, куди він бігав ще хлопчиком. Головний режисер Костянтин Добрунов, з московською театральною школою, ставить багато і вдало, інсценує прозу, займається театральною педагогікою. У театрі є студія відеозапису з виходом на місцеве телебачення, яка фіксує репетиції, вистави і театральні події; видається «Театральна газета», яку безкоштовно роздають глядачам, і працює студія, що готує молодь до вступу на акторський шлях. Коротше — в маріупольському театрі нині вирує творче життя, і глядач знову потягнувся до зали за враженнями та думками. Підемо за ним і ми.
Діамант репертуару — вистава «Майстер- клас» ( Master-class) з підназвою «Пристрасті за Марією». П’єса Терренса Мак-Неллі написана на документальному матеріалі уроків, що їх проводила в музичному коледжі Juilliard у Нью-Йорку велика оперна актриса Марія Каллас, яка реформувала в середині минулого століття сам принцип виконання вокальної партії. Костянтин Добрунов і народна артистка України Світлана Отченашенко вклали в цю виставу дуже багато особистого ставлення до творчості, до професії, до життя. Тому вона вийшла пристрасною, сповідальницькою і віртуозною. І хоча у ній ідеться про тонкість оперного вокалу і поведінки актора на сцені в образі, будь-який глядач розуміє, що все це — про життя, про її, людини, дію і працю на сцені буття. Кожен, у кінцевому результаті, побачить у виставі те, що зможе побачити, і почує те, що зможе почути, — так звертається до нас театр, так воно і є насправді. «Майстер-клас» — програмне кредо маріупольців.
Але і в інших виставах Костянтина Добрунова читається ясна громадянська позиція — рідкість у пострадянському мистецтві. Ось його інсценізація документальної повісті Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики». Вистава «Божевільні» йде на малій сцені та стукає в душу кожного глядача пристрастю осмислення трагічного феномена війни — не тільки афганської (матеріал п’єси), а й чеченської, і балканської, і, можливо, іранської. Чотири ліжка, чотири Сини всіх матерів, чотири типи людської психіки: холерик (божевільного темпераменту артист С. Мусієнко), меланхолік (лірично-щемлячий Є. Стащенко), сангвінік (болісно-серйозний О. Гришкін, сам афганець) і флегматик (втомлений Гамлет В. Пилипенко), їхня (мед)Сестра (пронизливо-чиста В. Саврасова), жінка на війні, Мати, яка їх усіх відплакала (С. Отченашенко) подані режисером як узагальнення, як поняття, як символи і, водночас, як живі конкретні люди. Вони поважно несуть тему покаяння — перед тими, кого ввергли в цю пекельну бойню, перед тими, хто воював, і тими, з ким воювали. Немає правих і винних у такій війні. Є тільки жертви. І таблички з короткими роками життя тих маріупольців, які полягли там, у горах та пустелях Афганістану.
«Якщо не я, то хто ж?» — ця внутрішня стрижнева думка нанизує на себе всі події вистави «Панночка» Н. Садур за М. Гоголем. Випадкові обставини зіштовхнули безтурботного спудея Хому (С. Мусієнко) з нечистою силою. І довелося йому прийняти цей бій, і життя покласти за людей. І знайдеться хлопчик, вважає К. Добрунов, який підбере залишені Хомою чоботи і продовжить його шлях. Ось тоді й засяє храм — не тільки на сцені засвітиться образ Богоматері й заспіває хор зі свічками, але і в залі набереться світло, і піднесеться душа глядача, і наповниться вірою та надією. Воістину дорогоцінна думка для нашого часу.
Сценарій «До третіх півнів» Василь Шукшин дописати не встиг. К. Добрунов пристосував його до сцени і створив багатонаселену виставу про Івана-дурня (С. Мусієнко), продавця книг на сучасному базарі (суцільно пізнавані типи «човників», валютників, наркоділків, рекетирів і жебраків, продавщиць квітів і секонд-хенду), якого відправили… за довідкою, що він і є справжній дурень. А йому навіть не довідка дісталася, а сама печать, тобто влада. Але що з цією владою робити, Іван не знає, і справді дурень. І дурню цьому дуже хочеться загального миру і доброзичливості — дурень він і є дурень. Тільки шапка від нього і залишилася, подарунок отамана вільної вольниці. Ось тільки кому ця шапка потрібна? Чия шапка? Базарна двірничка підбирає її (пам’ятаєте гоголівську шапку з грамотою?) і пропонує залу. Але ніхто не бере…
Вистава дещо розхристана, актори грають по кілька ролей, іноді змінюючись до невпізнання, режисерські вигадки дотепні (Змій-Горинич — це троє «братків» у червоних піджаках), але крізь цю велику кількість персонажів, смішних трюків пробивається стрижнева думка про хаос і базарність нашого ринкового життя, про те, що інтелігенти в ньому «дурні», що нечисті всякої розвелось куди ні плюнь, що владу отримати можна, а далі що?..
Так чи інакше, добруновські вистави відзначаються рідкісним, за теперішніх часів тотального дилетантизму, добротним професіоналізмом, несуть виразну думку, пробуджують почуття, тримають жанр і відповідний стиль.
Дивлячись у майбутнє, маріупольський театр багато і залюбки ставить дитячі вистави. «Попелюшка» (режисер К. Добрунов), «Чарівна лампа» (режисер С. Непряхін) справді казкові, красиві, сповнені чарівних перетворень і зіграні акторами різного віку і категорій з повною віддачею і навіть азартом.
Мила «Різдвяна казка» для дорослих Н. Птушкіної, поставлена київським режисером В. Федоровим, також сповнена чаклунства і чарівності. Побіжно згаданий драматургом сусідський хлопчик перетворений тут на своєрідного чарівника Амура. Акторські ж роботи народної артистки України Н. Юргенс (Софія Іванівна), Н. Атрощенкової (Тетяна), А. Шевченка (Ігор), Л. Колесник (Діна) — це мережива акторських деталей та етюдів. Як просто зіграно, як пізнавано і тому зворушливо звучить вистава!
Дещо особняком у букеті яскравих, виразних вистав маріупольського театру стоїть «Лоліта, або В пошуках втраченого раю», певна «гра з лялькою», яку сценічно вигадав режисер Анатолій Левченко на основі роману В. Набокова. Зовні це дуже витончена вистава з білосніжними стінами, метеликами (захоплення письменника), вишуканими костюмами Світлани Канн, грою світла і пластичними етюдами-рефлексіями на те, що відбувається. Однак вся ця краса — «сосуд, в котором пустота». А «огонь, мерцающий в сосуде», тобто внутрішній зміст, біль, динаміка складних характерів неоднозначних персонажів, залишаються непроясненими. У виставі чотири (!) сюжетно-емоційні фінали. Багатозначна стриманість О. Гришкіна (Гумберт) і емоційна дитячість О. Лялько (Лоліта) залишаються якоюсь абстракцією, позначенням сюжетних поворотів. І це не провина акторів, а швидше за все неточність поставлених режисером завдань. Ось і збиваються артисти на фальш, зайве комікування і приблизність. Немає у виставі життя людського духу, але є неймовірна зовнішня краса та елегантність.
І тут саме час представити головного художника театру Світлану Іванівну Канн, лауреата премії Спілки театральних діячів України, імені видатного сценографа української діаспори в США Владислава Клеха. Світлана — донька відомого актора маріупольського театру, виросла за лаштунками і відчуває сцену як свій життєвий простір. Вона вигадує образні, витончені декорації, граючи простими, по суті, засобами, — писаними задниками (зал міланського театру Ла Скала в «Майстер-класі»), м’якими глухими шторами з сяючою у фіналі іконою Богоматері та стовпом світла («Панночка»), мобільним парканом-ширмою («До третіх півнів»), люками планшета сцени («Чарівна лампа») тощо. Вона створює простір глибокого смислу, емоційної насиченості і радісної колірної гами. Вона вміє одягнути акторів у витончені, стильні, винахідливо зроблені костюми і запропонувати глядачеві оригінальні програмки.
Є в маріупольському театрі і свої професійні проблеми внутрішнього порядку, які стосуються технології акторської і режисерської майстерності. Але вони відомі трупі й вирішуються в процесі роботи.
Важливо, що цей театр, один із найстаріших стаціонарних театрів в Україні, зустрічає своє 125-річчя у творчому здоров’ї, з прекрасною трупою, з культурними, стильними виставами, із закоханою публікою і творчими перспективами.
