Був час, коли словосполучення «нові українці» асоціювалося виключно із «крутими» та «братками». Сьогодні ми вкладаємо в нього зовсім інший зміст, називаючи так людей діяльних і заповзятливих, які бажають гідного життя для себе і своїх дітей. І з’являються вони, на щастя, повсюди. У селах від своїх односельців цей прошарок відрізняється тим, що не плаче над доленькою, яка подарувала погану владу і таку ж державу. Не чекаючи від неї милості, «нові селяни» зі своєї бідності починають вибиратися самі.
Дама з вазонами
Лариса Шевченко з села Сосунка, що на Вінниччині, прагне комфортного життя, його вершина — пральна машина-автомат. Задля неї жінка працює по 20 годин на добу і продає... вазони. Вазони з хати Лариса виносить на базар, коли вже нічого продавати, — у міжсезоння. Тоді грошей не бачать тижнями. Про такі часи Шевченки дбають завчасно і черенкують найбільш ходові кімнатні квіти — їх купують фанати або багатії. Не кожен у провінційній Вінниці дозволить собі викласти до 5 гривень за рослинку в одноразовому стакані, навіть якщо та цвіте. «Вазони і квітки продавати найважче, — розповідає Лариса. — Доводиться віддавати за копійки, а часом можу і просто подарувати».
Однак резон у цьому мабуть є, бо жінка засіє городніми квітами теплицю, щоб навесні продавати розсаду дачникам і всім, хто схоче прикрасити балкон, — це буде наприкінці зими. А зараз у теплиці росте цибуля. Зеленим пером Шевченки торгують всю зиму, потім — редиска, розсада овочевих культур і все, що виросте на їхньому городі. Літом Лариса виходить на нього разом з чоловіком Сергієм о 4-й ранку. Їхній робочий день закінчується опівночі. Тому коли за вікнами мете, вони висипаються. Зимою годинник дзвенить о 6-й ранку. «Проспати не можна, — каже Лариса. — Ніхто за нас нашої роботи не зробить. Треба палити в теплиці та їхати на базар». Там Ларису вже знають. Часом роблять замовлення. Тоді до роботи підключаються батьки і діти: 11-річний Микола та 5-річний Андрій. Старший варить їсти, менший замітає в хаті. У гарячу пору — це щоденні обов’язки дітей. Питаю Ларису, коли ж ти їх виховуєш, і чую: «Мовчи. Нема в мене на це часу...» Своє життя Шевченки називають виживанням і кажуть, що в селі зараз люди не живуть, а саме виживають або спиваються. Щоденне горбатіння на землі їх годує, і не лише картоплею та хлібом. Дозволяють собі шмат ковбаси, оселедець, лимон, цукерки. Як для села — це їжа панська. А ще будуються. Третій рік. І виписують аж три журнали для дачників. «Щоб щось заробити, треба працювати професійно», — виправдовує витрати на періодику і книжки Сергій.
До більш-менш пристойних, як для села, заробітків Шевченки йшли довго. Розводили худобу, птицю і навіть викопали погріб, щоб вирощувати гриби. Зупинились на рослинництві і теплицях, хоч спочатку не обійшлося без промахів. Від одного з них Сергій мало не здурів. У депресії ходив як примара і бубонів собі під ніс: «Ну от, всі дні накривали, а в цей не накрили». В той день від роботи послабли і вони, і діти, і безсило попадали спати, не накривши полуниці. Вночі вдарив мороз. Ідея заробити на ранніх ягодах обсипалась разом з цвітом. Уціліло лише листя. Продаючи кущі, вторгували в 5 разів більше, ніж би заробили на ягодах. На зміну депресії до Сергія прийшло тверде рішення займатися розсадою. Він сподівається в майбутньому заробляти з дружиною 200 доларів США щомісяця. Вона в такі великі гроші не вірить, але з мрією про пральну машинку не прощається. Щодня працює. Як на мене, то каторжно. «Мушу, — каже Лариса. — Що, в мене вибір є?»
Вибір один. Піти в колгосп. Хоч тепер він нового типу, але все ж старої суті. Така ж, як і при комунізмі, копійчана зарплата, тільки не грішми, а зерном і ще невідомо чим. Та навіть якби місцеве господарство платило Сергію щомісяця омріяних 200 доларів, на державне поле він вертатись не хоче. Каже, що вже звик працювати на себе. Однак такого щастя своїм дітям Шевченки не бажають. Старшого бачать архітектором, а молодшого — хірургом. Нездійснені власні мрії. В дитинстві Лариса приміряла білий халат. Навіть встигла за радянських часів вивчитись на медсестру. Каже, що це була помилка молодості. А може, це корективи часу і кризи в державі, заручниками якої стали селяни і їхні діти.
Віктор Некуркуль
Здається, зовсім недавно у цьому невеличкому селі на мальовничій річці Мжі не існувало чогось такого, навкруги чого крутилося б людське життя. Колгоспу тут уже не було, навіть бригаду ліквідували. Початкову школу закрили ще раніше, років п’ятнадцять тому, магазин — трохи пізніше. Неперспективний населений пункт! Кількох доярок і телятниць возили у сусіднє село в теплій машині, решта ж працездатних стали або городянами, або «поїздниками», тобто на роботу в Харків їздили електричкою. Монотонне життя сотні пенсіонерів пожвавлювали приїзди дачників на вихідні, наскоки міліції на самогонників чи наїзди на боржників ревізорів із газової та електричної служби та ще злочини, які у цьому тихому селі чомусь траплялися нерідко.
І ось посеред дев’яностих років тут почали з’являтися дивні, раніше небачені люди. Спочатку приїхав Анатолій Андрійович. Він чи то купив, чи арендував недобудований заводик з переробки автомобільних мастил (була така жахлива ідея) і почав обладнувати там цех для переробки деревини. Він став, як тепер кажуть, роботодавцем — у цеху трудилися до десятка молодих чоловіків. Селяни назвали цех «кооперативом», а керівника — за звичкою — «куркулем».
Потім Михайло побудував дачу, але із великим підсобним приміщенням. Встановив там деревообробні верстати, почав робити вікна, двері. «Куркулем» його вже не звали, нарекли Мишком-столяром. Хоча й він, залежно від замовлень, кликав на допомогу то одного, то двох сусідів, хоча частіше працював удвох із братом.
Згодом уже й місцевий мешканець Віктор придбав стрічкову лісопилку, встановив її у своєму дворі. У нього працюють два сусіди і добре, як на тутешні мірки, заробляють. Прізвище у нього дивне: Некуркуль. Проте місцеві поза очі, звичайно, перекручують.
І ось, о диво! в селі відкрили магазин. Власник, Іван із сусіднього села, попервах кожного дня під’їжджав своєю «Волгою», підвозив товари і все розпитував бабусь, що їм іще хочеться купити. При тому усі знали, що у Івана це вже третій магазин. Усі сумнівалися, що на пенсіонерському попиті можна набути великих статків, та його появу тут сприйняли мало не з вдячністю. Ще б пак! Магазин, який працює до пізнього вечора! Крім неділі, звичайно. Коли був «потребсоюз», то торгували по дві години, та й те тільки хлібом та крупами.
Генезис і розвиток суспільної думки про підприємців — мабуть, гарне поле для науки. Мене ж вразило інше, практичне: як швидко, за п’ять- шість років змінилося ставлення сільських людей — від глухого неприйняття до вдячності. Колись тут навіть дачників на машинах не любили. А тепер бізнесмена Віктора обрали депутатом сільської Ради. А отець Ярема, священик УАПЦ із великого села по той бік Мжі, попросив його бути старостою церкви, яку парафіяни вирішили все-таки будувати.
У селі усе на виду. І всі вчинки — на вустах. Треба мати сміливість, щоб піти проти громадської думки. А Віктор задумав таке, що навіть його друзі розцінили як відчайдушність. Некуркуль вирішив обгородити пляж. Трав’янистий берег глибокої у цьому місці Мжі, на якому залюбки загоряли не лише місцеві жителі, а й моторизовані харків’яни. Невідомо, кому з них було тут краще, але кожного літа мальовничий берег вкривався порожніми пляшками, сміттям та підпалинами від вогнищ.
Минулого літа в’їзд на пляж перегородив шлагбаум. Віктор пропадав там цілими днями. Пиляли, збивали, крили дах. Швидко посередині пляжу виріс дерев’яний будинок — більярдна. З’явилися літні торгові точки. Не знаю, чи вітали цю витівку Віктора односельці, чи заздрили, але ніяких ексцесів на пляжі не трапилося. Втім, він достатньо розумний, щоб не дражнити село. Влаштував платне відвідання пляжу лише для автомобілістів. Піші ж пляжники — а пішки можна прийти сюди тільки з цього села — купаються «за так».
Бізнесмен і влада. Це у нас іще те явище! Сільський бізнесмен і сільська влада — явище особливо «те». Один бідний, друга ще бідніша. Якось у сільради не було навіть за що поховати двох тутешніх п’яниць. Згоріли од самогону, а родичів — ні в того, ні в другого. Сусіди скидалися, хоча й лаяли і покійників, і владу. Віктор мовчки підігнав грузовик і відвіз їх на цвинтар.
Ясна річ, що при такій бідності владі хочеться багатенького, як казав Остап Бендер, помацати за вим’я. Віктора Некуркуля це не дуже лякає, він і сам влада, тобто депутат сільради. Проте знайшовся й на нього «гачок». Ще й який «гачок»!
По молодості й через легковажність він сидів. Усе почалося з хлопчачого потягу до зброї. Знайшов пістолет, який провалявся у старій клуні ще з війни, відчистив і повсюди носив із собою. Якось у суботу в клуб на танці завалила ватага парубків із Мерефи. Парубки були сильно напідпитку.
Слово за словом — і біля ганку почалася кривава розбірка. Мерефянці били велосипедними ланцюгами. І дівчат теж. Віктор вихопив пістолетa і шмальнув у повітря. «Гості» перелякалися, кинулися до своїх мотоциклів. Він вистрелив услід і влучив одному в руку.
Два постріли — два роки «на зоні». Те було давно і вже б забулося. Та недавно міліція знову знайшла у нього пістолет. Приїхали додому дільничний інспектор з оперуповноваженим із райцентру — і вилучили. Причому, навіть обшуку не робили, знали, де лежить.
Кримінальна справа не примусила себе чекати. Вона була заведена враз і швидко завершена. Стаття «Незаконне зберігання вогнепальної зброї» не потребувала особливого розслідування. Зброя — ось вона, підозрюваний не одпирався. «Я — бізнесмен, — сказав він, — зброю тримав од злодіїв».
Справа завершена, а до суду не передали.
І не передадуть — знає Віктор. Її будуть тримати як у руці гранату з висмикнутою чекою. Поки пальці стискають скобу, запал не спрацює. А варто ослабити пальці та кинути «лимонку», як в польоті бойок ударить по капсулю. Втім, якщо ворог зникне чи, скажімо, підніме руки, чеку, не розжимаючи пальців, можна знову вставити у гніздо і спокійно покласти гранату в кишеню.
Отак і його кримінальна справа- «гачок». «Гачок» тримає так надійно, що Віктор і не пробує з нього зірватися. Просто він знає, що пручатися боляче.
