Секрет у тому, що Белюсенко, буквально під ногами підбираючи невидну матерію життя, ставиться до неї якщо не з благоговінням, то з повагою, що з’являється від захоплення своїм ремеслом. Це — захоплення самоука, який щоразу пізнає наново і знайдену річ, і те мистецтво, яке треба до неї прикласти, щоб перетворити її. І нехай тут знову і знову винаходиться велосипед — будьте впевнені, таких велосипедів світ іще не бачив і багато втратив би без них.
— Як народився художник Белюсенко?
— Сам собою. Навіть художню школу не закінчував. Узяв пензель з олією в руки у 28 років, а до того щось малював у школі на уроках малювання. Єдине, 1987 року потрапив у реставраційні майстерні, подивився, що люди малюють, вирішив також спробувати, сподобалося. Далі розвивався за звичайними законами. Спочатку — імітаторство, потім — самостійність. Академічну школу обминув, слава Богу.
— Чому ж це так? Адже вона щось-таки дає.
— Шкода 5—6 років, які йдуть на навчання. Єдине, що дає академія, по-моєму, — це впевненість у тому, що вмієш малювати. Я досі впевнений, що не вмію.
— Тобто ти — стовідсотковий аматор.
— А що поганого в цьому слові? Усе в житті виникає від любові. Погано, коли не люблять.
— У чому ж ти професіонал?
— У тому, що я аматор. У мене одна особливість, як у норовистого коня, — якщо не хочеться працювати, не працюю. І хоч скільки разів намагався себе примусити, нічого путнього не виходило. А коли є бажання, то йде підживлення, енергія. Раптово виявляєшся вищим за себе.
— Однак гроші треба ж регулярно заробляти?
— Досить складне питання, але я його якось вирішую. Був час, я жив тільки на прибутки від продажу своїх полотен. Нині більше потреб, менше продажу, а ціни зросли, грошей не вистачає. Працюю дизайнером з інтер’єрів і якось графу прибутків заповнюю. Крім того, мені дуже скоро набридає те, що роблю. Багато які ідеї вмирають у зародку. Раніше було більше енергії, міг на якусь нісенітницю цілий день витратити. Тепер став лінивим і навіть не записую задуми, які виникають. Усе одно в цій країні нічого не вийде.
— Але щось тебе надихає займатися такою безнадійною справою?
— Мені цікаве не саме життя, а його відображення в літературі, музиці, театрі. Між реальністю і мною немов якесь скло. Живу в прозорій оболонці, і тільки речі, опосередковані мною або іншими художниками, письменниками, сприймаю з усією силою почуття. Тому я не гедоніст. Скільки разів їздив у Крим — весь час проводив на пляжі в пошуках камінчиків, не міг валятися на пляжі, розважатися. Ні, звичайно, купався, загоряв, але, в основному, працював.
— Ти сказав про відображення. Але ти ж береш матеріал безпосередньо від природи — ті ж камені, дерево…
— Одні стали художниками з любові до життя, другі — через захоплення мистецтвом, треті — від життєвої неудачливості. У мене творча жилка іншого плану. Можна назвати це винахідництвом. Якщо я бачу два предмети, абсолютно між собою непов’язані, то вони можуть пов’язатися в моїй голові, і вийде та ж рамочка, обклеєна камінчиками. Тобто іноді поштовхом служить матеріал, предмет, я починаю думати, куди його застосувати. Адже в мене тільки самоосвіта, вона, природно, неповна, і тому я іноді винаходжу велосипед. Якось я придумав розрізати жіночий портрет на шматочки і повісити в рамочках, але освіченіші хлопці сказали, що таку картинку вже зробив Магрітт. Я знайшов репродукцію цієї роботи, перемонтував, познущався з неї і назвав «Помстою Магрітту». Однак це рідкісний випадок, звичайно робота — некерований процес. Я навіть коли за полотно сідаю, не знаю, що там вийде.
— Ти стоїш осібно поміж київських художників. Не відчуваєш дискомфорту від такого становища?
— Я, дійсно, стою осібно. Я не навчався з ними в худшколі, а потім в інституті. Адже я сам не киянин, я в Україну приїхав шестирічним із Середньої Азії, з Киргизії, ніяких зв’язків не було. Мені навіть ніяково на цих тусовках, вернісажах, де всі знають усіх, училися, працювали разом, майстерні поруч. Але, що приємно, вони мене визнали, повірили, що я свій.
— Ти можеш визначити свою манеру одним словом?
— Ти знаєш, у мене немає власного почерку. Я, напевно, полістиліст. Людина, коли вчиться, постійно пише пейзажі, натюрморти, внаслідок цього в руці з’являється почерк. Я, скоріше, імітатор. Я сам собі вигадую почерк і на певну серію його застосовую. Щоразу вигадується щось нове. Я дуже часто змінююся. Це можна порівняти із тваринами, які линяють, змінюють шкіру. Я дуже часто линяю. Стомлююсь від того, що є. Давно стомився від цієї майстерні, але в мене немає сили все це розвалити, перефарбувати стіни.
— Узагалі, твої колажі нагадують якусь предметну азбуку. Ти нібито намагаєшся полічити атоми світу, скласти їхній перелік. Працюєш як обліковець життєвих дрібниць.
— Так, архіваріус у мені живе. Люди, які вперше потрапляють до мене, кажуть, що не бачили такої впорядкованої майстерні. Виходить така наукова естетика, а насправді ж усе це суто зовнішнє.
— Момент театральності…
— Це не театральність, скоріше, моя схильність до дослідження того, як ці дивні предмети не із житла працюють в інтер’єрі. Я б такі речі використав у роботі i зі справжніми інтер’єрами, в яких люди живуть. Але поки що не знайшов замовника-оригінала.
— У тебе виникає внутрішній діалог із матеріалом?
— Тільки під час роботи. Коли річ зроблено, деякий час продовжуються взаємини. Потім пуповина рветься, річ ховаю або вішаю на стінку, я перестаю її помічати. Лише потім, коли пильно подивлюся на неї або витягну із закутка, дивуюся: це ж начебто я зробив. Є такий прийом у художника: для того, щоб перевірити композицію, треба подивитися на неї, відображену в дзеркалі, — одразу бачиш вади. Свіжий погляд і є таким дзеркалом. Але, як правило, пізно, щоб уже переробляти.
— У тебе, здається, тема скла, дзеркала улюблена.
— Вона в мені дуже глибоко сидить. Але, якщо вести мову про дзеркала, мене ніколи не вражала симетрія. Не люблю орнаментів тощо. Ось бачив плакат — мордочки Міккі-Маусів, штук зі сто, і в одного щось відрізнялося: чи то око було заплющене, чи ще щось, а всі інші однакові. І цей один серед них неймовірно вирізнявся. Ось урок: у симетрії, в монотонному ряду має бути щось не звідси.
— Багато які твої роботи за настроєм пустотливі, дитячі. А ти, як можна зрозуміти, дуже серйозний пан.
— Я якраз несерйозний… Не можна абсолютно пригнітити в собі якусь рису характеру, вона все одно вилізе. Якщо ти будеш розвивати в собі силу волі, то твоя слабкість, зрештою, переможе тебе, якщо розвиваєш праву руку, то від неї ж і загинеш. Я на сьогодні до своїх 40 років прийшов до того, що і від себе втомився, хочу побути ким-небудь іншим. Мені завжди подобалися саме ті художники, які абсолютно не схожі на мене.
— А ти не думав попрацювати в руслі інсталяцій, відеоарту? Це була б радикальна зміна.
— Мені просто здається, що є в цьому щось від розуму. У мене також багато від голови, все у світі пропускаю через свій інтелект, тому мені близькі люди, які спонтанно працюють, самими почуттями. Мажуть фарбу як хочуть і куди хочуть, полотно закінчилося — почав по стіні мазати, не може зупинитися. Ось такі люди симпатичніші. Картина все одно була і є набагато ірраціональнішим предметом, аніж будь-яка інсталяція. Інсталяція вся вигадана, вона розраховує ефект, який справляє на людину, вона дуже продажна, чи що… Думаю, час усе розставить на місця. Однак сьогодні, правду кажучи, я не впевнений, що об’єктивність переможе з однієї простої причини: залучено дуже великі гроші на розкручування цих імен. Якщо ти вигадав якийсь свій «ізм», то вже маєш право на розкручування. Я сяду вигадаю до вечора 20 штук «ізмів», і кожен буде готовим рецептом для розкручування проекту. Але це нудно, огидно. Як це пояснити… ти заздалегідь намалював собі камеру, з якої вже не вийдеш. А мені втрачати волю не хочеться. Ось Кабаков сумістив інтер’єр комунальної квартири із громадським туалетом. Німців, для яких він це робив, така побудова дуже приголомшила. А в нас це скрізь, нас не здивуєш цим. Тому Кабаков там відоміший, улюблений, і роботи його продаються. Ця естетика смітника, дійсно, гарна там, де-небудь у Беверлі-Хіллз, ми жили на цьому смітнику, в нас це не краса, а повсякденність.
— Мені здається, ти в чомусь близький до бароко, з його культом деталей, різноманітних переліків. Якби жив у той час, складав би бестіарії.
— Я дуже багато читав про бароко, — мені б, напевно, було б страшно жити тоді… Один «Молот відьом» чого вартий. Я радий, що народився вже після Другої світової, що всіх цих жахів не застав. У мене ж немає шкаралупи, панцира, я гину, в першу чергу, як слизняк, розчавлений машиною. Мені потрібні умови, наближені до тепличних. Я дуже камерний художник, мене лякають розміри полотна 1х1,5 метра. Якось звик на коліні працювати, копирсатися.
— Голками на рисовому зернятку не пробував писати?
— Це мені абсолютно чуже. Навіть мініатюрну книжку не люблю. Згодом я зрозумів, що книга — то не прикраса, ти ж із нею спиш і живеш, вона щось інше має тобі нести.
— Чи намагався ти займатися чим-небудь іще, поза межами мистецтва?
— Не хочеться розмовляти про життя… Пробував багато чим займатися, багато що не виходило. Не тому, що мені не подобається якась професія. Я дуже довго шукав середовище, де б відчував себе комфортно. У мене батьки пролетарі, і початок моєї трудової діяльності був пов’язаний із законом Ома, я працював електриком на різних підприємствах. Мене не влаштовували не так закони Ома, як люди, з якими випадало працювати. Тільки коли потрапив у реставраційні майстерні, трохи заспокоївся. Я і тепер працюю в трьох іпостасях: реставратор, дизайнер, художник. Тут уже все переплуталося: що задля грошей, що задля слави — не знаю. І серед реставраторів я відомий, і серед дизайнерів, і серед художників. Однак я дуже не люблю сидіти на трьох стільцях, це дуже незручно. Бути архітектором — значить, постійно бігати. За день намотуєш 150 км по місту на машині від об’єкта до об’єкта. А в реставрацію приходиш і за годину треба відчистити квадратний сантиметр поверхні. Ритм абсолютно інший. От я сьогодні займався метушнею — і вже не можу ні писати, ні займатися реставрацією. З ранку на свіжу голову можу включитися, але потім уже не можу бігати.
— До соціуму ти, очевидно, намагаєшся не мати ніякого стосунку. Сказати, що ти український художник, не можна?
— Я космополіт за своєю суттю, від народження, для мене національність не має значення. Культура — це приналежність людства. Було б смішно, якби древній орнамент почали оспорювати різні народи світу. Він виник у всіх паралельно. «Бітлз» — то не англійська культура. Просто умови там було створено гарні, щоб це просувалося... А соціум буває різний. Компанія друзів — також соціум, маленький осередок, там усі люди дуже мені близькі. А зі звичайним життям мені дуже важко контактувати, особливо в якихось громадських місцях, у метро, автобусі, де збирається певна публіка.
— Успіх якоюсь мірою також частина культури. Що таке успіх для тебе?
— Насамперед, це впевненість у собі. Коли ти досягаєш чогось, твої страхи і комплекси минають, стаєш іншою людиною, отримуєш якогось щита. Але, в першу чергу, реагую на думку тих людей, які щось розуміють. Похвала професіонала набагато приємніша, як захоплення профана. Це питання совісті кожного, хто міряється з ким. У мене завжди були комплекси, тому що мірявся я не з тими художниками, які поруч зі мною, а з тими, котрих важко досягнути з усіх поглядів.
— Виходить, для тебе думка одиниць важить більше, аніж слава мільйонів.
— Навіть думка однієї людини, яку я вважаю в цій галузі докою, для мене важливіша за думку решти світу. Іноді слова глядача не налізають на голову, як хвала, так і хула. Коли мене визнали художники в Києві, особливо ті, яких я давно любив, ось тоді вже з’явилася впевненість у собі. А вона допомагає і працювати.
— Чи є жанри, чужі тобі?
— Батальними полотнами не займаюся.
— Якби ти малював батальне полотно, то війну кого з ким ти зобразив би?
— Намалював би що-небудь іронічне. До цієї сфери людської діяльності я ставлюся дуже негативно.
— В армії випало служити?
— Був. Найнеприємніший спогад у моєму житті. Знову ж таки — середовище. Я потрапив не у свою тарілку. Узагалі, війна, зброя — то не моє. Я не в гніві людину по обличчю вдарити не можу. От коли вже адреналін набереться і нічого не бачу, тоді можу і вдарити.
— А буває таке?
— Пам’ятаю, в дитинстві було. Коли мене били, я це все спокійно сприймав, було боляче — плакав. Але мене обурювала соціальна несправедливість. Коли один мій однокласник, досить сильний парубок, розвинений фізично, почав бити іншого, який був набагато слабший за нього, в мене раптом зникло боягузтво, не знаю чому. Я тут же заступився, і мене той забіяка згодом ще й став поважати. У принципі, сила поважає силу. Але це абсолютно не моя стихія. Мене дивує, як такі люди, як брати Клички, можуть битися. Нормальні, інтелігентні хлопці, і тут же це місиво, кров, розбиті брови, — не розумію, як це може поєднуватися.
— Чи є якийсь матеріал, з яким ти ще не працював, але дуже хочеш?
— Коли дізналися, що я булижники збираю, мені несли напівкоштовні камені — сердоліки, агати, опали, але для мене це дуже відгонить вульгарністю. А от у звичайних булижниках міститься магія, із них щось хочеться зробити. І тому… Так! Ось зараз у мене з’явилося бажання зробити щось із повітря. Чудова казка — «Новий одяг короля». Геніальні художники були ці кравці: зуміли з повітря зшити одяг!
