Соціологи підтверджують, що наші співвітчизники хочуть займатися власною справою. Бізнесом найчастіше хотіли б займатися студенти, безробітні та чоловіки. Але бажання — ще не означає можливість його виконання. Умови гри на ринку — при всьому прагненні держави їх полегшити — ускладнюються постійними поправками та змінами, які вносять, здається, всі, починаючи від Верховної Ради й закінчуючи районною податковою. Робота за таких умов потребує певної вправності, своєрідного вміння працювати на світлі, перебуваючи в тіні. Тому не дивно, що тих, хто розчарувався в ефективності свого бізнесу все ще багато (за даними Держкомітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, лише 61,9% із загальної кількості малих підприємств 2001 року працювали з прибутком). Бізнес в Україні поки що, залишається зоною ризику. «День» спробував скласти, ні, все ж таки накреслити, портрет людини, яка не розгублюється за цих умов. У цьому нам допомогли редактор відділу економіки Віталій Княжанський (сподіваємося, читачі оцінять блискучу зміну жанру цим серйозним журналістом) та керівник «Познякижитлобуду» Нвер Мхітарян.
Середньої руки український підприємець уже мало чим нагадує того кооператора кінця вісімдесятих і початку дев’яностих, який сам тягав ящики з оселедцем і навіть у метро вираховував на кишеньковому калькуляторі торговельну націнку. Зовсім небагато схожості залишилося у нинішнього власника шикарного магазина у київському підземеллі і з тим турецькопідданим «човником», який віз «товар» на власному горбу і зберігав на балконі у коханки... Все більше відходить він і від анекдотичного образу новоросійсько-українського Вована, який розчепірював пальці «по поводу» і без вищезгаданого. Щоправда, відповідну зачіску він ніяк ще не змінить, а тому легко впізнається різними категоріями «трудящих», які заздрісно проводжають його «Мерседес», котрий щодня від’їжджає до таємничої землі, де ростуть долари.
Сьогодні він солідний, а отже — одружений. Щоправда, так само престижно мати молоденьку, але недорогу (працюючу) коханку, яка задовольняється однокімнатною квартирою неподалік від центру та неновою іномаркою у хорошому стані. Природно, за ці роки у нього з’явилися діти, яких він «виховує» в гімназіях і ліцеях, а іноді навіть і за кордоном. Проте остання методика виявилася малоефективною. Є випадки, коли дитя, яке навчалося за вищим розрядом у закритій острівній школі, не може здати вступний іспит з англійської мови у приватний український вищий навчальний заклад. Тупі викладачі-тубільці просто не розуміють, якою це мовою абітурієнт намагається з ними спілкуватися.
Свою першу квартиру в бетонному будинку, де так важко було майже власноруч зводити модні арки в дверних прорізах, він давно вже продав і живе на заміському «ранчо», яке виходить склопакетами на такі ж «убогі хатинки». Мрія — отримати віллу де-небудь на островах — поки що видається нереальною, оскільки пильна податкова дозволяє це далеко не всім...
На жаль, бізнес докорінно не змінився. Це або імпорт (щоправда, колоніальний товар уже не проходить), або експорт, скажімо, протигазів, що забезпечує додатковий навар на ПДВ. І там, і тут потрібні зв’язки на митниці і в податковій. А іноді навіть і у фіззахисті, який час від часу можна використати також і в конкурентній боротьбі. Остання, як найвитонченіша форма «пригноблення» підприємця, з’явилася тільки в останні роки і докучає не менше податкової, весь час вимагаючи працювати головою, тоді як ноги все частіше прямують уже навіть не до нічного клубу, де запросто можна спіткатися з власною дочкою, а до домашнього кінотеатру з трохи приглушеним долбі-звуком.
І, нарешті, питання про плани на майбутнє. Воно, звісно, звучить банально, але його не уникнути. Якщо раніше мало хто не бачив себе у народних депутатах, то сьогодні ця мода минулася, як і на червоні піджаки. Тільки дебіл дратуватиме податкову політикою, де можна спіткнутися щокроку, а потім доводь, що твої фірми не фіктивні і ніколи не мали справи з жодною із них. Набагато краще товаришувати з міськадміністрацією, яка ледь чи не за гарні очі видає деяким із своїх людей (для чужих, напевно, інші ставки) «ліцензії» на побудову на Хрещатику, а то й на Пушкінській двоповерхових мансард із саунами та басейнами. Це, звичайно, далеко не те, що «підземний квадрат», але цілком годиться для просунутого столичного бізнесмена, якому для «повного фаршу» не вистачає тільки адреналіну від декількох раундів безпечного боксу, як говорили у старовину, «в судебном присутствии». Тим більше, що скривджені мешканці-кляузники зі своїми скаргами вже закидали суди позовами. А місцевий суд в Україні, як відомо, мало чим відрізняється від парламенту. У ньому також можна засідати роками, відстоюючи свої інтереси. Так що життя у нашого середньостатистичного підприємця не тільки налагоджується, але й, можна сказати, узагалі вдалося на славу. Саме час і конкретному бізнесмену, як у тому анекдоті, вийняти себе з петлі та на самоті випити і закурити. Адже братани серед можновладців є далеко не у всіх.
