Катержіна Шеда — чеська мисткиня, яка вже майже 20 років займається соціальними експериментами. Урбаністика та мистецтво, соціологія і психологія, культурна антропологія та соціальна архітектура — течії, які переплітаються в її проектах. Мета цих ініціатив — вивести певну групу людей за межі усталених стереотипів та соціальної ізоляції. Катержіна спонукає, а часто навіть провокує громади до того, аби вони ставали більш активними. Мисткиня намагається запустити такі процеси, які ніколи б не почалися за інших умов.
Серед її проектів, наприклад, «Виставка за вікнами», в якій взяли участь понад 150 мешканців району Лішень у Брно. Людям треба було виставити у вікнах своїх будинків речі, якими вони хочуть похизуватися перед сусідами. На якийсь час Лішень перетворився на живу галерею, і кожен із авторів міг із гордістю подискутувати з сусідами про свою виставку. А у американському Лос-Альтосі, місті в знаменитій Кремнієвій долині, чешка підштовхнула жителів до створення власної книги рекордів. В Угорщині Шеда організувала сімейні пізнавальні змагання для 600 сімей. Тут кожна родина мала відчинити двері свого дому і намалювати дім навпроти. Ці малюнки потім склали в книгу, яку отримали всі сім’ї. Минулого року Катержіна реалізувала проект у Гельсінкі, де заборонено грати музику в публічних місцях. Мисткиня пішла проти течії і домовилася з місцевою владою про тижневий фестиваль музики в трамваях міста. Так вона втрутилася в зону міського комфорту, яку зазвичай ніхто не порушує.
А тепер ініціативна мисткиня вирішила активізувати... український Славутич. Так, йдеться про наймолодше місто України, яке збудували для постійного проживання працівників Чорнобильської АЕС і членів їхніх родин. А згідно із задумом чешки, Славутич у недалекому майбутньому удостоїться місця в Книзі рекордів Гіннеса. Детальніше про свої плани та власний мистецький метод Катержіна Шеда розповіла під час розмови з «Днем».
— Який головний принцип ваших соціальних експериментів?
— Я намагаюся об’єднати людей на основі того, що їх зазвичай роз’єднує. Як правило, люди займаються тим, що їм близьке. І соціологія, і антропологія шукає те, що об’єднує громаду. Я ж, навпаки, працюю з тим, що людей роз’єднує, з тим, що вони між собою поставили. Це може бути щось фізичне — якийсь паркан, для прикладу, або ж якесь речення, тобто закладений сенс. Йдеться про ті явища, які людей між собою розділяють і заважають їм єднатися. Крім цього, я працюю з людьми, які з самого початку не хочуть зі мною співпрацювати. Це типово для моїх акцій. Зазвичай люди, з якими працюєш довго, які спочатку опиралися і не тяжіли до співпраці, наприкінці справи стають найбільшими її фанатами.
— Чому ж той, хто не сприймає ідею, потім нею найбільше горить? Чи мотивує вас це небажання співпрацювати?
— Зазвичай це все завдяки наполегливій роботі. Не буває так, щоб хтось просто так взяв і змінив свій погляд. Дуже часто буває, що коли хтось дуже проти, то коли це в ньому зламається, він так само сильно потім буде за. Наприклад, у чеському Берджихові були люди, які в кількох акціях взагалі не брали участі, але в кінці проекту вони ту площу, яка й була проектом, самі засновували й відкривали. Звичайно, не завжди все так однозначно і не всі беруть участь, змінюючи свої погляди. У Берджихові за ці 5 років я зробила сотні акцій. Люди, які брали участь і яким це сподобалося, потім самі переконували інших, змінюючи цих людей.
— Чому ви обрали саме Славутич?
— Я його сама не обирала. Мене туди запросив Ілля Гладштейн, який організував у Славутичі Фестиваль кіно та урбаністики «86». Він звернувся до мене з пропозицією, чи не могла б я йому допомогти оживити цю громаду, тому що вона, на його думку, не надто активно брала участь у фестивалях.
— Як мешканці Славутича відреагували на ваші ідеї?
— Насправді конкретних пропозицій я ще з людьми не обговорювала. Тому що спочатку вирішила провести дослідження того, які проблеми є в місті, що люди хотіли б змінити і як вони це бачать. Потім запропонувала, щоб ми спробували потрапити в Книгу рекордів Гіннеса. Однак ця ідея зі встановлення рекорду — лише умова. Головна мета — щоб люди почали робити разом щось важливе. Йдеться не про те, щоб випустити разом одночасно дуже багато кульок у повітря. Необхідно зробити те, що справді має сенс. Я їм порадила конкурс, у рамках якого вони могли б запропонувати свої ідеї щодо того, як Славутич міг би потрапити в Книгу рекордів Гіннеса. І було дуже дивно, що ніхто не запропонував такий рекорд, який би мав більше сенсу. Більшість людей пропонувала якісь дурниці, на кшталт того, що вони зроблять якийсь великий пікнік чи випустять ці кульки в повітря. Часто вони повторювали речі, які вже десь бачили або які десь уже відбувалися. Це було так, наче вони абсолютно не хотіли самі думати і пропонувати щось унікальне. Було дивно також те, що часто основною проблемою вони називали те, що в місті немає робочих місць, але водночас ніхто не пропонував зробити якесь підприємство, якусь фірму і працювати там разом. Ніхто не запропонував того, що цьому місту справді допомогло б. Мені здалося, що ці люди чекають, що за них це хтось інший придумає. Можливо, тому, що вони не вірять у те, що вони самі можуть вигадати щось, що змінило б їхнє місто.
— Ви намагаєтеся виманити людей з їхньої соціальної ізоляції. У цю ізоляцію людей заганяє загальний настрій у суспільстві чи їхні особисті внутрішні упередження?
— Звичайно, ця соціальна ізоляція лежить у кожній людині зокрема. Однак на це впливають дуже багато чинників. Наприклад, батьки, виховання, школа... Це все має значення. Люди навіть часто самі не розуміють, що є ізольованими. Вони можуть про це говорити, але цього не розуміти. Наприклад, у Лос-Альтосі люди говорили, що у них все ідеально, проте, як на мене, вони були абсолютно ізольованими один від одного.
— Чи завжди вашим проектам вдається викликати тривалі зміни у поведінці людей? Де це вдавалося найкраще?
— Не завжди важливо, які той чи інший проект буде мати наслідки. Наприклад, у проекті з моєю бабусею я не думала, що це буде тривати безкінечно. Мені було важливо, скільки часу ми зможемо співпрацювати разом. У багатьох проектах важливо людям щось показати. Якщо вони не будуть далі це продовжувати, то вже не так важливо. Насправді має значення те, що щось сталося. Важко сказати, де проекти були найбільш успішними, тому що до недавнього моменту усі проекти мали успіх, але я, на жаль, не маю можливості за цим усім стежити протягом тривалого відрізку часу.
— Україна і Чехія мають чимало спільного. Які поради з чеського досвіду ви могли б дати для українців і наших міст?
— Не можу говорити за всіх чехів, але скажу зі свого досвіду. Одна річ у нас точно спільна, і я б дуже хотіла її змінити в обох країнах. Йдеться про те, що люди не вірять у те, що вони самі можуть щось змінити, тому рідко наважуються навіть спробувати згенерувати якісь зміни. Звичайно, набагато легше про це говорити, ніж щось із цим робити. Так, після 1989 року в нас був великий інтерес до суспільного життя, до того, що відбувається в країні. Зараз мені здається, що коли я приїжджаю у якесь чеське село, то для людей більш має значення те, як виглядає їхній суспільний простір, ніж те, яким є їхнє суспільне життя. Їм важливіше те, якого кольору будуть їхні будинки, як добре заметений тротуар перед будинком, ніж те, що відбувається в цих будинках і на цих тротуарах. Гадаю, це добре застереження для українців і можливість зробити правильні висновки.
