Любов померла, як добрий собака. Блохами розповзалися останні звички. Лишилося оповитися траурними стрічками з написами «Тому, котре пішло передчасно, 43-му відчуттю». Треба пом'янути. Зі співробітником Віталиком намилилися до кав'ярні. Він надійний і м'який, мов диван. Під шкірою в нього сталеві пружини характеру: начальству на таких сидіти зручно.
Лампочки-кулі закусочної нагадували скупчення холодних планет, серед яких були астероїдно розсіяні людські скалки: кидали, продавали та безробітні місцевого верстатобудівного заводу. Заїдаємо горе смаженими курками, проштовхаючи пернатих друзів стравоходом за допомогою горілчаних струменів. Коли рівень горілки в шлунку сягнув четвертого ребра - біля нашого столика спливла, мов підводний човен, гладенька тітка в шкіряній курточці.
- Чи не буде у вас запалити? - енергійно спитала вона.
- Не палимо.
- Тоді пройдемо за сусідній столик.
- А там, що - місце для тих, хто не палить? - поцікавився я.
- Кумекаєш.
Нижня губа Віталія здивовано поповзла вниз.
- Тільки не треба робити таке обличчя, - попередила тітка.
- Та ні, все нормально, - сказав він і повернув губу назад.
Ми відрекомендувалися. "Підводний човен" звали Свєтою. Знайомлячись, їй подобалося робити "замок" із гачкоподібно загнутих великих пальців. "По-індійськи, - пояснила вона, - щиросердніше". Через три столики, оточені бурхливо алкогольствуючими групами, матеріалізувалася інша об'ємна жіноча постать. Пані посміхалася. На ній був такий же коричневий куртець, що й на Світлані, і додатково - золоті зуби. По-пролетарському брутальна, усереднено утрамбованого віку. Весела та огрядна. Як гармонь у футлярі.
- Це моя найліпша подруга Наталка! - захоплено вигукнула викрадачка.
- А це Костик і Віталік - класні хлопці! Вип'ємо за її сина. У нього місяць тому був день народження. Закусуйте! Залишилися, на жаль, лише ковбаса та риба.
Проте й вони ва нас із Віталиком не вмішувалися. Курки ногами впиралися в горлянку.
- Слабко повторити наші імена? - несподівано влаштувала перевірку Свєта.
- Га?
- Ви резидент розвідки? У вас професійна підозрілість?
- Він мені подобається, - сказала Світлана подрузі. - Ну, добре, а скільки мені років? - продовжила вона допит.
- Тридцять п'ять.
- Молодець! А ти, що думаєш, - запитала вона Віталика.
- Тридцять вісім.
- О-го! Але все рівно ви чудові люди. Як добре, що ви не відмовилися.
Тиск у неї всередині підвищився і несподівано відкрився клапан самолюбства.
- Проте тільки, дивіться - ви приволоклися самі. А, може, ми не хочемо спілкуватися?
Я здивувався.
- Тобто ви запрошуєте нас, а потім запитуєте: якого біса ви приперлися?!
- Мені точно подобається цей хлопець! - категорично вигукнула Свєта.
- Він багатьом жінкам подобається, - відгукнувся Віталик.
Я вирішив підкинути шальку компліментів на чашу терезів приятеля, щоб збалансувати терези.
- У Віталика своя тиха чарівність.
- Та невже?! - недовірливо пророкотіла "резидентка" і з викликом втупилася в нього нетверезими перископами. - А, на мою думку, він зовсім позбавлений чарівності.
Той зомлів.
- Досить ти - балалайка! - добродушно-брутально обірвала її золотозуба.
- Краще вмажемо!
Коли чарки гелікоптерами повисли біля ротів - зникло світло. У тиші, пролунав демонічний голос прибиральниці.
- Я ж казала, щоб о дев'ятій виміталися... Тепер, як хочете...
Народ обурився, але протягом відведених світлих трьох хвилин, швидко зжер рештки.
Ми піднялися. Світлана лагідно намотала щупальця на мій лікоть.
- Давай, відстанемо.
Відстали.
- Тобі куди?
- На метро.
- А потім?
- На Лісний.
- Що?! - вона нахилила нечутливе хмільне вухо.
- На Лівий берег, кажу!
- Тоді, пока. А може.., - вона зробила паузу.
Я уявив собі, як десь на невідомому ліжку вона обняла мене пухлими бухгалтерськими ручками, і на моїй спині застрибали протестуючі нервові дрижаки.
- Ні, - сказав я. - Не сьогодні.
- Ну, якщо щось не так - до побачення, - гаряче видохнула вона, спалахнувши жалем.
Спускаємося з Віталієм ескалатором.
- Усе ж таки вони не дуже бридкі, - сказав я.
- Взагалі так, - погодився він. І раптом заскрипів внутрішніми пружинками. - Тільки Світлана - сволота! Треба ж - позбавила мене привабливості.
- А навіщо ти їй дав тридцять вісім? За три зайвих умовних роки жінка кого завгодно покидьком виставить. Сказав би тридцять два - був би цілий.
- Я й сказав тридцять два. Це ти в своїй розповіді переробив.
- Я ж мав врятувати приятеля та довести витвір до логічного фіналу.
- Та вже ні. Хай буде тридцять два, - сказав Віталик, прочитавши твір. - Виглядала вона на сорок - я зробив усе, що міг.
І я.
Ось так.
