«Філософ Вальтер Беньямін вважав, що ми приречені читати історію, написану переможцями. Ця виставка порушує питання, чи можемо ми прочитати історію, написану переможеними. І чи залишаться ці люди переможеними, якщо стануть авторами нашої спільної історії? Чи є взагалі переможець у цій ситуації?» — розмірковує художниця та авторка виставки Євгенія Білорусець.
В основі проекту — цикл світлин і текстів, які Євгенія створювала з 2014 року в містах на сході України поряд із зоною бойових дій, зокрема в Дебальцевому, Лисичанську, Вуглегірську, Привіллі, Попасній. Співавтори виставки, представленої в Національному музеї Тараса Шевченка, — архітектор Іван Мельничук і куратор Тетяна Кочубинська. Також працювати над проектом допомагали профспілкові, волонтерські та правозахисні ініціативи.
«ДОКУМЕНТ ДРУЖБИ ТА ЛЮБОВІ»
На багатьох світлинах Євгенії — шахтарі. Вони брудні, втомлені і... — красиві, усміхнені. «Ще до війни мені хотілося досліджувати через фотографію працю, — розповідає Євгенія Білорусець. — Я працювала над темами, пов’язаними з трудовою міграцією на заході України, знімала в шахтах цього регіону. Мені дуже хотілося поїхати на схід і досліджувати життя місцевих державних підприємств. Коли почалася війна, чомусь уявила собі, що життя там зупинилося... Новини з Донбасу створювали таку картину. Вирішила — чорт забирай, все одно туди поїду. Хоча б переконаюся, що ці новини — правда. У перший приїзд на схід відчула подих війни, але майже одразу зрозуміла — все, що знала про Донбас у зв’язку з конфліктом, то є брехня. У прифронтовій зоні життя продовжується, хоч воно й дивне. Всі підприємства працюють, школи та лікарні працюють, шахти — теж».
Спотвореність сприйняття подій на Донбасі передається в побудові експозиції, яку створив Іван Мельничук. Привертає увагу велика панорама з індустріальним пейзажем, розміщена на вигнутій стінці. «Вирішив зробити таку криву площину, бо конфлікт на Донбасі сприймається українцями, наче у кривому дзеркалі, — коментує Іван Мельничук. — До мешканців сходу ставляться як до жертв насильства, ніби вони самі винні в тому, що відбувається. Цією виставкою ми хотіли нівелювати таке враження».
Євгенія Білорусець називає цей проект документом дружби та любові. І водночас це — спроба обманути глядача через апелювання до документа. «Я ніби показую документ, який руйнує фантазії людей. Але також виставка демонструє, що будь-яка представлена кимось дійсність є суб’єктивною картиною світу», — пояснює художниця. Поряд зі світлинами розміщені тексти, часто — уривки розмов з їхніми героями. За словами Євгенії Білорусець, тексти «змушують» фотографії говорити саме про те, про що хотіла розповісти авторка. Між іншим, наприкінці цього року має з’явитися книжка, в основі якої будуть інтерв’ю, записані художницею під час поїздок на схід.
«ПОВНИЙ ШТИЛЬ, ЛЮДИ У ВІДЧАЇ»
Одна з героїнь проекту, правозахисниця та юристка Віра Ястребова — фото, на якому вона зображена, вважає епохальним. Світлина зроблена восени 2014 року на шахті «Привільнянській» біля Лисичанська, на горизонті близько 700 метрів. «Євгенія запропонувала з нею за компанію поспілкуватися з робітниками й побачити їхню працю ізсередини. Оскільки я родом із Дебальцевого Донецької області, із шахтарського регіону, мене це завжди цікавило, але нагоди побувати в шахті не було. До війни я була держслужбовцем, працювала в суді, ніяк не могла зіткнутися безпосередньо з виробництвом, — згадує Віра. — Незабаром після того спуску в шахту я зрозуміла, що в Дебальцевому жити нереально: комунікації зруйновані, у мою квартиру влучив снаряд. Знайшла можливість перенаправлення з роботи й буквально за пару тижнів переїхала до Лисичанська, де наразі проживаю». Тепер Віра Ястребова працює юрисконсультом на держпідприємстві «Лисичанськвугілля», називає себе незручним фахівцем, бо допомагає шахтарям боротися за їхні права.
До речі, про боротьбу. Ніби післямова до виставки, в останньому її залі розміщені фотографії з архіву Конфедерації вільних профспілок України, на яких — протести шахтарів, які відбувалися з 1989-го до 2003 року. «Сьогодні напруженість катастрофічна. Люди не можуть виходити на відкриті протести, бо їх залякують розправою, керівники підприємств застосовують усі стримуючі заходи, — описує Віра Ястребова ситуацію на шахтах Донбасу. — Водночас на ДП «Лисичанськвугілля» п’ять місяців не платять зарплати, а до його складу входять стратегічно важливі для міста підприємства! Цілковитий штиль, люди у відчаї».
Проект «Перемоги переможених» спонукає до серйозних роздумів, і не дивно, що важливою його складовою зробили дискусійну програму, в якій візьмуть участь дослідники з України, Білорусі, Німеччини. Сфокусувати увагу на людях і спільнотах, одне існування яких часом ставало нездоланною перешкодою для поширення військового насильства — так визначають мету виставки її автори. Та й взагалі, перемога — то є доволі відносне поняття. Спадає на думку, що для героїв цього проекту вона полягає в можливості працювати на рідній шахті, попри хаос довкола. Працювати в умовах, наближених до пекельних. Але з небесною посмішкою на обличчі...
Виставка «Перемоги переможених» триває в Національному музеї Тараса Шевченка до 4 вересня.
