На її честь названо річку, кілька вулиць, станцію метро у Києві, а також відоме українське видавництво. Йдеться про легендарну сестру братів Кия, Щека та Хорива — Либідь. З літописів про неї знаємо не так багато: була одружена з остготським королем Германаріхом. Якщо вірити переказам, чоловік звинуватив дружину в подружній зраді та безжально стратив. Тоді обурені брати небіжчиці пішли війною на короля і смертельно його поранили. Та хоч як би там було, Либідь та її брати ввійшли в історію не завдяки особистим вчинкам, а тим, що вважаються засновниками Києва.
Пам’ятник на честь трьох братів і їхньої сестри по праву можна вважати одним з візуальних символів столиці. На дніпровській набережній він стоїть ще з травня 1982 року. Саме тоді відбулося його офіційне відкриття, яке було приурочене до 1500-ліття Києва. Стояв би він ще й досі, якби не прикрий випадок — у лютому скульптура зруйнувалася. На щастя, міська влада не зволікала з її відновленням. Нещодавно скульптори відновили фігуру Либіді. Поки що її постать одна стоїть у човні на набережній. Відновити монумент у повній красі мерія обіцяє до Дня Києва. Якщо нічого не завадить, то наступного тижня на човні встановлять фігуру Кия, а постаті Щека і Хорива ще лагодять в майстернях.
Один із творців композиції, заслужений архітектор України Микола Фещенко, в інтерв’ю газеті «Кур’єр» розповів, що і припустити не міг, що ця конструкція коли-небудь ось так раптово зруйнується. «Задумували її на довгі роки. Інша річ, що замовлення необхідно було зробити швидко — протягом одного року. Можливо, чогось не врахували. Щоб скульптура була легшою, вибрали мідь: із бронзи зробити її швидко майже неможливо, вона надто важка для витонченої конструкції. У підніжжя човна й скульптур братів залили бетон. Частини фігур робили з гіпсу, потім обшивали їх мідними листами. Гіпс після цього видаляли. Фрагменти скульптур з’єднали за допомогою особливого зварювання, — пригадує Микола Фещенко. — Коли сказали, що робитимуть копію з бронзи, я засмутився. Сказав, що це неправильно і навіть небезпечно. Бронза важка, цей постамент міг би не витримати, і пам’ятник незабаром знову б завалився. Неправда, що мідний недовговічний. В Італії багато мідних пам’ятників стоять по сто років, і нічого».
Як вважають архітектори, пам’ятник Либіді та її братам — чи не єдиний у столиці, який не викликає суперечностей та сумнівів з приводу естетичної та історичної значимості. Тому і ставлення до нього має бути відповідним.
— Значимість пам’ятки визначають часто персоналії, які її зробили. Якщо йдеться про митців високого калібру, а такими я вважаю Василя Бородая та Миколу Фещенка, які працювали над монументом, то відповідно й культурна роль скульптури надто висока, — зазначила архітектор Лариса Скорик. — Хтось може вважати її менш чи більш модерною, але все це є мистецтвом. З огляду на персоналії митців, безперечно, це вдала мистецька річ, яка заслуговує на те, щоб існувати довго й виховувати покоління в естетичному дусі, чого не скажеш про ті скульптури, які з’явилися в Києві за останні 20 років. Мені дуже жаль, що скульптура зруйнувалася, але це не смертельно, і все поправиться. Єдине, що турбує, це надто запущене місце навколо скульптури. Сам парк, що розташований поруч, більше нагадує місце для перебування бездомних людей. А він разом зі скульптурною композицією заслуговують на те, щоб до них було більше доступу. Човен над водою виглядає набагато краще, ніж псевдореалістичні Щеки і Хориви на Майдані. Порівнювати ці скульптури просто неможливо. Мистецький рівень Либіді заслуговує, щоб якнайдовше служити поколінням. Тому треба зробити все, щоб її відреставрувати та відновити.
Добре, що влада так швидко знайшла кошти на відновлення пам’ятки, бо, погодьтеся, зараз основна відмовка, чому це у столиці не робиться багато інших справ — це відсутність коштів у міському бюджеті. Але чомусь так закладено в нашого народу, що цінувати щось починаємо тільки тоді, коли втрачаємо. Проте хіба таким має бути ставлення до історичних чи архітектурних пам’яток?
