Переглядаючи фотознімки у виконавчого директора Архангельської регіональної національно-культурної автономії «Українці Росії» Галини Бойко, я побачив на одному з них літнього чоловіка з веселим поглядом, з акордеоном та багатьма орденськими планками на піджаку. Запитав: «Хто це?». І почув у відповідь: «Наш активіст і земляк Михайло Калинович Галацан».
Якщо талан іде до тебе, то треба не сидіти на місці, а рухатися йому назустріч...
За годину я вже був у квартирі Михайла Калиновича і насамперед попросив одягти саме той піджак з нагородами. Орден Бойового Червоного Прапора, орден Слави ІІІ ступеня, орден Червоної Зірки, медаль «За відвагу» та інші бойові відзнаки засвідчували: цей чоловік не відсиджувався в тилу, а воював на передовій.
— Так точно! — підтвердив мій новий знайомий. — На фронт потрапив добровольцем у травні 1942 року, а закінчив війну в День Перемоги, 9 Травня 1945 року, у званні старшини — командиром танка Т-34.
— З України пішли на фронт?
— Ні! З Архангельської області. Мене привезли сюди в шестирічному віці.
— А як воно так вийшло, що ви не забули українську мову?
— Так вона ж для мене, як і моя мати, — рідна. Коли був тяжко поранений і лежав у госпіталі, то медсестри говорили, що, марячи, я розмовляв тільки українською мовою. Навіть пісні наші намагався співати...
Того дня я й дізнався про долю ще одного нашого земляка, якого зла доля вирвала з корінням з української землі й закинула на далеку Північ.
Сталося це в січні 1930 року. Тоді працьовите подружжя Галацанів, Калина Кирилович і його дружина Марта Харитонівна, проживало в селі Городище Жашківського району на Київщині (тепер Черкаська область). Мали чотирьох синів — Василя, Миколу, Михайла й Петра. Коли почалася колективізація, то батько відмовився йти в колгосп — і за це його розкуркулили. Тобто активісти силоміць забрали все домашнє майно, а також корову, пару волів, навіть курей та кролів. Не витримавши такого удару, мати раптово померла від розриву серця, а ті ж колгоспні активісти навіть не дали батькові її поховати, бо з найближчої залізничної станції вже був готовий до відправлення на Північ ешелон із товарних вагонів, в які загнали сотні розкуркулених сімей із Жашківського району...
— Закопували нашу бідну матір на цвинтарі сусіди, — згадує ті страшні часи Михайло Калинович. — А нас, розкуркулених, привезли в Плісецький район Архангельської області і вивантажили біля річки Ємця. Уповноважений від НКВС повідомив: «Сьогодні до вечора обживайтеся на новому місці, а завтра зранку всі дорослі — на лісоповал. Хто спробує втекти — конвоїри стрілятимуть без попередження. Хто не виконає денну норму, той не отримає належну порцію хліба й баланди. Бажаю вам виправити антирадянську поведінку та успіхів у будівництві нашої справедливої соціалістичної держави».
А надворі — місяць лютий. Мороз — до 40° C. Снігу — по груди. Дерева стоять, ніби мертві у білих покривалах. Німа тиша навкруги. І тоді ми остаточно зрозуміли, що нас сюди привезли не на так звану перековку, а на загибель. Проте українці не такі люди, щоб здаватися без бою. Почали розчищати землю від снігу. Розпалили багаття. Із жердин, ялинових гілок і моху спорудили великі курені з нарами на 10-15 сімей. Так тепліше. З металевих бочок пічки-буржуйки поставили. Як ми тоді вижили — тепер важко пояснити. Але ж вижили! Мабуть, кожного з нас зігрівала в ті люті морози одна-єдина думка: «Щоб повернутися додому в Україну — треба вижити. Треба вижити, і все!».
Теж у лютому, але вже після війни, 1947 року, Михайло Галацан поїхав додому в Україну, в село Городище того Жашківського району, де народився й став на ноги. У батьківській хаті жили чужі люди. Ніби в часи кріпосного права тяжко працювали в колгоспах напівголодні земляки. Родичів у селі не було: хто був розкуркулений і вивезений у Сибір, хто помер під час Голодомору 1933-го, а хто загинув на війні... Одяг кітель з орденами — і пішов на могилу рідної неньки. «Мамо! Подивіться на мене. Це я — ваш син Михайло. Пройшов крізь вогонь і воду, щоб зустрітися з вами. Підніміться, мамо!..» — а у відповідь — тиша... Схилився Михайло на тонкий хрест над материнською могилою і вперше за багато років гірко заплакав, не соромлячись своїх сліз...
— Повернувся я після тієї поїздки в Україну назад до Архангельська, — продовжив свою розповідь колишній танкіст, — там троє братів ще живими були — Василь, Микола й Петро. Працював усе життя шофером. З покійною дружиною Катрусею виростили двох синів і доньку. Маю онуків і правнуків. Але живу тепер один. Ще співаю та граю на баяні в нашому українському хорі. Мої земляки — це маленька частинка тієї великої України, яка назавжди залишилася в моїй душі і в моєму серці...
Помовчавши, Михайло Калинович з якоюсь особливою чистотою і щирістю сказав: «Мені вже 87 років — і я теж незабаром помру. Але як добре, що ми зустрілися — і я розповів вам про своє життя, ніби на сповіді. Після цього стало легше на душі...».
Потім дістав акордеон: «Заграю вам на прощання «Повій, вітре, на Вкраїну...». Це одна з моїх улюблених пісень...».
