Бабуся у благенькому платечку, біленькій хусточці та перев’язаних мотузкою капцях, погляд прикутий до землі, тільки шепоче тихенько: «Подайте, люди добрі...».
Старенький, що самотньо вештається біля сміттєвих бачків, шукаючи чогось їстівного...
Нестара ще жінка з милицею під пахвою завмерла за вікном своєї малогабаритної квартирки, у якій, окрім неї — нікого...
Самотні люди. Від них нікуди не подітися. Вони — незмінний атрибут будь-якого суспільства. А нашого — поготів. Лише в одному Києві на сьогодні близько 51 тис. самотніх недієздатних пенсіонерів. А скільки по всій Україні?
У столиці діють кілька організацій з надання соціальної допомоги «самотнім» людям похилого віку: «Київське об’єднання Спілки самаритян України», «Товариство Червоного хреста України», Українська філія міжнародної християнської благодійницької організації «Армія порятунку» тощо. Крім того, тут функціонує 15 територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів. У цих центрах діють 24 відділення соціальної допомоги вдома; 16 — для надання натуральної та грошової допомоги; 15 відділень медико-соціальної реабілітації і 2 спеціалізовані будинки для людей похилого віку. Як запевнила директор «Центру соціального обслуговування пенсіонерів міста Києва» Н.Вовк, самотні тут «отримують гаряче харчування, продукти, промислові товари, також для них здійснюється ремонт одягу та взуття за рахунок міського та місцевих бюджетів, позабюджетних коштів, зокрема й спонсорських надходжень. У складі районних територіальних центрів діють також банки одягу для малозабезпечених громадян Києва».
Здавалося б, у столиці зроблено все, щоб самотні відчували турботу. Та, на жаль. Стареньких із простягнутою рукою на вулицях дедалі більшає. Справа, швидше за все, у тому, що суспільство продукує самотніх з неймовірно більшою швидкістю, ніж встигає «охопити» їх опікунськими організаціями. Ці нерівні перегони, судячи з усього, триватимуть ще не один рік. Поки щось не зміниться у нашому менталітеті. Адже не всі, хто «на вулиці», формально самотні. У багатьох стариків є діти. Виштовхнуті у спину рідними чадами, вони вже ні у що не вірять. Державі, на яку працювали все життя, вони не «по кишені». Дітям, яких виростили, не «по совісті». Дорога одна...
І вони нею смиренно йдуть.
