«Оце з городами впораюся і буду цілий день ткати», — одразу ділиться планами на найближче майбутнє майстриня Світлана Антонишина. Таких невтомних ткаль, як вона, у селі Стіна аж троє. Усі жінки працюють у рамках соціального проєкту «Vereta», який заснувала вінницька громадська організація «Наше Поділля». На старовинних верстатах, яким уже більше ста років, вони виготовляють різнобарвні доріжки, налавники, чохли для ноутбуків та сумки для покупок — усе це із вживаних речей або відходів. Їх збирають на станціях сортування сміття у Вінниці чи віддають зі швейних фабрик. І вже у Стіні старі текстильні речі перетворюються на нові вироби, які продаються під брендом «Vereta».
«Раніше ніхто не викидав одяг у такій великій кількості, як зараз. Його перешивали, перелицьовувати, а коли зовсім зношувався, то робили килимки. Зараз ми прагнемо відродити цю традицію і перетворити непотрібний текстиль на потрібні речі, — каже голова ГО «Наше Поділля» Юрій СТЕПАНЕЦЬ. — Ековолонтери збирають вживаний одяг та обрізки зі швейних виробництв, а майстрині виготовляють з них абсолютно унікальне, традиційне для Східної Європи ткане полотно ручної роботи: доріжки, килими, чохли для гаджетів, накидки і багато чого іншого. Вся продукція на 100% виготовляється зі вторинної сировини або з залишків тканин — обрізків. У такий спосіб сподіваємося вирішити одразу кілька проблем. По-перше, дати друге життя непотрібному одягу. По-друге, забезпечити роботою майстринь, які отримуватимуть частину коштів від продажу килимів. По-третє, створити додану вартість для громади Стіни, куди потягнуться туристи, а отже, з’явиться можливість для її розвитку».
«МОДА НА СВОЄ ПОВЕРТАЄТЬСЯ»
Село Стіна має давню та багату історію, неймовірну фольклорну спадщину та самобутню культуру, але наразі, як і більшість українських сіл, переживає не найкращі свої часи. Тому можливість працювати на таких ткацьких верстатах є хорошим шансом для місцевих жінок отримувати стабільний дохід, альтернативною якому залишається лише важка фізична робота в полі, вигодовування великої рогатої худоби, збір і продаж молока, ділиться наболілим майстриня Світлана Антонишина. Працювати на верстаті вона навчилася 20 років тому. Згадує, як ще малою бабуся щовечора брала її з собою до тітки. Вона мала верстат, і бабуся ткала на ньому собі доріжки. Тоді пані Світлані не спадало на думку, щоб навчитися цьому ремеслу. Та коли бабуся відійшла у інші світи, а діти стали дорослими, жінка відкупила у сусідки старий ткацький верстат і почала опановувати ремесло. Зараз її хата потопає у різнобарвних доріжках, які вона наткала для себе. Тепер, посміхаючись, каже, вийшла на новий рівень і почала працювати вже на замовлення — для людей.
«Наше село Стіна здавна славилося своїми ткацькими виробами. Колись старі люди дуже багато такого наробляли. Щоосені, як закінчувались польові роботи, то жінки ставали до верстатів. До свят і після свят працювали, — розповідає майстриня Світлана АНТОНИШИНА. — Колись робили доріжки, полотно, налавники, килими, рушники — і все це виробляли на верстатах. У кожній хаті були доріжки — над лавками і на лавках. Хто жив заможніше — яскравіші, а хто жив бідніше — ті позичали верстати і робили з чого мали, бо ж придбати щось було нереально. Це вже за радянських часів фабричне виробництво витіснило ручне. А тепер мода на своє повертається. Завдяки проєкту ми не лише відроджуємо давнє ремесло, але й маємо можливість копійку заробити».
Виготовляють майстрині доріжки різних розмірів, шириною від 45 сантиметрів до 80-ти. Як запевняє пані Світлана, технологія досить проста. Спершу одяг нарізають на смужки, товщиною у палець, їх зв’язують і скручують у клубок. Смужка фіксується на човнику, який «пропливає» між нитками на ткацькому верстаті і «забивається» лядою. На виготовлення однієї доріжки довжиною більше метра майстриня витрачає щонайменше один день. Каже, що все залежить від складності візерунка: якщо він дрібненький, то більше часу піде, якщо простий, тоді трохи менше часу. Також свою роль відіграють кольори, матеріали, і навіть настрій впливає на те, як швидко з роботою впораєшся.
«ПОКИ ЩО БІЛЬШЕ ЦІКАВЛЯТЬСЯ, НІЖ НАСПРАВДІ КУПУЮТЬ»
Для налагодження виробництва, як каже Юрій Степанець, найскладніше було знайти потрібні нитки. Як виявилося, для таких речей підходять не усі, тому довелося випробовувати на міцність усі наявні на ринку пропозиції — від шовкових до люрексових з металізованою ниткою. Справжній «квест» був і з текстилем. Обрізки тканин, які віддають на швейних фабриках, мають досить пастельні кольори, а доріжки вимагають яскравості. Відтак довелося налагоджувати співпрацю зі швейними ательє, їхні відходи «розбавляють» кольори. Внесла свої корективи й епідемія. Через карантин станції сортування сміття, які діють при навчальних закладах у Вінниці, не працювали або працювали періодично, у визначений час. Тому люди почали напряму передавати свій непотрібний одяг екоактивістам.
«Наразі проблем із сировиною немає, її поки що вистачає. Ми маємо запаси, бо не такі великі обсяги виробництва, вагони текстилю точно не переробляємо, — жартуючи, відзначає Юрій Степанець. — Зараз у нас більш-менш налагоджена співпраця з швейними фабриками та приватними ательє. Буває, пропонують свої відходи виробництва з інших міст України, але ми одразу попереджаємо про відповідну довжину, бо дрібні обрізки нам не знадобляться. Не так давно отримали посилку з Дніпра із тканиною, обрізки виявилися закороткі, то тепер одразу попереджаємо партнерів про умови. Загалом за пів року дії проєкту вже продали більше сотні доріжок. Вартість килимка стартує від 350 гривень, залежно від розміру та складності візерунка. Продаж здійснюється здебільшого через Інтернет-магазин у соціальних мережах Facebook та Instagram. Там також можна замовити доріжку. Але, зізнаюся чесно, виробам поки що більше цікавляться, ніж насправді купують».
«ДЛЯ НАС ВАЖЛИВО — МІСЦЕ, СПОСІБ І ТЕХНОЛОГІЯ ВИРОБНИЦТВА»
Зараз команда «Vereta» працює над розширенням асортименту. Крім доріжок і килимків, майстрині почали виготовляти екоторбинки, гаманці та чохли для ноутбуків. Таким чином вони хочуть проекспериментувати та зацікавити людей таким старовинним ремеслом, як ткацтво, і тканими виробами зокрема. Вартість чохлів стартує від 350 гривень, також можна замовити виріб під певний розмір ноутбуку, щоправда, тоді він коштуватиме на декілька гривень дорожче, але й річ буде ексклюзивною, адже жоден виріб не повторює візерунка попереднього.
«Основу під чохли виготовляють майстрині у Стіні, а вже зшиваємо їх у Вінниці. Кожен інший виріб відрізняється від попереднього, бо, працюючи вручну, неможливо докладно повторити однакове поєднання кольорів. Тому можна сказати, що кожна річ унікальна, — продовжує Юрко. — А ще вироби надзвичайно міцні і практичні. Такий товар, треба сказати, вже знайшов свого покупця. За останні місяці ми продали орієнтовно 30 чохлів, які розлетілися по всіх великих містах України, навіть до Польщі поїхали. З екоторбинками складніше, тому поки їх не виготовляємо, хіба тільки під замовлення...
Маю надію, що людям подобається те, що ми робимо. Вони пишуть гарні відгуки, безкоштовно знімають відео, роблять репортажі, рекламують наші вироби на своїх сторінках у соцмережах. Поступово набирається кількість підписників. Якби ми не були обмежені у можливостях, то робили би виставки, презентації, промозаходи, можна було б навіть за кордон поїхати і показати нашу продукцію. Але «Vereta» — це не суто бізнесовий проєкт, а радше соціальний. Статки ми на ньому точно не сформуємо і маєтки не побудуємо. Однак радує те, що завдяки проєкту люди у селі мають роботу. І, мабуть, у цьому його найбільша суть і завдання. Для нас важливо — місце виробництва, спосіб виробництва і технологія виробництва. Це три цінності, на яких тримається «Vereta».
Зараз ми ставимо собі за мету зробити так, щоб цю продукцію купували більше не в Інтернеті, а у місці її виробництва, тобто у Стіні. Туди мають приїздити туристи, щоб спробувати свої сили у ткацтві і відповідно придбати доріжку чи інший виріб на згадку, залишаючи гроші у громаді. Ми намагалися запустити такі туристичні ініціативи цього літа. Але через карантин це було нелегко. Та маю надію, що рано чи пізно ця ідея запрацює і буде реалізованою, бо наші вироби варті уваги, можуть радувати своєю практичністю і красою багато-багато років. А село Стіна заслуговує на шанс стати центром ткацтва на Вінниччині і повернути собі колишню славу».
Нагадаємо, як писав «День», у матеріалі «Бабусина верета» ( № 44 за 11 березня 2020 року) проєкт «Vereta» офіційно стартував з 11 березня, хоча підготовчий етап тривав ще з осені минулого року. Реалізує його на Вінниччині громадська організація «Наше Поділля», яка вже 15 років займається втіленням екологічних ініціатив. Серед них проєкт «Зелена школа», компости у школах, відкриття станції глибокого сортування сміття EcoHope при Донецькому національному університеті імені В. Стуса. Кілька років тому екоактивісти «Нашого Поділля» придбали хату в селі Стіна і вирішили влаштувати там екологічний центр. Він уже став місцем зустрічі сільської та міської культур, табором для відпочинку молоді з різних країн світу. Тому «Vereta» — це не чергова ініціатива, а цілком послідовне рішення, яке покликане об’єднати всі попередні проєкти задля зменшення впливу на довкілля, відродження ткацького ремесла і створення доданої вартості для громади.
