Аналіз дискографії найпопулярнішої на сьогодні української рок-групи є особливо цікавим у світлі виходу їх останнього альбому — «Gloria».
Слід зазначити, що коли львівська група в середині 1990-х з’явилася у Києві, вона вже мала своє обличчя. Умовно його можна визначити як «готику в блюзі». Суворі й прості аранжування, жорсткий ударник, яскраві мелодії та деяка сердечність (що не переходить у сентиментальність) голосу Святослава Вакарчука.
Вдале розкручування пісні «Там, де нас нема» продюсером Віталієм Клімовим робить групу популярною на просторах СНД, оскільки кліп на цю пісню був запущений на «Biz-TV». Святослава, що сидить у холодильнику, запам’ятали всі. Дійсно, як у старому анекдоті, «Там, де нас нема» лунало вже не тільки з приймачів — але й з холодильників і пральних машин. Незвичайна стилістика, євроблюзова манера, метафоричність текстів і водночас доступність матеріалу одразу зробили групу відомою.
Крім суперхіта «Там, де нас нема», в однойменному альбомі 1999 року була досить велика кількість, експресивних речей, що запам’ятовуються: «Я почую голос твій», «Позич мені сонце», і, на мій погляд, найбільш драматично-класна — «Поїзд чужа любов».
У 2000 році вийшов наступний СD — «Янанебібув». Лірична балада «Відпусти» була не менш сильною, ніж «Там, де нас нема», хоч абсолютно іншого плану. Вакарчук, як це не дивно, чи не єдиний з молодого покоління рок-музикантів на просторах СНД, хто пісні про любов міг довести до красивого трагічного пафосу. «Мумій Троль», Земфіра також мали цікаві ліричні штучки, але при цьому вони були музично менш виразними. «Би-2» — навпаки — найбільш сильна група за мелодикою, але у віршах — напівмаячня. «Океан Ельзи» вигідно відрізнявся від тих і від інших органічністю слів і музики. І хоча в його піснях вистачало надриву, це не доходило до істеричності Земфіри, а гумор не ставав цинічним, як у Іллі Лагутенка.
Якщо хтось, наприклад, з патріотичних міркувань чекає паралелей з «ВВ», то «Воплі Відоплясова» — щодо ліризму взагалі ніколи не вражали. Вони почали з жорсткого соц-артівського панку («Танці») й років через вісім дійшли до цікавого етнічного панка-року в таких композиціях, як «Весна» і «День народження» (ухитрившись в останню пісню майстерно вплести гітарне аранжування в індійському стилі, що говорить про надзвичайну інтуїцію Скрипки, який таким чином перший в Україні відгукнувся на світову тенденцію зближення Сходу і Заходу). Але як не напружуюся, не можу пригадати ніякої по- справжньому ліричної композиції Олега. Це — або залихвацький етнічний рок-н-ролл, розмах і душевність якому додає віртуозне володіння лідера баяном. Або відвертий стьоб на зразок переспівування пісень iз радянських кінофільмів — «Постой, паровоз» або «Я прошу хоть ненадолго...» Пісні Олега в дусі «Глибина» — зал перечікує, коли ж він перестане «давити умняк» і «ухне»...
Отже, якщо говорити про двох рок-лідерів на території України — «ВВ» і «ОЕ» — вони не перетинаються, а існують неначе в паралельних вимірах.
З виходом третього альбому «Океану» — «Модель» (2001) — група стає не тільки відомою, але й популярною. На її творчість вже чекали. У 2001 році FM-радіостанції підкорено ударним хітом, де саркастично (але не без теплоти) показані взаємовідносини ліричного героя зі своїм автомобілем — «911». Слідом запущено шлягер — «Друг» — тонка любовна балада. Група активніше підключила синтезатори, гармоніку, виявивши музичну пластичність і винаходячи все більш витончені ходи.
Стало ясно: Вакарчук — це вже дуже високий рівень і від нього варто чекати чогось екстраординарного. В інтерв’ю деяким українським і московським виданням він тоді сказав, що потрібні тільки гроші й час для того, щоб зробити концептуальний альбом. Коли, напевне, знайшлося і перше, й друге, в 2003 році на світ з’явився відвертий шедевр — диск «Суперсиметрія».
Не знаю, чи ретельно Вакарчук продумував послідовність композицій, чи він діяв за натхненням, але навіть з точки зору побудови альбом — це справжній прорив. У чому він виявляється? З першої до останньої пісні, (а їх там одинадцять), йде поступове зменшення звучання електронних, електричних інструментів на користь акустики.
У першій пісні «Кішка» звучить електрофанк, що чіпляє сексуальне начало (під яке дуже підходить прикольність і відв’язність тексту), близький за стилем до Джорджа Майкла. Потім поступова сексуальність у піснях поступається місцем ліричному началу. Через блюз «Suzi» чудова простота п’ятої і шостої композицій «Мене» і «Для тебе» (одна переходить в іншу) — просто вражає. Вакарчук звів усе звучання практично до квінівської зрозумілості 1970-х: фортепіано, електрогітара, ударник. Усе! Цей «простий» набір інструментів додає звучанню композиції найтоншу чарівність і прозорість.
У світі в області звуку було зроблено вже безліч відкриттів. І Вакарчук зі знанням справи напрочуд точно підбирає, неначе фарби, те, що йому потрібне для створення належного ефекту.
9-а пісня — «Холодно» — виконується майже повністю акустично, якщо не враховувати бас-гітару. Щоб посилити присутність акустичних інструментів, Вакарчук підключає скрипки. «Холодно» за щемом, гармонією й мелодикою — безумовний шедевр.
В інтерв’ю 2003 року, що Вакарчук дав одному з московських видань, журналістка все мучила його: «Чому ж «Суперсиметрія», якщо пісень — одинадцять?» На що Святослав відповів: «Ми ж все-таки маємо справу з музикою, а не з бухгалтерією». І далі пояснював свою ідею «Суперсиметрії» — як «гармонію видимої й невидимої частини світу». Для кореспондентки це було очевидно важкувато!
Стосовно ж мого власного уявлення, що йому вдалося: він в одному альбомі зробив глибокий зліпок людських емоцій, показаних в динаміці: від тваринних пристрастей до натхненних прагнень. Коротко кажучи, йому вдалося ідентифікувати людину: від сексу до серця. Звісно, коли одне іншого не виключає, а доповнює.
Такий же шлях проходила музика всередині жанрів: джазу і року. Починаючи, по суті, з танцювальної музики, що несе пристрасть, і закінчуючи ніжними й філософськими творами. Але ця загальна тенденція, що в джазі, що у рок-музиці, тривала десятиріччя. Той або інший діапазон людських емоцій, втiлювали то одні, то інші музиканти. Були й такі, які трансформували цю тенденцію в своїй творчості, але таких — уже одиниці. Але, щоб цей шлях показати в рамках одного альбому — такого в світовій практиці я не знаю.
«Суперсиметрія» — довершений витвір мистецтва. Він зберігає свою симетричність, як, наприклад, кристал: як відомо, якщо подрібнити його на маленькі шматочки, то кожний з них набуде форми великого кристала. Живого і що сяючого! Будь-яка пісня, взята з цього диску, хороша сама по собі. Але зібрані разом вони утворюють якусь третю якість. До речі, можна відзначити й витончене у своїй простоті оформлення обкладинки, де вміщено свiтлину відкритого фортепіано. Симетрія чорних і білих клавіш. Як у житті. «Суперсиметрія» — геніальна робота від початку до кінця.
Загалом, написавши такий досконалий витвір, Вакарчуку нічого не залишалося, як написати щось слабше. Адже четвертий альбом закінчив цикл. Проте я, як і багато шанувальників, чекали від творця «Суперсиметрії» нового одкровення.
Минуло два з половиною роки. (Опускаємо алюзії, пов’язані з участю групи в помаранчевiй революції та пертурбації в колективі). І ось у червні на радіо спершу з’являється пісня «Без бою». Зберігаючи звичну стилістику «Океану Ельзи», тут за допомогою дзвонів, хорів і багато чого ще створюється потужніше звучання. Цій композиції притаманний пафос на зразок симфопоем або ораторій. Проте Вакарчук примудрився природно вплести ці «урочисті» звуки у формат ліричної пісні, зберігши її простоту. А це — пройти по лезу.
Пісня вийшла дуже енергетичною та стала хітом літа- 2005. Грамотно перечекавши місяці два, була запущена друга річ із майбутнього альбому — «Вище неба». У принципі все, що стосувалося «Без бою», стосується і «Вище неба». Вона також одразу стала хітом, хоча, можливо, і не таким приголомшливо-успішним. Але, безумовно, подвоїла інтерес слухачів.
І ось наприкінці вересня вже добряче підігріту аудиторію Вакарчук ошелешив диском «Gloria», що, до речі, в перекладі означає «слава».
Як відомо, за одну добу продали сто тисяч примірників альбому, що побило всі українські рекорди.
Я порозпитував продавців музичних магазинів, усі вони стверджували, що втомилися відповідати дівчатам і жінкам (хоча вистачає і шанувальників, просто фанатки, звісна річ, більш віддані та нав’язливі), коли ж з’явиться новий альбом «ОЕ»? Ажіотаж витав у повітрі. Але що вибух буде настільки приголомшуючий — не чекав ніхто!
Тепер про зміст нового диску. Такої концепції, що була в «Суперсиметрії», і такої рівності, що була там, тут немає. Але матеріал зроблений дуже добротно. Знову ж таки в деяких речах звучать квінівські інтонації (тільки вже електронний «Квін» 1980-х) і навіть пінкфлойдівські. Кумедно, що саме «Gloria» починається в дусі «Квіна», а фінішує типово пінкфлойдівським синтезаторним аранжуванням. Але загалом Вакарчук творить у своєму власному стилі, тому про жодне сліпе наслідування і не йдеться.
Хоча, повторюю, цей альбом, можливо, і не настільки рівний, як попередній — обидва мегахіти «Без бою» та «Вище неба» вивели «Океан Ельзи» на нову орбіту.
Можна засвідчити початок реальної океаноманії. «Gloria» стала тією п’ятою «краплею», що зрушила «лавину» популярності.
Істерія в публіки на концерті «Океану» вже буде забезпечена тільки самою присутністю учасників групи на сцені. І це заслужено. Оскільки хай би як критики до чогось чіплялися, енергетично «Океан Ельзи» набрав уже таку пристойну критичну масу запальних речей, такий заряд, який уже просто сам по собі є рушієм для гіперуспіху.
У принципі, якщо пригадати із західних зірок кар’єру Елтона Джона, то на початку його дискографії були альбоми суцільних хітів. Такі як, наприклад, «Don’t shoot me I’m only the piano player«(1972) або «Goodby yellow brick road» (1973, «двохплитник»). У 1970-ті ця тенденція утримувалася. Однак у 1980-х і в 1990 хне скажу, що його платівки рясніли супермелодіями, але з кожного альбому одна-дві були геніальними. Що, загалом, дозволяло йому утримувати статус суперстар на тлі досить жорсткої конкуренції в західному шоу-бізнесі.
До речі, у світлі вищесказаного для Вакарчука постає і суто українська проблема, локальна. Конкуренції на сьогодні на території України йому не може скласти ніхто. Він стоїть окремо від усієї естради. (Нічого поганого, звісно, я не можу сказати про Руслану та її успіх на «Євробаченні», але все ж таки вона працює на іншому полі: поп-денсової музики, яка за своєю суттю далека від тих завдань, які вдається вирішувати Вакарчуку).
Та й на просторах СНД, я би сказав, у сенсі динаміки розвитку та рівня «Океан Ельзи» — найяскравіша рок- група. Яка, до того ж, подобається як і досвідченим меломанам, так і широкій аудиторії. Як кажуть, і містам, і селам. І навіть якщо поки що є якісь політичні перепони (на зразок того, як повідомляли в пресі, що їхнього директори вислали без пояснень із Москви), що, ймовірно, пов’язані з тим, що група в якійсь мірі втілювала помаранчеву революцію, — вважаю, що комерційні міркування переможуть. (Якщо вже Брежнєв «неназавжди», то Путін — тим паче). Океаноманія чекає і Росію. Але!
Усе це з одного боку — чудово, а з іншого — позбавляє групу нормальної конкуренції, що дозволяє розвиватися. Поки що «ОЕ» рятує самодисципліна Вакарчука й орієнтування на класику західного року.
Я би дуже хотів побажати Святославу вийти на рейки світового шоу-бізнесу, не зациклюючись на просторах колишнього СРСР. Адже «ОЕ» навіть у своєму першому альбомі «Там, де нас нема» записувала цілком гідний трек англійською — «Long Time Ago». Наскільки я, щоправда, чув, західні продюсери не дуже зацікавилися наданим групою матеріалом. Чи недостатньо роботи було проведено в цьому напрямі? Не знаю.
Принаймні прецедент прориву на світовий ринок уже був у Росії в особі «Тату». Хоча це було досягнення радше продюсера Шаповалова (а не учасниць групи!), який непогано прорахував і здійснив цей проект, для розкручування мудро зв’язавшись із таким мегаконцерном, як «Sony Music».
Мені дуже хотілося б, щоб хіти «Океану» попадали в ротацію, як і «Тату», на просторах від Англії до Японії. Як перекласти пісні англійською — окреме надзавдання. Особливо це складно зробити з огляду на те, що Вакарчук досить талановитий поет, і образи свої висікає, огортаючи їх українською мовою, якою звик думати.
У Росії є ще позитивний приклад в особі Леоніда Агутіна, який зумів вийти на джаз- гітариста зі світовим рівнем Al Di Meola і вже записав із ним альбом, що продається, щоправда, тільки в джазових секціях, але в усьому світі.
Звісно, щоб розвивати свій успіх, «Океану» треба перейти кордони. Але навіть якщо перехід на англійські рейки і не відбудеться, оскільки західним продюсерам, можливо, наданий групою матеріал здається дуже оригінальним (а отже, не дуже схожим на товар в їхньому уявленні), хочу побажати автору та солісту в одній особі Святославу (і його хлопцям) подальших творчих перемог. Запорукою чого є щира та жорстка подача Вакарчуком себе у своїй творчості: з його пісень продовжує вимальовуватися образ боязкого, часто нерішучого, чутливого, суперечливого, але симпатичного хлопця, який змішує сни та реальність. І цей головний герой композицій «ОЕ» — вельми переконливий. У таких речах брехати не можна — і Святослав тут абсолютно відвертий.
Так чи інакше, але твори «Океану Ельзи» є відрадою для будь-якого меломана. Що проживає як у нас, так і, сподіватимемось, на іншій частині планети.
