Останнім часом акції протесту громадян проти забудови парків, нищення пам’яток історії, проти законів у сфері вищої освіти, мовної політики — почастішали. У принципі, саме так і має реагувати здорове та зріле громадянське суспільство на будь-які негативні, і в дечому шкідливі, кроки з боку влади. І хоч не завжди до вимог активістів прислухаються, все одно краще сказати своє слово та показати громадську позицію, ніж просто промовчати і ковтнути гірку пігулку. Наскільки сильне громадянське суспільство нині в Україні — нещодавно дослідили у Фонді «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва. За словами директора Фонду Ірини Бекешкіної, в Україні воно поки що недостатньо розвинуте. «Його слабкість полягає у відсутності традицій демократичної культури, залишку патерналізму та радянського менталітету у значної частини українського суспільства. Формувати ж традиції демократії мають еліти, які впливають на розвиток суспільства загалом, а також ЗМІ та громадські організації», — вважає експерт. Неурядових установ в Україні зараз існує кілька сотень, але про те, що вони працюють над розбудовою громадянського суспільства, заявляють одиниці. Одна з таких організацій — «Не будь байдужим». Як їм працюється над формуванням громадянського суспільства, які вже є результати і що стоїть цьому на заваді — «День» запитав керівника руху «Не будь байдужим», кандидата наук із соціальних комунікацій Оксану ЛЕВКОВУ.
— Пані Оксано, остання акція вашої організації — «Павлик Морозов серед нас». Яких «павликів» ви побачили в українському соціумі?
— Наша акція була присвячена тому актуальному явищу, яке ми зустрічаємо нині у чиновницьких та освітніх колах, — «павликізація» свідомості. На нашій акції Ірена Карпа, Сашко Ірванець та молодий письменник Олег Коцарев читали вірші про Павлика Морозова, натякаючи на людей, які тепер так поводяться. Були також студенти провідних вузів країни. Відомо, що Павлик Морозов був піонером номер один у Радянському Союзі, це людина, яка продала свого батька. На жаль, нині деякі чиновники, високопоставлені освітяни також здають Україну, про яку вони писали у підручниках пишномовними фразами багато десятиліть, захищати яку вони закликали громадян багато років підряд. Ми тут натякаємо на тих людей, які, по-перше, записуються похапцем у громадські ради при різних міністерствах, які розробляють начебто важливі для України документи, від яких буде залежати українське майбутнє.
— Якщо зважити в цілому на сучасну мовну політику, яка швидше схожа на антиукраїнську, як, на вашу думку, мало б реагувати на всі ці події сформоване й дозріле громадянське суспільство?
— Якби нація не була постколоніальною, а в нас вона саме така, то вона би більш зріло реагувала на ці події, оскільки мова, історія та культура — це все, що творить нашу ідентичність. Я не буду заглиблюватись у наукові терміни, не говоритиму про правові аспекти, мовляв, це суперечить Конституції, — треба розуміти, що це нищить єство нації. Якщо ми реально «безхребетні хохли», то ми і не виходимо кричати проти цих законів, шкідливих проектів та постанов. Якби ми відчували, що ми українці з великої літери, не соромилися би бути українцями, знали би самі, що у світі це престижно, — то виходили б масовіше на акції протесту, змушуючи владу дослухатися. На жаль, небагато організацій займаються мовою, історією та культурою, небагато протестують проти квотування в музичних ефірах.
— Ви переконуєте, що ваша організація — єдина в Україні, яка відстоює розбудову громадянського суспільства. Чи помітили ви якісь зрушення і певний поступ за майже шість років роботи?
— Громадяни зараз більше згуртовуються проти негативних тенденцій у гуманітарній сфері. Є здорові сили, які можуть протистояти комусь. Є хороші речі, яких вдалося досягнути. Яскравий приклад — закон про доступ до публічної інформації. Це об’єднало більшість громадських організацій, які досягли того, що законопроект був ухвалений у тій редакції, яка була потрібна громадській спільноті, а не владі. В одному інтерв’ю я говорила, що у молоді немає «скраюхатства», бо все одно відходить старше покоління, яке однією ногою ще в СРСР, а молодь приходить — небайдужа, активна. Зараз розвивати громадянське суспільство заважає кілька причин. В історії України були хороші випадки, коли зароджувалося громадянське суспільство — наприклад, та велика кількість громадських організацій, яка заснувалась у Західній Україні на початку ХХ століття, інші ініціативи. Але в Радянському Союзі не могло бути громадянського суспільства. А тепер заважає те, що ми не звикли боротися, дуже малий відсоток громадян вірить у те, що громадські виступи щось дадуть. Є таке явище, як грантоїдство, коли люди, на жаль, працюють не на благо батьківщини, а щоб успішно прозвітуватися перед міжнародними структурами за освоєні гроші. Часто ні громадські організації не вірять у ту справу, яку роблять, ні люди їм не вірять, ні медіа.
— Ваша організація веде досить серйозну проукраїнську політику. Чи важко тримати такий курс, зважаючи на те, що влада обрала зовсім інший напрям розвитку гуманітарної сфери?
— За «помаранчевої» влади нам теж неідеально працювалось. Бо все рівно не було однорідних настроїв у суспільстві. Коли вішали афіші про рок-концерти у Вінниці, то працівниця з ЖЕКу ходила вслід за нами і знімала їх. У Кіровограді мером міста у 2007 році був комуніст, і він теж не дозволяв вішати ці афіші. У Донецьку нас не ідеально приймали, хоча, в принципі, там є голод і попит на хорошу українську музику, а ми у свій час привозили туди хороших діджеїв у нічні клуби. Але ми хоча би були в тренді, ми відповідали тодішній ідеології. Тепер нам треба плисти проти течії, і це набагато важче. Але ми не втрачаємо надії, вчимося опановувати інші форми протесту. Якщо раніше ми проводили свої акції більш оптимістично, то тепер частіше обираємо протестні формати.
— Але протести неможливі без активної громадянської позиції. Наскільки потребує зараз її Україна?
— Я була б щаслива, якби не 5% людей виходило на протести, а бодай 45%. Бо будь-яку владу мають контролювати журналісти, громадські організації, про це написано в будь-якому підручнику з політології або з розвитку громадянського суспільства. Якби у нас не було стількох років несамостійності та залежності від інших країн, то ми би вміли це робити і хотіли б захищати Україну. А оскільки Україна у дуже багатьох асоціюється з шароварами, а не з сьогоднішнім життям, то більшість не хоче захищати таку країну. Ми не замовляли спеціальних соціологічних досліджень про ефективність наших акцій. Але ми самі відчуваємо, що наша робота дає свої плоди. Нам пишуть сотні й тисячі людей. Наприклад, кілька днів тому нам написала дівчина, що побачила в донецького редактора газети нашу книжку «Зроби подарунок Україні! Переходь на українську!» (це психологічний порадничок для них, хто боїться перейти на українську і думає, що це колгоспна мова). Вона хоче отримати цю книжку і роздавати її іншим. Або телефонує нам дівчинка: що вона позбулася комплексу білої ворони, говорить українською мовою у Запоріжжі і хоче пропагувати українську музику. Чи телефонує жіночка з Миколаєва, розповідає, що організовує мовні курси, бо бачить, що тут поступово вмирає українська, просить якісь наукові матеріали тощо. Отака от незрима робота триває роками, але медіа така рутина не цікава. Їм треба щось яскраве. От була в нас на акції Карпа, журналісти поприходили. Ми просто вже навчилися робити акції, аби викликати інтерес.
— Чи легко вам у таких умовах достукатися до українців з гаслом «Не будь байдужим»?
— У принципі, ми вміємо це робити. Якби ви знали, як очі горять у донецьких хлопців та дівчат, як нас приймає запорізька молодь! Ми вміємо говорити їхньою мовою і показувати українську дійсність — модерну, справжню, адекватну, не шароварну. Але нам зараз заважають це робити: наприклад, у Донецьку бачать, що ми не в вишиванках, не з оселедцями, не в мілітарному одязі, бо є деякі патріотичні організації, які ходять в одностроях і так далі. Але пересічні громадяни не можуть себе асоціювати себе з такими українцями. Коли говорили про кіношне законодавство у Дніпропетровську, то нам розповідали, що багато мешканців бойкотує відвідини російськомовних фільмів, просто про це ЗМІ не розповідають. Нам завжди було комфортно з молоддю. Але раніше ми могли зайти в школи зі своїми акціями та ідеями, а тепер нас не пускають, бо треба отримати спеціальний дозвіл від управління освіти. За Вакарчука (колишній міністр освіти. — Ред.) ми провели у школах конкурс «Хто для мене Іван Мазепа?», у ньому взяли участь 50 тисяч дітей. Зараз із владою важче розмовляти. Та, незважаючи на всю цю катавасію з негативними тенденціями, я все одно вірю в хороше.
