Пейнтбол — спортивна гра з військовим нахилом. Зроблено в США. В Україні вона десять років. Уже ювілей. Гравці бігають у масках-касках, у спортивно-захисному камуфляжі, стріляють один в одного з так званих маркерів кульками з фарбою. На майданчику різні укриття. Команди бувають по троє, п’ятеро й семеро людей. Завдання просте: «пофарбувати» суперників і забрати прапорець із їхнього головного укриття в своє. Коли на «тілі» з’являється фарба, гравець вважається вибулим.
З одного боку, це заняття підходить для тих, хто грав раніше тільки у «войнуху у дворі», з другого — для армійських профі як якісне тренування. І тих, й інших захоплює азарт.
У США справу поставлено на широку ногу: сотні команд від коледжів, професійні клуби тощо.
У Європі — ставлення спокійніше. В Україні такого вже надто великого поширення гра не набула, оскільки для її аматорів один раз пограти коштує десь 50 доларів.
Проте в нас уже досить розвинулися такі недешеві види спорту, як гірські лижі, великий теніс. Або навіть боулінг. Відповідно зростає інтерес і до «спортивної перестрілки». Із збільшенням у народу коштів і пристрасті стають витонченішими. Не тільки ж у комп’ютерні ігри клацати, хочеться чогось більш адреналіново-справжнього.
Олександр Базалицький є пропагандистом пейнтболу й директором київського пейнтбольного клубу «Дикі гуси».
Безумовно, він особистість неординарна. Усі перипетії та повороти нашого часу так чи інакше відбивалися на його долі через те, що за будь-яких обставин він займав активну позицію. І побував у різних іпостасях.
Починав він як професійний спортсмен-легкоатлет. У армії він опинився в спецпідрозділі особливого призначення «Витязь». Основний напрям — антитерористичні операції.
Базалицький брав участь у операції із звільнення в Уфі захопленого літака трьома солдатами, що втекли із 76-ма заручниками. Операція закінчилася відносно благополучно. Про це навіть повідомила радянська преса. Це був 1987-й, і тоді це було вперше.
Потім — Інститут фізкультури. Чотири роки він — масажист збірної України з легкої атлетики. Далі Базалицький організовує приватне охоронне підприємство. Довелося попрацювати в цій якості і з Кашпіровським. Внаслідок незалежного характеру він надовго не спрацювався з досить деспотичним гіпнотизером.
Потім Олександр іде в «купівле-продажний» бізнес і стає президентом торговельної мережі. Він потрапив у обойму «нових українців» і з подивом для себе виявив, що, хоч як це дивно, за величезну кількість грошей він абсолютно не має можливості купити час, аби їх витратити...
З появою в Україні пейнтболу захопився цим видом спорту як розрядкою. Згодилися військові навички. Потім став займатися цим професійно. Як тренер підготував кілька команд. Крім багаторазових перемог його підопічних на чемпіонатах України, вони легко «зробили», наприклад, Польщу. Виступали в Німеччині та Штатах.
У Польщі й не думали, що в нас так серйозно поставлено пейнтбольну справу. Однак дві українські команди зайняли там перше та третє місця. Кубок Варшави вирушив до Києва.
У зв’язку з тим, що пейнтбольне змагання там показували по ТБ, Базалицький став настільки популярний, що навіть польські митники впізнали його на кордоні. Тамтешні ЗМІ пронюхали, що він колишній спецназівець, і тому під програш поляків було підведено базу: мовляв, екс-спецназівець привів колишніх дружків-головорізів...
З українських зірок естради Олександр тренував «Океан Ельзи» та «Грін Грей». Із спортивних — братів Кличків.
Захоплюється цим видом спорту низка телеканалів.
У Олександра й бойового, й комерційного, й спортивного досвіду — вистачає. Усім цим він зараз і почне ділитися. Поїхали.
«Я ТИСНУВ РУКУ ВСІХ МІНІСТРІВ ВНУТРІШНІХ ВІЙСЬК СОЦІАЛІСТИЧНОГО ТАБОРУ»
— Польське ТБ зробило з твоєї команди групу спецназу із захоплення Кубка Польщі з пейнтболу?
— Так, вони розповідали, що ми чи не прямо з Чечні. Їм треба було висвітити «гарячу точку». Це той випадок, коли політика перетнулася зі спортом. Хоча в моїй команді з п’яти чоловік троє взагалі не були в армії. А в спецназі служив тільки я. Але всіх нас називали головорізами й монстрами...
— Як ти з легкої атлетики «перебіг» у спецназ?
— Я був упевнений, що мене візьмуть у спортроту. Буквально за кілька місяців до армії в мене сталася серйозна травма — порвав задню поверхню стегна. Півроку відновлення. Ясна річ, став неперспективний. А військкомати підбирали в дивізію Дзержинського. Там базувалися елітні сили. Основна діяльність — внутрішня безпека.
У свою чергу, там була особлива рота спеціального призначення. Роту було створено під Олімпіаду-80, готували антитерористичні групи. КДБ — зі свого боку, це була «Альфа», МВС — зі свого, це був «Витязь».
Я потрапив у «Витязь» у 85-му. На той час все, із цим пов’язане, було вкрито великою таємницею. Відбирали серйозно: приходила міліція, розпитували сусідів, довідочки... «Щоб не пив, не курив і сусідам не грубив».
— Отже, ти підходив під ідеал?
— Я нічого не знав про цю тотальну перевірку. У армію я потрапив за дві з половиною години: сказали у військкоматі, що на вокзалі треба бути до вечора. Ледве встиг на таксі.
У Москві нас оглядали, як коней: дивилися в зуби, мацали м’язи. А за ширмочкою спостерігала парочка квадратних парубків у крапових беретах. Таких беретів ніхто не бачив. Найдужчих вони відкликали в бік і розпитували. Який вид спорту? Заслуги? Бився на вулиці? Чи є бажання служити в спецназі? Чисто по-хлопчачому ніхто не відмовлявся. З тих, що мали бажання, відібрали 150. Їх поселили в окремій казармі.
Тут починається найцікавіше: в той час, коли інші вчаться марширувати, віддавати честь і під гарненькими московськими берізками зубрять статут перед присягою, в нашому підрозділі від світанку до заходу — суцільний тренінг. Стройової не було — тільки бігом. Крім фізичного, дике моральне навантаження. «Спалах зліва», «праворуч», «впав — віджався»... Дідівщини, звичайно, не було, оскільки всі ми були в рівних умовах. І сержантів також вибирали зі своїх.
Випадково в цей підрозділ потрапити було неможливо, а вилетіти — запросто. Через півтора місяця від фізичного виснаження я не міг підтягнутися більше трьох разів. Кожен ранок починався з того, що на шикування виходив офіцер і запитував: «Хто передумав служити в нашому підрозділі — крок уперед!» Дехто робив цей крок, і їх безболісно переводили в інші місця, де вони під берізками починали читати статут.
Я кожного ранку готовий був зробити цей крок уперед. На долю секунди хтось мене випереджав. На кого я й подумати не міг! Це зачіпало моє самолюбство. Щоб знайти сили ще на один день.
Намагалися роздавити до несамовитого стану. Ми по три доби не спали, а бігали, стріляли, тонули в болоті, долали смугу перешкод. І, щоб не було замало, потім вправлялися з рукопашного бою.
Я зі своїми 72-ма кілограмами повинен був вистояти в жорсткому спарингу з майстром спорту з боксу вагою за 90. Майстерності немає й бути не може, треба показати характер. Захлинаєшся кров’ю, ніс теліпається за вухом, але стоїш...
У результаті: з 150-ти відібрали чоловік 40. Спортсмени з різних видів: лижники, бігуни, боксери. Мінімум — перший розряд. Але був, наприклад, і майстер спорту з бадмінтону. Він був маленького зросту, планувалося, що він повинен пролізати в люк літака... Цей підрозділ називався «З боротьби з тероризмом і з особливо грубими проявами злочинності».
За час своєї служби я потис руку всіх міністрів внутрішніх військ соціалістичного табору. Нас постійно викликали для показових виступів.
«У ПАЛАЦІ З’ЇЗДІВ СОЛДАТИ ВЛАШТОВУВАЛИ «БУРХЛИВІ ОВАЦІЇ», ЩОБ ПЕРЕВІРИТИ — ЧИ ВИТРИМАЄ СТЕЛЯ»
— Розкажи детальніше про спецооперацію в Уфі.
— Були захоплення зон, заручників у транспорті... Кожен із нас, хто тренувався, мріяв колись вийти на бойове завдання. Існувала «Команда-20» — тривога.
За 40 секунд ти повинен стояти вже на вулиці при повному бойовому спорядженні. Одяг, зброя, бронежилет, драбина для штурму висоти, мотузки. Було укомплектовано наші БТР і вертольоти. За період моєї служби трапилося кілька бойових завдань.
Перше, щоправда, виявилося смішним. Нас водили в Кремлівський палац з’їздів перед останнім з’їздом КПРС. Ми здійснювали його випробування. Наганяли тисяч п’ять солдатів, і вони протягом кількох годин там по команді... аплодували. Організатори дивилися: обвалиться від цих «бурхливих оплесків, що переходять в овації» стеля чи ні. Пускали дим у зал і перевіряли, чи працює сигналізація. А щоб ми не спали, читали політичні лекції. Хоча під них хотілося спати ще сильніше...
Тепер — стосовно Уфи. Вночі підняли групу. По цій команді підіймалися тільки старослуживі, у яких останні півроку служби. У бій ішли тільки старики. В Уфі було п’ятеро старослуживих солдатів, що втекли. Троє встигли захопити літак. Вимога в них була летіти в Пакистан. Певно, за наркотиками, оскільки всі вони на цьому «сиділи».
Вони вже показово розстріляли стюардесу й когось із пасажирів. Однак екіпаж було блоковано, автоматично спрацювала стінка-перегородка. У принципі, злетіти терористи вже не могли. Ці солдати відправили за порцією наркотиків свого командира, якого викликали з частини. Він, блідий, на очах усього генералітету країни, який вже встиг сюди прибути, виконував їхнє доручення.
Пізніше пригнали «Альфу». Внаслідок їхнього пріоритету наших людей вивели з-під літака й замінили на альфівців.
Загарбники після дози відключилися. Це помітила стюардеса й вивела 76 заручників по трапу. Я саме тримав під прицілом люк. Насилу стримувався, щоб не вистрілити, оскільки не знав, хто з’явився на трапі.
Цю стюардесу було згодом нагороджено орденом Трудового Червоного прапора.
Альфівці увірвалися до салону й розстріляли загарбників, хоча можна було їх спокійно взяти живими. Виявляється, надійшов наказ на знищення в будь-якому випадку. Влада не хотіла показового суду.
І головне — нас поселили в той підрозділ, звідки втекли ті бійці. Для мене це був шок: у взводі було 15 націй і національностей! Ми, будучи в Москві, не знали цього всього. До речі, до спецназу відбирали тільки українців і росіян...
Свій краповий берет ти повинен був заробити через півроку служби. Це марш- кидок на 12 км, захоплення будівлі, стрільба в тирі та рукопашний бій.
Нас навчав легендарний Ішков. Він був майстром спорту з боксу, вільної боротьби, самбо та дзюдо, в нього була особиста картка від Аями (стиль шотокан). Аяма — японський сенсей, який проводив тестування на чорний пояс.
Але найобразливіше те, що, заробивши потом і кров’ю краповий берет, ми поверталися додому в звичайній формі ВВ-шника. Через цю надсекретність не мали права його носити.
Однак через п’ять років крапових беретів стало безліч. Після уфимських подій було вирішено збільшити кількість спецпідрозділів. Через кількість, звичайно, знизилася якість, але в елітному «Витязі» вона залишилася незмінною.
«ХТО СКОСА ПОДИВИТЬСЯ В МЕТРО — ТОГО ВИКИДАЛИ. ПРО ВСЯК ВИПАДОК»
— Повернувся ти зі строкової, і що?
— Потрапив до Інституту фізкультури. Чотири роки працював у збірній України з легкої атлетики масажистом. Але я був «не виїзним» через службу. А це образливо!
Став інструктором з рукопашного бою. Потім відкрив охоронне бюро. І зрозумів, що головна небезпека в тому, що тебе весь час намагаються «підставити». Побігав- пограв у ці «війноньки».
— Розкажи який-небудь яскравий епізод того періоду.
— Наприклад, найняли привезти енну суму з Москви до Києва. Гроші мали передати в метро. Через штовханину метрополітен доволі безпечне місце, зброю застосовувати не можна. Але москвичі вирішили розіграти таку комбінацію: гроші передати, зафіксувати цей момент, а потім не дати з ними піти.
— Гроші, як у бойовиках, передавалися в спеціальному металевому кейсі?
— Набагато прозаїчніше: в скромному кульочку. Щойно нам його передали, як декілька мужиків посунуло на нас із різних сторін. Ми були втрьох. Сталася бійка, ми їх порозкидали. І почалася гра в «доганялки». Ми пересідали з лінії на лінію, побоюючись вже всіх. Хто скоса подивиться — того викидали. Про всяк випадок...
— Гадаю, москвичі надовго запам’ятали вашу поїздку.
— Мабуть. Двері зачиняються, хтось застрибує — до побачення, дорогий, вибач! Або клали на підлогу й примушували проїхати зупинку лежачи.
На вокзалі київські потяги «пасли». Ми, крадучись під вагонами, добралися до нашого плацкартного вагона.
У купе виявився чолов’яга з шикарним пещеним котом. Розговорилися, питаємо: звідки такий чудовий кіт? Де відгодували? А він відповідає: «У зоні. Тушкованим м’ясом. Вирішив із собою його забрати. Я злодій у авторитеті». З цією авторитетною людиною ми й не спали ніч до Києва...
Попрацював я і в охороні Кашпіровського. Дуже серйозний момент був у Тбілісі. Він давав публічні сеанси. Багатотисячна аудиторія. Під час одного з сеансів до нього рушили найняті хлопці. Безпосередньо врятували його двоє друзів дитинства, з одного двору: один бандит, другий — капітан міліції...
Потім я пішов у бізнес. Запросили працювати директором торговельного дому. Цим я займався з 1994 до 1999 року. Побував у шкурі «нового українця».
«ЗАВАЖАЮТЬ ЖИТИ НЕ ГРОШІ, А ГРОШОВІ ВІДНОСИНИ»
— І чим тобі не сподобалася ця «шкура»?
— Начебто ти на свободі, але абсолютно підневільна людина. Немає людей, яким заважають жити гроші. Заважають жити грошові стосунки. Це не просто: кожного ранку прокидатися, їхати на роботу й вигадувати нові способи заробітку. Заробляти величезні гроші і витрачати їх на своє утримання, на створення «понтів». Хочеш спокійно існувати — годуй всіх навкруги. Потрібно було пам’ятати дні народження чиновникiв, їхніх дружин, дітей і коханок...
Є велике помешкання, діти взуті-одягнуті, дружина. У них є все — крім тебе. За весь цей період з родиною жодного разу нікуди не поїхав. Хоча у справах об’їздив усю Європу. Іноді поєднував приємне з корисним: два дні — на роботу, день — на відпочинок. Тоді було складно так вибудувати роботу компанії, щоб вона могла функціонувати майже без твоєї участі. Можливо, моя перша родина розвалилася через «відсутность моєї присутністi». Коротше, я вирішив піти з цього бізнесу.
— Пейнтбол став тоді віддушиною?
— Так. І фізичною і моральною розрядкою. А пізніше — одним із напрямків бізнесу. Плюс — тренерська робота. Мені вдавалося створювати команди. Грали вони не лише заради задоволення, але й на результат.
— Розкажи які-небудь смішні ситуації, пов’язані з пейнтболом?
— У кожній грі існують правила, але не все в них передбачене. Ось приклад.
Серед моїх клієнтів — брати Клички. Вони пустують на майданчику, як діти. За ними бігає спеціальна людина, щоб вони не вивихнули собі чого-небудь.
Брати, як відомо, величезного зросту, а укриття маленькі...До речі, в цій грі вони грають один проти одного. Немає цього їхнього знаменитого боксерського табу. Включається азарт «козаків-розбійників», коли можна постріляти, не заподіявши шкоди.
Склалася така ситуація, я тоді був суддею на полі. Віталик сховався за укриттям, причому за таким, де він міг стояти лише навколішки, утиснувшись у нього обличчям. Це була піраміда з двох дерев’яних щитів, щось на кшталт хатинки. Зайнявши цю позицію, він, звичайно, був немобільний. Коли його накрили вогнем, міг лише відсиджуватися.
І ось старший Кличко знайшов оптимальне вирішення: взяв цю хатинку і... побіг разом із нею. Однією рукою тримав укриття, іншою — відстрілювався. Я сторопів! І як суддя не знав, як реагувати, оскільки подібну ситуацію правилами непередбачено.
— А Володимир у відповідь не вирішив підняти іншу «хатинку»?
— Не вирішив! Треба зазначити, що вони хлопці без усілякого гонору. На полі їх відразу зацікавили нюанси. Вони грамотно і азартно ведуть бій... Вони і з джампінгом стрибають, і під воду опускаються. Відпочинок для них — у зміні фізичних навантажень.
Що стосується знаменитостей, — була ще одна забавна ситуація.
Одного разу на летовищі Франкфурта ми раптом зустріли Анатолія Писаренка, нашого прославленого штангіста. З нами був коментатор Валентин Щербачов. Вони старі друзі. Проживає Писаренко з родиною в США, і дізнавшись, що ми туди відправляємося, по-товариськи став давати поради: куди піти, де обдурять, а де — ні. Ми летіли туди на кубок світу.
Його страшенно зацікавило: що це за пейнтбол такий? У мене, говорить, інше хобі — я збираю зброю. Люблю набрати її повний багажник, виїхати в кар’єр і постріляти в бляшанки...
За рік у Києві виходжу я з супермаркету, а назустріч — Писаренко. Я розумію, що в такої відомої особи як він — мільйон знайомих у різних країнах, і в бізнесі, і в спорті. І, звичайно ж, він може просто мене не згадати. Поки я обмірковую цю ситуацію, простягається рука Писаренка. Потім він бере мене за комір і каже: «Сашо, якби ти знав, у скільки мені обійшовся твій пейнтбол!» Я питаю: «А що трапилося?» — «Я затягнув своїх синів на пейнтбольне поле. І тепер у них цих маркерів більше, аніж у мене бойової зброї!»
А в Штатах повно всiляких новинок. І його діти витрачають на них купу грошей. Так що пізнати йому мене тепер — не проблема.
«ЛЮДИНА ЙДЕ НА УСВІДОМЛЕНИЙ РИЗИК, ЩОБ ВІДЧУТИ КРАСУ ПОДОЛАННЯ»
— Ти дорого йому обійшовся! Що ти сам хотів би розповісти читачам про пейнтбол? Чи підвищує ця гра, наприклад, агресію?
— Я хотів, щоб правильно зрозуміли деякі моменти, пов’язані з агресією. Гра ця, насамперед, спортивна. І маркер, відповідно, «фарбує людину». Навіть говорять: «Я його пофарбував». Не підбив. І це — принципово!
Телебачення наразі ще не дуже видовищно вміє показати цю гру з її специфікою. Я лише готую стадіон у формі амфітеатру. Такий, щоб глядачам було добре видно всі перипетії гри.
У світі зараз дуже популярне реал-шоу. У тій же Польщі пейнтбол показують досить професійно.
Позаминулого року на «Новому каналі» в реал-шоу «Козаки-розбійники» я брав участь як інструктор-рятувальник. Це шоу на зразок «Останнього героя». Учасники літали на паропланах, ходили на яхтах, скакали на конях, спали під відкритим небом, підіймалися в гори, їздили на мотоциклах. Я продумував екстремальні перешкоди, які вони долали. А якщо вони не справлялися, карав.
— Стріляв у них із маркера?
— Ні (сміється), давав додаткове завдання. По-моєму, вийшло нормальне екстрим- шоу. Саме, «нормальне», оскільки спорт — не для божевільних, не для тих, хто шукає смерті, а навпаки — у кого бажання перемогти, випробувати себе, загартувати волю. Людина йде на усвідомлений ризик, щоб відчути красу подолання. У будь-якому виді спорту ризикуєш. Розквасити обличчя можна і волейбольним м’ячем. І тут важливо, що стосується ЗМІ, не перегнути палицю.
На російському телебаченні сталося два курйозні випадки, пов’язані із пейнтболом. Одного разу дівчина висвітлювала ці змагання, нічогісінько про них не знаючи. В одного з гравців влучила кулька з фарбою, він вибуває. Дівчина його запитує: «У яке місце вам влучили?» Він показує чорну від бруду руку і жартує: «Долоню прострелили»... Журналістка повідомляє телеглядачам: до чого догралися — людей ранять! Цей епізод повторили інші канали. І як результат — на півроку пейнтбол у Росії вимер!
Був іще один сюжетець. Якийсь незнайко розповів, що пейнтбол — це забава «нових росіян», яка зводиться ось до чого: виганяють зимою з лазні голих баб, а потім стріляють у них із рушниць!
І після цього де не скажеш «пейнтбол», відповідають: «А, це там, де в голих баб стріляють?! Знаємо!». Є дике бажання потримати за горло того кореспондента...
Хотілося б, щоб ТАКИХ репортажів було якомога менше.
Я тебе зараз запрошую, щоб уникнути подібних казусів, взяти участь у грі: спеціально для ЗМІ на початку травня буде в Києві проведено турнір із пейнтболу. Опишеш свої відчуття! По-чесному!
По-чесному, так по-чесному. За мною репортаж. Побажаємо ж собі перемог на любительському терені, а Олександрові Базалицькому — на професійному.
