Студія професора гамбурзького кiноiнституту, російського режисера Олександра Наумовича Мітти, який зняв такі вiдoмi та улюблені всіма фільми, як «Гори, гори, моя звeзда», «Звонят, откройте дверь!», «Сказ про то, как царь Петр арапа женил», «Сказка странствий», «Экипаж» тощо, знаходиться в центрі Москви, поруч iз колишньою «Ленінкою» — державною бібліотекою. На другий поверх, до «опочивальні» ведуть веселенькі сходи. Невід’ємна частина інтер’єру — книжки іноземними мовами, альбоми живопису, дизайну, архітектури. Вздовж дерев’яних стін стоять стенди із зображеннями старовинної зброї (ескізи декорацій). На довгому столі в строгому робочому безладді лежать замальовки, товстелезні кольорові олівці, розкадровки, альбоми... Гостям тут раді. Тут буває і шумно, і весело. Сам господар веселий, енергійний, зібраний. Час розписаний по хвилинах. У вуличні двері раз у раз заходять учні кіномитця. Саме тут і відбулася розмова з ним для читачів «Дня». Актуальність цієї розмови для українських читачів пов’язана, насамперед, із тим, що Олександр Мітта представляє ту гілку російського (а колись — радянського) кінематографа, яку можна визначити як якісне масове кіно. На жаль, цей рівень і цей жанр кіномистецтва були не «в пошані» у режисерів студії О.Довженка ще за радянських часів: успіхи студії були пов’язані більшою мірою з авторським кіно (поетичною школою) — жанрове кіно, за невеликим винятком, знімалося в Україні вельми сіре. На жаль, ця традиція перекочувала і в наше сьогодення. І нині, за певного пожвавлення інтересу держави до власного кінематографа, ставка робиться на так зване «фестивальне» кіно. Хоч, як відомо, без розвитку міцного жанрового кіно, яке буде приносити державі не тільки славу, але й цілком матеріальні дивіденди, неможливо говорити про повноцінне відновлення власного кіновиробництва. Не кажучи вже про нагальну потребу в масовому якісному фільмовиробництві і з погляду ідеологічних цілей незалежної держави. Про проблеми кіношкіл та кіновиробництва на території країн СНД — у нашій розмові з О.Міттою.
ОЛЕКСАНДР МIТТА
— Олександре Наумовичу, приступаючи до зйомок телесеріалу, який нещодавно пройшов на телеекрані — «Кордон», ви казали, що коли вдасться одержати в результаті високу оцінку професіоналів, критиків і глядачів, ви будете вважати, що здали на «відмінно» екзамен з предмету, який викладаєте своїм студентам як основи професії?
— Було, було таке.
— Ви навчаєте молодь основам професії, це зрозуміло. А чого вона навчає вас?
— Професії... Адже я все перевіряю. На них. Кожну ідею, з якою заходжу в глухий кут, я виношу на загальне обговорення, і це дуже допомагає. Не можна забувати, що є така жорстока річ, як зміна поколінь. Якщо твоє покоління називають «старшим», доводиться дуже старатися відповідати цьому. Те, що неприйнятне для нас, абсолютно природно для них. І тут важливо зрозуміти, чого вже «не треба». Я, наприклад, помітив, що жорстка аргументація нашій молоді не потрібна. Вони звикли вірити відразу. Або не вірити. Звідси відпадає необхідність класичної школи «аргументації поведінки людей». А ось у картинах молодих американців аргументації, навпаки, стало більше, ніж було кілька років тому. Все змінюється. Немає застиглих правил, але є принципи. І кожний успіх — це прозріння.
Взагалі кожна серйозна людина, з якою я зустрічався, мене чомусь учила. Я, наприклад, знімав Леоніда Філатова, коли в нього ще не було репутації великого актора. І ми з ним багато розмовляли. Адже в людей не було відчуття, що він робить чудову роль. А я якраз і розумів, що він «пiдiрве» аудиторію. Я пам’ятаю, як хтось сказав: «Мітта набирає собі артистів, аби базікати з ними в перервах, поки ставлять світло». Як пояснити, що ми розмовляли про багато серйозних для нас обох речей? Але справжній контакт, який виник згодом, був безсловесний. Зі Шнітке я не перекинувся й десятком слів, а ми перетиналися на п’яти картинах! З Євгеном Павловичем Леоновим ми взагалі не розмовляли, розуміли один одного мовчки, бо ми люди одного покоління. Це — як із друзями, коли просидиш весь вечір, а за ділом можеш не сказати й кількох слів. Та задоволення відчуваєш колосальне.
— В Москві кажуть, що мер Юрій Лужков запропонував вам створити нову кіношколу. Що це, альтернатива ВДІКу?
— В жодному разі не хочу створювати альтернативи нашому найсерйознішому і найфундаментальнішому першому кіноінституту країни, що має таку славну історію. Ні! Йдеться про те, що нині я викладаю в старовинному поважному університеті в Німеччині курс, за який у Європі одержав звання професора. І в мене з’явився досвід роботи з маленькою кіношколою на 24 людини: 6 режисерів, 6 операторів, 6 сценаристів та 6 продюсерів. Заняття з такою невеликою групою мають переваги — можливість персональної програми і роботи з кожною людиною. Це дуже важливо.
— А що, нашої вдіківської освіти сьогодні вже недостатньо?
— Освіта у ВДІКу дуже гуманітарна, дуже академічна і дає глибоке розуміння мистецтва. Але сьогодні кіновиробництво стало технологічною професією. Треба вміти працювати дуже швидко. Це раніше ми робили фільм за 3—4 місяці. Сьогодні режисер має 4—6 тижнів. А це означає, що не можна допускати професійних помилок. Треба знати, як взаємодіяти з усіма членами знімальної групи так, щоб вони працювали разом із тобою. Це вміння викладається так само, як і вміння монтувати фільм на комп’ютері. Без цього сьогодні режисер — взагалі не професіонал. Ну і, зрештою, кіно стало більш жанровим. Без цього воно неконкурентоспроможне. І навіть якщо ви знімаєте поліжанрове кіно, треба чітко знати ті елементи, з яких ви його робите...
— Радянські кіновузи давали орієнтацію на кіно «ВИСОКОГО МИСТЕЦТВА» — так званий арт- хаус. Багато які навчальні заклади, зокрема київський інститут І.Карпенка-Карого, продовжують бути вірними цій традиції. І начебто на маленьких фестивалях, присвячених цьому напрямку, пострадянське кіно повинне було б досягти успіху. Але й там ми не досягли успіху.
— Бо у світі кіно відбуваються дуже сильні зміни. Ось на Заході з’явилося поняття «Догма». В нас усі відразу пораділи й забалакали: «Догма, догма», додавши слову лайливого відтінку. Адже «догма» — це насамперед неймовірний професіоналізм, який ми бачимо в північноєвропейських режисерів. Там боротьба з догмою — це альтернатива суперосвічених людей, які розуміють, проти чого протестують. Вони вже довели, що чудово розбираються в жанрах, добре відчувають сюжет, знають закони його розвитку. І справді, декілька фільмів на порушення «догми» створені як високе мистецтво, бо там працюють талановиті і високопрофесійні люди.
— Тобто, пройшовши всі «ізми», вони впали «в простоту як у нечувану єресь»?
— Саме так. У них «безграмотно» — зовсім не безграмотно. А в нас відразу вхопилися за ідею «Догми» як за панацею, щоб знімати проти правил. А грамотний фільм, створений людиною, яка протестує проти догми, виглядає зовсім не так, як напівсамодіяльний безграмотний фільм. Але етап «Догми» на Заході вже минув. Він був не тривалий: натішилися — й пішли далі. Був період, коли ідеалом мистецтва стали Тарантіно і молодий Родрігес. Але вони вміють працювати в будь-яких жанрах, уміють віртуозно їх змішувати. Тому так смішно виглядає протест деяких наших режисерів, які зараховують себе до «авторського кіно». Сьогодні в ігровому кіно дилетантів немає, бо жоден з них не може підійти до ринку. Конкуренція неймовірно висока... В арт-хаусі — «високому мистецтві», про яке ви заговорили у зв’язку з фестивальним кіно, також відбуваються зміни. Але ми — за межами цього процесу. Ми — аутсайдери будь-якого кінематографа. Я можу нам тільки поспівчувати.
— Очевидно, звідси й мета, яку ви ставите перед кіношколою?
— Так, ми хочемо, щоб з її стін виходили люди, які виявилися б конкурентоспроможними на кіноринку. Чим вирізняється європейська освіта? Людина провчилася два роки, потім приходить у компанію, їй дають який-небудь негодящий сценарій. Якщо вона зможе його поправити, покращити, то одержить роботу в кращих компаніях, кращих фільмах і серіалах. А якщо не зможе, то кому вона потрібна? І так удосталь тих, хто чекає на свій час. Мені хочеться, щоб у режисерах, яких почне випускати наша кіношкола, були зацікавлені всі телеканали. Бо ці люди знатимуть, як швидко і до ладу зняти фільм. Більше того, я хотів би швидко і доладно встановити зв’язок з тим напрямком кіномистецтва, який поки виходить за рамки інтересів усіх інститутів — «відеоартом», ніби позбавленим усіх традицій. Це мистецтво візуального експерименту, що використовує екран як полотно, на якому пишуться всі твори.
— Кажуть, що вас фінансує Німеччина. Чи це правда?
— Головне, що моїм серіалом «Кордон» зацікавилися ГРТ і продюсери. Наразі важливі картини, дуже економно і лаконічно зроблені. Ми сьогодні не можемо, на жаль, знімати стрічки, якими я завершував свою діяльність у кіно — «Экипаж», «Сказку странствий». Про такі масштабні фільми треба просто забути.
— Чому?
— Тому що витрачені на них гроші ніяким чином не можна повернути. Ми втратили ринок, у нас втрачені міжнародні контакти. І найголовніше — ринок уже поділено. Коли ви з’являєтеся на ньому, то стикаєтеся з тим, що вас ніяк не хочуть пускати. І негативна ситуація для продюсерів, коли їм доведеться пробиватися на ринок навіть з хорошою продукцією, триватиме ще довго.
— Чого не вистачає картинам, що нині знімаються на пострадянському просторі?
— Того, щоб їх дивилися, затамувавши подих. Щоб не можна було відірватися від екрана, як, наприклад, від «Хрещеного батька». Адже від нього просто захоплює дух! І ще — нам бракує на екрані людей, які утверджують свої етичні принципи, позитивне ставлення до життя. Якщо в мене в серіалі все це вийшло, то це означає, що я сам склав екзамен на те, що викладаю.
— Як вам удається утримувати увагу аудиторії?
— По-перше, «Кордон» — сучасна історія, в якій йдеться про події, що відбуваються в маленькому військовому містечку. Кожні десять хвилин виникає несподіваний поворот, «вибух», який підвищує інтерес, втримує увагу.
Та головне в професійній картині — не погоні, не вбивства, а глибина людських характерiв. Якщо на екрані є серйозний, сильний, принциповий характер, який у відповідь на щось здатен сказати «ні», а на щось — «так» і підтвердити це своїм життям, то такі картини сьогодні потрібні. Чому? Та тому, що наше життя переважно складається iз компромісів.
