«Наука займає в системі культури основне значення, як її теоретична база, сума досвіду та джерело натхнення»
Омелян Пріцак
Омелян Пріцак (1919 — 2006) належить до інтелектуальних титанів світової й української науки та культури середини XX — початку XXI століття одразу в кількох її галузях: урало-алтайській лінгвістиці, історичній тюркології, медієвістиці, ісламознавстві, скандинавістиці, славістиці. Він є членом багатьох престижних академій, університетів, товариств, засновником багатьох фундаментальних наукових журналів і міжнародних організацій, автором понад тисячі аналітичних праць і монографій. Його авторитет як універсального ученого, знавця понад 60 мов і діалектів, людини античної постави є беззаперечним, співмірним із плеядою таких велетів світової гуманітаристики як Й.Г.Гердер, Г.В.Ф. Гегель, А. фон Гумбольт, Б.Кроче, Михайло Грушевський, Полонська-Василенко, Агатангел Кримський. Про світове визнання Омеляна Пріцака як першорядного науковця-гуманітариста красномовно свідчить і той факт, що Нобелівський комітет неодноразово звертався до нього з проханням надати рекомендації кандидатур номінантів на здобуття цієї найпрестижнішої нагороди в галузі науки й культури.
Життєвий і творчий шлях Омеляна Пріцака тісно пов’язаний із Україною й Америкою. Народився він у часи ЗУНР 7 квітня 1919 року в селі Луки (нині Озерна) на Самбірщині Львівської області в родині Омеляна Пріцака і Емілії Капко. Батько віддав життя за волю України у лавах УГА восени того ж року. Цей факт Омелян Пріцак із гордістю проніс через усе життя. Його слова: «Батько віддав життя за Україну, а я маю жити задля України» стали його творчою життєвою програмою, провідною зіркою в усіх його інтелектуальних та організаційних змаганнях. Навчаючись у Тернопільській польській класичній гімназії (1926 — 1936) як поляк, він усвідомив дві важливі життєві істини: потребу людської й національної гідності. Він рішуче відкидає свою польську приналежність і назавжди стає «Омеляном» замість «Еміля». Роки навчання у Львівському університеті (1936 — 1940), спілкування з такими славетними істориками, дійсними членами Наукового товариства імені Шевченка як Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич, знайомство й дуже щирі, хоча й недовготривалі, дискусії з Агатангелом Кримським і, безперечно, опрацювання багатотомної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, сформували з нього перспективного ученого, історика-патріота. Він став одержимий мрією повернути правдиву історію України в контекст світової історії. Своє життєве кредо він означив такою амбітною програмою: «...Я хотів би дати свою візію історії України, але не так, як досі це робилося, в ізоляції, а в системі світової гуманітаристики. Подати українське відродження ...як міжнародну проблему на тлі міжнародної історії. Це моє майбутнє завдання».
І від цієї обітниці Омелян Пріцак не відступився до кінця свого творчого життя. Він добре усвідомлював, що здійснити цей грандіозний план в умовах радянської України є завданням утопічним. Тому доклав увесь свій розум, хист, мужність, винахідливість, твердість, наполегливість для здобуття перфектної освіти в найпрестижніших європейських і західних університетах, зокрема Німеччини й Америки, щоб згодом здобути статус авторитетного ученого в галузі орієнталістики. Власне цей статус і дав йому можливість здійснити свою заповітну мрію — створити та ввести україністику як окрему науку в світову гуманітаристику. Насправді це була «хресна дорога» талановитого ученого-концептуаліста, філософа історії, неперевершеного поліглота-сходознавця (знав понад 60 мов та діалектів) задля повернення України в лоно світової історії, науки, культури, яка, по суті, тривала усе його свідоме життя. Він успішно поєднував дослідження в галузі україністики й орієнталістики. Омелян Пріцак обрав спеціалізацію тюркської та монгольської мов, щоб мати змогу використовувати автентичні джерела, які були недоступні для українських учених, і доповнити історію України дослідженням її східного крила.
ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG
Ось деякі віхи цієї «хресної дороги». Другу половину свого багатогранного творчого життя (від початку 60-х років минулого століття) учений присвятив організаційним проблемам становлення й інтеграції української гуманітарної фундаментальної науки в світову гуманітаристику, плеканню молодої генерації учених-українознавців світового рівня. Ця неймовірно виснажлива праця увінчалася перемогою — створенням Українського наукового центру в Гарвардському університеті, одного з найпрестижніших і найстаріших освітніх закладів Америки, ровесника Києво-Могилянської академії. Це воістину «гарвардське чудо» стало моделлю розбудови академічної української науки й освіти за межами України. Реалізацію такої стратегічної ваги справи для України Омелян Пріцак здійснив на базі постулатів, серед яких: 1. Наука має в системі культури основне значення як її теоретична база, сума досвіду та джерело натхнення. 2. Народ як державна нація ідентифікує свою окремішність через свою національну культуру, а значить, через національну науку. 3. Гуманітарні науки — насамперед мова, література, історія — належать до націєтворчих наук, становлять єдність і вивчаються паралельно. 4. Точні науки — технічні, природничі — є універсальними й тому в збереженні національної ідентичності відіграють другорядну роль, хоча і вкрай важливу. 5. Наука для свого становлення потребує фінансів, матеріальної бази (нерухомість, бібліотеки, видавництва), кадрів із вишколом світового рівня. 6. Розбудувати науковий центр в Україні, а тим паче за її межами, можна за наявності наукового лідера енциклопедичних знань, універсального світогляду й авторитету, виняткової волі, цілеспрямованості, скромності, жертовності та посвяти. Саме таким науковим лідером і був Омелян Пріцак, один із інтелектуальних титанів української діаспори.
За мужність і твердість у реалізації його «фантазійних» проєктів (мрії дитинства) Омелян Пріцак отримав почесне звання «професора Торнадо». Базовими структурами Українського наукового центру стали три українські кафедри з націєтворчих дисциплін: кафедра історії України імені Михайла Грушевського (історія як пам’ять народу), кафедра української мови імені Олександра Потебні (мова як код нації), кафедра української літератури імені Дмитра Чижевського (як мистецький вияв мови), завданням яких було «продукувати молодих талановитих дослідників, які сполучали б досвід західного світу зі здобутками української науки». Наступними важливими структурами Центру були українські відділення наукової бібліотеки обраного університету (як часткова заміна функцій національного університету) та Український науково-дослідний інститут (як зразок мініатюрної Академії українознавчих наук) із щотижневим Семінаром для апробації науково-освітніх досліджень, а також Літня школа з вивчення української мови. Мета інституту — творити й інтегрувати українську академічну науку в загальносвітовий культурний простір шляхом залучення якнайширшого кола першорядних науковців і наукової молоді як українського, так і іноземного походження до вивчення українознавчої тематики також увінчалася успіхом: у Північній Америці й Канаді з’явилася низка українознавчих кафедр і студій з україністики зокрема, у Торонтському університеті, а також група шанованих професорів-україністів, серед яких Орест Субтельний, Зенон Когут, Ольга Андрієвська, Любомир Гайда, Віктор Остапчук, Георгій Грабович та ін.
Учений зініціював низку наукових проєктів, серед яких грандіозний проєкт відзначення тисячоліття хрещення України-Руси з важливою складовою — Проєктом тисячоліття, корпусом української писемної творчості за перше тисячоліття в трьох серіях: факсиміле оригінальних текстів пам’яток історії України (XI — XVIII) у 50-ти томах із відповідними перекладами англійською й сучасною українською мовами. Цей корпус почав реалізовуватися 1987 року як «Гарвардська бібліотека давнього українського письменства», а через брак фахових перекладачів із давньої української літератури серія українських перекладів формується під назвою «Київська бібліотека давнього українського письменства» Інститутом української літератури НАН України. У підсерії «Студії» вийшов шостий том «Історії української літератури» Михайла Грушевського, присвячений українському культурному відродженню XVII століття, машинопис якого чудом врятувався після 65 років забуття. Авторитет Омеляна Пріцака відіграв провідну роль у включенні в наукову програму Гарвардського університету проєкту дослідження Голодомору в Україні 1932 — 1933 років Джеймса Мейса і Роберта Конквеста. У серпні 1990 року в Києві Омелян Пріцак озвучив свою інноваційну програмну доповідь «Що таке історія України?», в якій оприлюднив свою концепцію часопросторового методу вивчення історії України на противагу народницькому, заснованому на засадах марксистсько-ленінській ідеології, що панувала в радянській історіографії. Омелян Пріцак був істориком-державником, який глибоко розумів значення науки і культури для цивілізаційного розвитку держави. Ставши маститим сходознавцем, він доповнив «Історію України-Руси» Грушевського сходознавчою джерельною базою, додав до західного, за його висловом, «східне крило». Фактично учений вписав історію України в історію Європи та величезного Східного світу від Криму до Китаю, надавши їй об’єктивності, аргументованості, фактологічності у відповідності гаслу «Пізнайте правду, і вона вас визволить».
Уже в незалежній Україні (1990—1998) Омелян Пріцак із великим ентузіазмом вершить низку важливих для українського відродження проєктів. Зокрема відродив українську орієнталістику й очолив Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського НАНУ; виступив засновником Археографічної комісії та її спадкоємця — Інституту джерелознавства й археографії імені Михайла Грушевського НАНУ; заснував і очолив у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка першу в пострадянській Україні кафедру історіософії, де на своїх лекціях і семінарських заняттях обґрунтував інноваційні концепції та методики вивчення історії України як сегмента всесвітньої історії людства, а не як епізод російської історії. Провідній темі — Україна в контексті цивілізаційної історії світу, як її невід’ємна частка — учений присвятив усе своє життя. Серед його фундаментальних творів «Слов’яни і авари», «Від Київської Русі до сучасної України: творення української нації», «Половці і Русь», «Походження Русі» (вийшло 2 томи понад 1000 сторінок кожен, написано ще чотири), в яких він повертає до наукового дискурсу як хозарську, так і варязьку теорію походження Київської Русі. Завершив свій творчий і земний шлях цей велет класичної науки фундаментальною працею «Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім», до написання якої він готувався п’ятдесят років!
На питання редактора журналу «Дружба народів» Олександра Руденко-Десняка «нащо Вам та україністика? Ви ж визначний тюрколог!», Омелян Пріцак відповів: «Усе, що я робив, — я робив для України». Коротко, ясно, переконливо. І як скромно! Омелян Пріцак виконав свою місію і таки поставив україністику на світовий рівень славістики. А Україна, яка була його провідною зіркою усе його многотрудне життя, спромоглася лише на кілька скромних конференцій. Воістину немає пророка у своїй Вітчизні! Відійшов цей сонячний розум у Вічність у 2006 році в одній із клінік у далекій Америці.
