У Києві жити дорого, але зручно. Що й казати — мало який мешканець столиці погодиться перебратися до регіонів. І тим не менше, охочих відпочити за містом теж завжди вистачало. Побувавши в одному з районів Черкаської області, «День» може впевнено сказати: найкращий відпочинок можливий не тільки на далеких морях, а й за дві години їзди від Києва.
Маньківський район не найбільший в області, має лише трохи більше 30 тисяч населення, але за останні три роки за економічними показниками вже вийшов на рівень Канівського. На відміну від багатьох провінційних містечок, тут досі є й навіть відроджується промислове виробництво, а по селах потроху оживають рослинництво й тваринництво...
БУДЕ ХЛІБ І ДО ХЛІБА
«Вибори нарешті закінчилися, й тепер єдиним нашим пріоритетом є наша Маньківська громада», — запевнив журналістів голова райдержадміністрації Сергій Стецюк. Як не дивно це звучить у світлі останніх політичних подій, але чиновники смт Маньківка готові зробити десять кроків назустріч людям. «Проблеми в нас, звичайно, є. Це недосконале транспортне сполучення, житлово-комунальні проблеми, демографічна криза, — продовжує Сергій Стецюк. — Техніка в господарствах місцями така застаріла, що її варто згорнути й вивезти на великі рівчаки або здати на металобрухт — але роботи тривають!» Помітивши скептичні погляди столичних гостей, маньківське керівництво не стало переконувати журналістів у справедливості своїх слів, а просто відправило на екскурсію по району.
Українське село оновлюється! Вулички й у Маньківці, й в околицях чисті, сади-городи доглянуті, будинки здебільшого не тільки просторі, а й ретельно розфарбовані чи побілені. Пострадянських руїн — «а тут був клуб, а це розвалили хлібозавод» — немає й близько, навпаки — за межею селища розгорнулося будівництво. Це наш перший «пункт призначення» — районний елеватор.
«Урожай цього року ніби непоганий, — говорить директор Микола Галабурда. — Ціни на врожай плануємо від 500 до 700 гривень. Люди своє зерно до нас везуть охоче, тому будемо зводити ще кілька сховищ». І справді, крім уже зведених чотирьох величезних сховищ виробничою потужністю 20 тисяч тонн зерна, закладено фундамент під силоси.
Обладнання на елеваторі найновіше, але американське. Вклали в нього близько 25 мільйонів гривень, а до кінця цього року планують освоїти ще близько 18 мільйонів інвестицій. Завдяки таким вкладам збудували швидко: лише за дев’ять місяців минулого року. І решту незабаром добудують, адже для зерна грошей не шкодує ні селищна рада, ні закордонні інвестори. Не жаліються на роботу й працівники. Робочих місць тут понад 100, а основні працівники заробляють по півтори тисячі гривень.
М’ЯКІ ПУХНАСТИКИ
Ще одне прибуткове для району підприємство — фабрика м’якої іграшки, заснована росіянами. Саме тут виготовляють різнокольорові цяцьки для Києва: майже всі тваринки, котрих можна знайти на прилавках дитячих магазинів столиці під торговою маркою «Fancy», виготовлені в Маньківці. Фабрика розпочала роботу зовсім недавно — тільки січня 2006 року. Однак тут уже є величезний склад іграшок, попит на які очікують на початку осені, й виготовляється понад 250 сертифікованих моделей. Заробітна плата тут майже вдвічі менша ніж на елеваторі, але все одно попит на роботу є: нині на фабриці працюють 80 осіб, які забезпечують виробництво 120 тисяч іграшок на рік.
У розпал робочого дня журналісти мали можливість на власні очі побачити, звідки беруться смугасті й кудлаті пухнастики. Найперше, що чути в приміщенні фабрики — неймовірний шум подрібнювальної машини. У першому приміщенні чоловіки розпаковують поролон і вкладають його до «жерла» машини: циліндра, що займає півкімнати. Смужки волокна дрібно нарізаються й трубами прямують до наступного величезного циліндра, де подрібнюються ще раз, і далі, знову трубами — в цех набивання іграшок.
У цьому цеху вздовж стін складені тигрові шкури: сьогодні набивають саме тигрів, найбільших за розміром. На «рукави» машини, де перемелюються волокна, натягають лапи майбутніх тигрів і рівномірно розподіляють набивку кілька жінок у навушниках і марлевих пов’язках. Засоби захисту тут більш ніж необхідні: директор Павло Шевчук намагається розказати щось про машини, але журналістам не чути навіть його крику. Дихати тут також важко, тому — йдемо далі.
У наступному цеху трохи спокійніше, але теж шумно — стрекочуть швейні машинки. Тут уже набитим тваринам зашивають хвости та лапи, пришивають носи, особливо пухнастим — причісують вуха та гриви. «Усього за зміну набивають до 80 іграшок, якщо тварини великі, то в середньому 40 — 60. Так ми за перше півріччя заробили майже дві тисячі гривень», — говорить директор і веде нас до іграшкового «чистилища» — в еталонну кімнату.
Тут зібрані всі моделі іграшок, які має право виготовляти фабрика. Різноманітні котики, песики, їжачки різних розмірів і форматів, аж до героїв новітніх мультиків та серіалів, включно з Вінні-Пухом та Масянею. Кожен із фірмовою биркою: еталон зайця Кузі, дозволений для виготовлення, відповідає моделі... Тому, коли берете до рук іграшку Маньківського виробництва, можете не сумніватися: шкоди від неї не буде, якість і довговічність гарантовані.
ВІДПОЧИВАЙ ПО-УКРАЇНСЬКИ
Ще одна визначна пам’ятка району — санаторій «Аквадар», колишній піонерський табір. З 1988 року й донині це — лікувальний курорт регіонального масштабу. Поки що тут лише 200 місць на зміну, але вже наступного року, коли остаточно закінчиться ремонт, будуть додаткові місця для дітей і кімнати підвищеного комфорту для особливо вимогливих постояльців.
Головний лікар Петро Лисенко своїм хазяйством відверто пишається. Та й хто б нарікав, коли оздоровлювальна техніка в санаторії на європейському рівні. В «Аквадарі» готові допомогти людям із захворюваннями серцево-судинної системи, опорно-рухового апарату, периферійної нервової системи, органів дихання й тим, кого просто мучить депресія. Корпуси після ремонту аж блищать, усе як треба — й євровікна та євродвері, й новенькі стелі-підлоги, й уважні лікарі та медсестри. До послуг хворих півтора десятка лікувальних ванн, тренажерні зали, а поза корпусами — пишні сади, хвойний ліс, очищене й зариблене озеро.
«Нещодавно реконструювали свердловину мінеральної радонової води, а це — додаткові можливості для лікування, — розповідає Петро Олексійович. — На початку літа тут відпочивали ветерани війни — з ними дуже важко, але й дуже цікаво працювати... Усі поїхали звідси здорові й задоволені. Такими ваннами будь-яку серцево-судинну систему можна укріпити!» Корпуси для відпочиваючих ще в процесі ремонту, але частина вже обладнана й чекає на гостей: у просторих чотириповерхових будівлях є кімнати для двох і трьох осіб, усі меблі тільки недавно закуплені. «Отаке багатство — й лише за три години від Києва!» — захоплюються гості. А тут ще й на березі озера рибалка витяг чималу рибину — й журналісти ще раз заздрісно зітхнули. «Та в нас сезон буде до середини осені, — припрошує лікар. — А хочете — приїздіть на вихідні...»
НЕЗВИЧАЙНА РОДИНА
Окрема турбота районної влади — незвичайна родина з села Іваньки. Цього року молоде подружжя Дишлюків узяло опіку над сімома дітлахами, які залишилися без батьків. Разом із власними Людмила Юріївна та Роман Миколайович (за освітою — священик) виховують десять дітлахів. Дитячим будинком сімейного типу опікуються й районні службовці, й місцеві, й, звичайно, соціальні служби. Зараз родина займає половину двоповерхового будинку й має чотири кімнати. На десять малят це замало, тому для багатодітної сім’ї влада викупила й другу половину будинку: вже цієї осені в кожного малюка буде власна кімната.
Із притулку дітей забирали всіх одразу: трьох рідних сестричок, яких покинула мама, віком від півтора до чотирьох років, і трьох хлопчиків такого ж віку. Ще один вихованець Дишлюків — брат Людмили, яка разом із ним осиротіла в ранньому віці. Соціальні робітники говорять про минуле найменших неохоче: розказують, що найменша Настуня, коли її забирали з притулку, у свої півтора рочки не те що не говорила й не ходила — їсти не вміла. Але вже за тиждень у родині почала й бігати, й розмовляти.
Подвір’я в родини за столичними мірками просто величезне. Усього землі на обробітку понад п’ять гектарів. Усьому цьому успішно дає лад тато. Мама порається біля будинку — розводить квіти, виноград, городину. І, зрозуміло, готує для родини кілька кілограмів страв щодня. «Але ж як готує! Таких страв, як у Людмили Юріївни, мабуть, в усій околиці немає», — захоплюється представник соціальної служби району Наталя.
«А чом би й ні, — говорить мама. — Я виховувала двох молодших братів, і не бажала б такого важкого дитинства нікому іншому. Ми з чоловіком порадилися й вирішили, що це нам під силу». Самі дітлахи ще не звикли до такої кількості цікавих гостей, і попритихали, сидячи рядочком на дивані. За півроку, що живуть разом, уже зріднилися й потоваришували. До школи ходять тільки троє, але читати й малювати дуже люблять усі. Що казати про батьківську та родинну любов: звичайно, діти в батьків на першому місці, а малюки біля них в’ються роєм і ні на мить не відпускають. Усміхнені оченята — що може бути більшим доказом родинного щастя?
...А ще в Маньківському районі нарешті почало відроджуватися тваринництво. Та й «рослинні» господарства не бідують: майже скрізь закуплено нову закордонну техніку, працювати з якою й легше, й ефективніше. Уже кілька років працює й розширює площі консервний завод: звідси до Києва також їдуть огірочки, помідорчики та різні салати. У самих селах відкриваються нові підприємства, й є для чого народжуватися новим людям. Зробити в районі треба ще багато, але робота кипить: не дивуйтеся, коли за кілька років про відпочинок і роботу в Маньківському районі мріятиме вся Черкаська область.
