Мюзикл «Екватор» відчутно пожвавив музичне життя столиці наприкінці минулого року. Про нього так багато говорили, що в день прем’єри в Київському театрі оперети був аншлаг. Після невеликої перерви, пов’язаної з «мертвим» зимовим сезоном, творці мюзиклу вирішили повернути його глядачам і зіграти у ці вихідні на престижнішому майданчику — на сцені Міжнародного Центру культури і мистецтв (Жовтневий Палац), що за два кроки від Хрещатика, — своєрідному екваторі української столиці…
Команду фірми «Арт-проект» (власне, виробника цього яскравого сценічного дійства) на чолі з Сергієм Герасимовим, автора музики — відомого українського композитора Олександра Злотника не зупинили невдачі цього жанру в найближчих сусідів, у Росії. Вони вірили в успіх «Екватора». І не помилилися. Щоправда, і не могли помилитися, тому що в його створенні брали участь най-най вітчизняні майстри: автор п’єси і віршів — Олександр Вратарьов, режисер-постановник — Віктор Шулаков, балетмейстер — Андрій Єрьомін, сценограф — Влад Одуденко.
Виправдали сподівання творців музичної вистави і молоді — тепер уже відомі багатьом! — вокалісти. Хоча завдання перед ними стояло не з легких: вони мали не тільки співати, проявляючи здібності в акторстві, а й танцювати. Адже мюзикл — жанр синтетичний. Ставку робили на нерозкручених виконавців, із яких можна створювати зірок нової генерації: пластичних, жвавих, без комплексу боязні театральної сцени. І, звичайно ж, з унікальними голосами. В «Екваторі» такі є!
Для «Екватора» зшили близько трьохсот (Лариса Мішенкова та Крістіна Бобкова) дорогих костюмів (деякі персонажі переодягаються по сім разів). Того вимагають перипетії сюжету, який веде героїв то до бюргерської Німеччини, то до царського двору Санкт-Петербурга, то до Нової Гвінеї. І завжди в супроводі музики саме цієї країни.
А сценографія така, що не розумієш, як що працює: виблискують блискавки, йде справжній дощ, палуба гойдається, декорації переміщаються, навіть свічки виникають і зникають незрозуміло як... Сценограф Влад Одуденко використав оригінальні інженерні розробки рухомих декорацій і створив унікальну замкнену систему подачі води. Для ефекту горіння вогню використовували вітродуї, блискавки «грав» фреон, а вітрила викроєні за справжніми лекалами. Довелося нашим майстрам відкривати чергову Америку: такого у вітчизняної сценографії ще не було.
Але чому все-таки Маклай? Мабуть, вибір героя був виправданий усім нашим сьогоденням. Після рефлексій, що вже приїлися, і страждань, крові та насильства вихід на сцену героя-романтика — це вже подія. Вчений-блукач, авантюрист у хорошому значенні слова, Миклухо- Маклай цілком заслужив називатися «людиною епохи Відродження». Усе життя він вірив, що настане час, коли всі його шукання і думки усвідомлять нащадки: «Згодом люди зрозуміють, що я не втрачав ні часу, ні нагоди. Хто добре знає, що він повинен робити, той приручає долю», — писав Микола Миколайович у своїх щоденниках.
Микола Миклухо-Маклай (1846—1888) походить із стародавнього дворянського роду. Його давній предок Охрім Макуха, курінний отаман Війська Запорізького, бився разом із синами під знаменами Богдана Хмельницького. Правнук Охріма Степан Макуха був завзятим козаком — він першим увірвався до турецької фортеці Очаків, за що указом Катерини II отримав дворянство і був нагороджений орденом Володимира першого ступеня. Микола Миколайович Миклухо-Маклай — правнук козака Степана Макухи. Батько мандрівника Микола Ілліч був звільнений із посади начальника Санкт-Петербурзької пасажирської станції за те, що надіслав покараному засланням Тарасові Шевченку 150 рублів (Миколі було тоді 11 років). Його мати була дочкою німецького лікаря, який воював у російській армії проти Наполеона. Одружившись на польці, він залишився в Росії. Микола Миколайович був троюрідним племінником Гете та племінником Міцкевича.
