Майже 700 дітей лікувались у дитячому відділенні
Київського опікового центру за останній рік. Серед них понад 100 — малята,
яким не минуло й двох рочків. А основний контингент хворих — діти до трьох
років. Їх тут називають жертвами невпорядкованого побуту та «роззяв-батьків».
Зазвичай потерпілу дітвору доставляють із комуналок, гуртожитків й інших
малокомфортабельних помешкань, а також із сіл. Саме там через тісноту й
відсутність елементарних зручностей і трапляються такі нещастя.
Виявляється, опіки — хвороба, переважно, незаможних! За 25 років роботи
центру її керівникові професору Миколі Повстяному лише двічі трапилися
випадки, коли довелося лікувати дітей високопосадових чиновників. Можливо,
тому, клініка не має багатих спонсорів...
НА ПЕРШОМУ МIСЦI
СЕРЕД ПРИЧИН ТРАВМ — КИП’ЯТОК
Сергійка Гайового в палаті називають «солодкий хлопчик». Упавши в таз
із вишневим варенням, він дістав сорок відсотків найглибших опіків. Врятували.
Тепер роблять пластичну операцію. Іллі всього рік і десять місяців і —
двадцять відсотків опіків. Був у селі, вирішили його помити, не встигли
озирнутися, як дитина впала у відро з кип’ятком. Ще безліч малят встигли
перекинути на себе кип’яток або спіткнутися об ємність із водою, приготовану
для прання.
Серце болить, коли бачиш як у палатах на дорослих ліжках лежать немовлята.
Один із них, восьмимісячний малюк, грався біля розжареної праски. Інший,
чотирьох із половиною місяців отримав пятнадцятивідсотковий опік, застрявши
між ліжечком і розжареною батареєю. (Мама поклала його спати, а сама пішла
годувати худобу).
Проте лежать тут і діти, за каліцтво яких повинні були б відповідати
ті, через кого й трапилася біда. Наприклад, дівчинка покалічила шию через
петарду, яка розірвалася поряд, а хлопець обгорів через обірваний високовольтний
дріт, що лежав за один метр від дороги. Ще один постраждав, бавлячись у
дворі в хованки: заліз у залишену відкритою трансформаторну будку. Скільки
батьки не домагалися покарання винних, до відповідальності так нікого й
не притягнули.
НА ЛIКАРЯ СПОДIВАЙСЯ,
АЛЕ Й САМ НЕ ЗIВАЙ!
Опікова хвороба — річ непередбачувана. У будь-який момент може виникнути
ускладнення з боку життєво важливих органів. У важких випадках душа ніби
ходить по лезу бритви. І найменшого імпульсу буває досить, щоб вона виявилася
по той або інший бік буття.
У завідуючого дитячим відділенням Людмили Сочієнкової стосовно цього
склалася своя думка:
— Опік — не тільки рана на шкірі. При глибоких поразках може початися
сепсис, коли інфекція потрапляє у кров, можливі зміни з боку головного
мозку, хвороба легень — і все, що завгодно. Буває, що заторкнута не така
вже й велика площа, а дитина гине. А іноді, здавалося б, при досить великому
ушкодженні, малюка вдається «витягнути». Тому що, багато чого залежить
ще й від життєвої сили організму.
Виявляється, величезну роль відіграє так званий «примарбітний фон» дитини.
Це те, як вона себе відчувала ще в утробі матері, наскільки життєздатною
народилася і, навіть, у якому стані перебувала до того, як отримала опік.
Але умови життя дітей, котрі опинилися тут, мали б бути кращими. Практично,
імунітет у всіх на нулі, гемоглобін низький. І їдять вони не те, що потрібно,
а те, на що в батьків грошей вистачає...
За минулий рік врятувати не вдалося шістьох. Майже всі вони були «діти
з електричок».
ХВОРИМ ТУТ
ВIДРОЩУЮТЬ ШЕВЕЛЮРИ
Й ВИПРАВЛЯЮТЬ ДЕФЕКТИ
У клініці займаються не тільки лікуванням опіків, а й реконструктивно-відновлювальною
хірургією з елементами пластики.
Особливо від рубців, що залишилися, страждають діти: вони ж ростуть,
а рубці — ні! От і виходить, що при виписці дитина рухається нормально,
а через рік-два вже й рук підняти не може, деформується шия, обличчя...
Тоді й приходить на допомогу відпрацьована тут методика: вставляються спеціальні
балони, які поступово розширюють площу здорової шкіри, а уражені її ділянки
згодом усікаються, здорові — зшиваються. Так відновлюються ніжки, шия,
відрощується волосся... «Про цей метод у нас, на жаль, мало хто з пацієнтів
знає, — поскаржилися мені хірурги, — і діти залишаються каліками».
ЗА ОДНОГО БАГАТОГО ДВОХ БIДНИХ МОЖНА ВИЛIКУВАТИ...
Микола Повстяний: «На Україні сьогодні від опіків смертність збільшилася
в 2,5 рази. Але не з вини медиків, а тільки з вини держави. Тому, що ми
недовиліковуємо хворих. Не даємо важкохворим того, що їм необхідно, тобто
повного комплексу всіх препаратів: антибіотиків третього-четвертого покоління,
препаратів крові. Дітей, за всіх складнощів, ми ще якось забезпечуємо —
нехай навіть з урахуванням того, що купують самі батьки. Адже на дитину
в декілька разів менше коштів треба затратити, ніж на дорослого!
Наприклад, сьогодні в дорослому відділенні лежить робітник із Молдови.
Йому 45 років і стільки ж відсотків опіку. За Положенням Міністерства охорони
здоров’я всі хворі з країн СНД і близького зарубіжжя повинні платити аж...
по 400 гривень. Але обпаленому молдаванинові Якиму в першу ж добу перелили
900 міліграмів альбуміну, один літр якого коштує 700 гривень! А обходиться
він Україні майже в тисячу гривень на добу. Однак навіть ці встановлені
400 гривень Посольство Молдови не заплатило. І от такий хворий у нас перебуває
вже 18 діб!».
Якось у клініці лежала дівчинка з дуже важким опіком і врятувати її
могли тільки надзвичайно дорогі медикаменти. Батькам довелося продати машину
— і дівчинку врятували. Розв’язувати такі «задачки» випадає самим хворим
та їхнім лікарям, тобто знову-таки, «порятунок потопаючих — справа рук
самих потопаючих».
Державі ж такі хворі просто не потрібні. Адже категорія хворих із опіками
— одна із найдорожчих. У всьому світі вони перебувають на дотації в держави.
Навіть більше, на таких складних ділянках як опіки — скрізь досить висока
забезпеченість медперсоналом. У Франції, наприклад, в опіковому центрі
на 8 — 10 ліжок припадає 3 — 4 лікарі з опіків, 4 — 5 лікарів-реаніматологів
плюс одна медсестра на двох «із полтиною» хворих. А в нас, у зв’язку із
загальним скороченням медперсоналу, в опіковій клініці один лікар повинен
вести 15 хворих, а одна сестра — 20!
...Проблеми вже справді всім набридли. Тим більше, що в більшості лікарень
України вони однакові. Причини загальновідомі, але від цього не легше.
Хоч в опіковому до них уже звикли й уже на такі дрібниці як хронічний ремонт
і ліфт, котрий не працює вже майже чотири роки, уваги не звертають. Часом,
щоправда, доводиться ледь не всім персоналом тягнути хворих у реанімацію
на перший поверх, а потім назад, але про це вже якось писати не хочеться.
Хіба колись, як на загальному світлому фоні будуть виділятися такі факти.
Але це вже «зовсім інша історія»...
