На початку тижня редакція «Дня» отримала відкритого листа до міністра закордонних справ України пана Бориса Тарасюка від колег з видань «Час», «Народна газета», у якому ті висловилися щодо останніх подій у державній мовній, культурній та інформаційній політиці, російсько-українських відносинах. Спонукали до цього наших колег як відомі події навколо вердикту Конституційного Суду відносно державної мови і реакції на нього МЗС Росії, так і конкретні матеріали журналістів електронних та друкованих ЗМІ.
Свобода слова чи вседозволеність з антиукраїнським присмаком?
В Україні з 1996 року діє Конституція, у статті 10-й якої записано: «Державною мовою в Україні є українська мова». Звичайно, що для законослухняних громадян і владних структур такого запису було б достатньо, щоб виконувати Основний Закон держави. Проте 70-річне панування радянської системи виховало в значної частини суспільства синдром нехтування законами. Тому саме й було зроблене подання групи народних депутатів до Конституційного Суду, щоб отримати остаточний вердикт стосовно 10-ї статті Конституції. Конституційний Суд 14 грудня 1999 року остаточно розтлумачив питання утвердження державної мови в Україні. Ця ухвала Конституційного Суду України викликала грубе й цинічне втручання МЗС Росії у внутрішні справи України, що викликало обурення в широких колах українського суспільства.
У боротьбі проти українського відродження застосовуються все нові цинічні прийоми. Ними, без сумніву, є статті на замовлення, якими вже засвітилася журналістка Яніна Соколовська з газети «Известия». Проте матеріал, який на тему мовної політики в Україні видала в ефір 18 лютого 2000 року кореспондентка ГРТ Н. Кондратюк, перейшов усі межі. Вона не лише цинічно пересмикує факти, але й відверто глузує з усієї мовної політики України, демонструє, як громадянка України, неповагу до українських владних інститутів, насміхається з політичного курсу України, проголошеного Леонідом Кучмою 30 листопада 1999 року. Такі «репортажі» Н. Кондратюк не лише збурюють суспільство, але й у значних його колах породжують антиросійські настрої. Навіть серед так званого «русскоязычного населения», про яке так сильно бідкається Н. Кондратюк! А це аж ніяк не вписується у рамки національних інтересів України, не відповідає нашим очікуванням, як громадян, які хочуть будувати свою державу в атмосфері політичної стабільності.
Такий матеріал, який 18 лютого показала Н. Кондратюк, у певної частини українського суспільства породжує також упереджене ставлення до уряду: мовляв, він не може захистити свої інтереси, свою гідність. Ми, українські журналісти, перейняті турботою про майбуття нашої держави, змушені звернутися до Вас, пане міністре, з вимогою покласти край антиукраїнським випадам Н. Кондратюк та їй подібних. Подібні матеріали ніяк не вписуються в класичні рамки свободи слова, а є свідченням безцеремонної вседозволеності.
Сподіваємося, що з цього приводу Міністерством закордонних справ України — органом, який акредитує в Україні іноземних журналістів — буде зроблено належні висновки.
Київ, 21 лютого 2000 року
З повагою, Галина ЛЕВИЦЬКА, тижневик «Час», народний часопис «За вільну Україну», Львів;
Ірина ЯЩЕМБСЬКА, тижневик «Народна газета»
ВІД РЕДАКЦІЇ. На пропозицію «Дня» пані Кондратюк прокоментувати цей відкритий лист, Наталя надіслала нам таку відповідь:
Наталя КОНДРАТЮК:
— Я не маю наміру коментувати це послання, тому що воно мені дуже нагадує зразок райкомівсько-партійної лексики, яку із задоволенням використовували за радянських часів для проробки тих, хто думає інакше. Такою лексикою, такою мовою я говорити не вмію, як і вести дискусію на подібному рівні.
Нам здається, що ця колізія може бути приводом для серйозної дискусії. Тому ми звернулися до деяких відомих телевізійних кореспондентів із запитаннями:
— Як ви вважаєте, чи існує сьогодні загроза інформаційній незалежності України?
— У чому витоки орієнтації не тільки багатьох громадян на інформацію російських телеканалів, а й багатьох політиків саме на «московські технології» PR?
— У чому причина об’єктивного — на жаль! — відставання нашого інформаційно-аналітичного ТБ від російського, східноєвропейського?
Іванна НАЙДА, ведуча інформаційної програми «Репортер» (Новий канал):
1. Думаю, що така загроза існує. У принципі, взагалі говорити про інформаційну незалежність сьогодні було б трішки зарано. Щоб наблизитися до неї, необхідно дати відповідь на три запитання: хто грає музику, хто її замовляє і хто її слухає? Значна частина впливових українських ЗМІ мають реальними власниками або росіян, або представників західного капіталу. Очевидно, що в них є свої інтереси. Я не говорю, що вони вступають у конфлікт з українськими, а якщо вступають, то в якій мірі, але мені здається, що вони впливають на наше інформаційне поле. А в цьому також є певна загроза.
Крім цього, у своїй більшості українці (в тому числі й багато хто з журналістів) ще не сприймають Україну як повноцінну державу, відчуваючи комплекс меншовартості і не розуміючи чи не знаходячи національної ідеї. Тому глядача влаштовує інформація з російських каналів і вигляд, у якому вона подається. Інакше б російські ЗМІ не мали б таких рейтингів і впливу в нашій державі. Отже, наш глядач в силу багатьох обставин і причин не потребує національної незалежної преси.
2. Не в останню чергу через те, що якість російського телебачення вища, ніж українського. Щодо технологій, то, наскільки мені відомо, у розробку московських передвиборних технологій було вкладено великі гроші. Запозичення нами відбувалося і відбувається через те, що, по-перше, ці технології — при схожості політичних і суспільних процесів у двох країнах — давали бажаний контрольований результат, а по-друге, не треба було витрачати власні ресурси та час на їхню розробку. Економічна бідність спонукає до калькування, але не будь-чого, а перевірених практикою схем.
З незалежністю ми отримали територію і населення на ній. Але ще немає сформованого народу і держави. І такого поняття — України, як приміром, у американців — Америка, ще немає. Як це не пишномовно звучить, але відсутність національної ідеї — це головна причина нашого відставання.
3. Десятками років у російське ТБ, не кажучи вже про східноєвропейське, вливалися кращі сили, вкладалися великі гроші, нароблялися традиції. Українське телебачення більш-менш почало про себе заявляти останні років зо п’ять, природно, що ми не можемо дотягнутися навіть до російського рівня. Але я думаю, що це відставання потроху скорочується вже зараз і остаточно подолається часом, інвестиціями і новим поколінням українських журналістів.
Денис ЖАРКИХ, СТБ:
1. Загроза інформаційній незалежності України дійсно існує. Можливість нав’язування ззовні українцям думок і настроїв, які завдали б шкоди країні, — цілком відчутна реальність. Найсумніше, що українські чиновники проблему інформаційної безпеки зводять до мовної проблеми. Насправді ж українській мові нічого не загрожує, чого не можна сказати про український спосіб мислення. Але в цій сфері фахівців ще менше, ніж у першій. А тому, замість того щоб активізувати мислення й активно включатися в нав’язану інформаційну війну, українські чиновники включаються у війну політичну й воюють з російською мовою. Новим столоначальникам просто не спадає на думку, що нав’язувати антиукраїнські настрої можна й по-українськи, що, власне, деякі ЗМІ й роблять. Не спадає тому, що цих начальників зовсім не хвилюють інтереси країни, а тільки власне просування по службі. І, крім як вишикувати у фрунт російськомовні ЗМІ, вони нічого не зуміють. Не біда, що при цьому знищиться серйозний козир української культури — двомовність, не біда, що російські політики та українські ліві зроблять на цьому політичний капітал, не біда, що постраждає політичний імідж країни як європейської держави — які дрібниці! Винним все одно виявиться... Пушкін.
2. Вибір московських технологій українські громадяни не здійснювали. Цей вибір зробили за них. Чим могли керуватися українські політики? Очевидно, хотіли купити якомога дешевше, а продати якомога дорожче. Своїх політичних технологів ростити здалося недешево, а тому купили московський ширвжиток. Як наслідок розплатитися не вдалося досі. Адже самі того не знаючи, українські ЗМІ виявилися залежними від Москви. Тільки «москвичам» під час передвиборної боротьби дозволялося «вільнодумствувати», інших «вишикували в дві шеренги». Результати виявилися плачевними — москвичі, позбавлені конкуренції, давали відверту «пургу», а у власних ЗМІ просувалися лизоблюди. Коли ж москвичі та вітчизняні ЗМІ опинилися по різні боки барикад, українські інтереси виявилося нема кому захищати. Це було безкоштовним (але дуже дорогим!) додатком до московських технологій, за які український народ розплачуватиметься ще багато років.
3. Основна причина відставання українського ТБ від російського та східноєвропейського полягає в тому, що воно, крім чинної влади, нікого не підтримує. Українські економічні клани й опозиція виявляють значно менше гнучкості для проникнення в інформаційний простір. А якщо проникають, то діють, як слон у посудній лавці. Наприклад, ще працюючи на «Інтері», я запропонував і зробив сюжет про першого київського соціал-демократа, філософа зі світовим ім’ям Миколу Бердяєва. Найбільше мене вразило те, що великому мислителеві, на відміну від нинішніх лідерів СДПУ(о), так і не знайшлося місця в ефірі, ні в моїй інтерпретації, ні в чиїйсь іще. Чомусь досі вважається, що для підвищення рейтингу того чи іншого політика досить просто багато разів показати його по телевізору, а для того, щоб знищити, — не показувати взагалі. Виходячи із цієї логіки, Микола Бердяєв не образиться — йому ж не треба балотуватися у Верховну Раду. Наше ТБ продовжує сповідувати чорно-білу більшовистську ідеологію, від якої вже давно відмовилася не лише Європа, а й більш східні сусіди.
