Мене іноді зустрічають на вулиці незнайомі люди й запитують, із якої це причини я самоусунувся від виховання народу через газету «День»? Вони ще пам’ятають мене з фотографії, де фізіономія випадково вийшла філософська. Відповідаю я так: намагаюся, знаєте, опроститися. Відійти від складностей життя. Усамітнююся в селі, топлю буржуйку й думаю. Інакше кажучи, рятуюся. Не від міліції, звісно, а в духовному сенсі. І не я один такий. У сусідньому селі, де на зиму залишається п’ять жителів, живе наш співвітчизник, який повернувся з Бразилії, із заробітків. Теж рятується, але просунувся далі. Він там безвиїзно живе. У нього музичний центр, два мішки пшениці на зиму та коза. Ніяких особливих проблем, а все тому, що читає певного роду книжки.
Перш ніж зайнятися опрощенням, я вивчив питання теоретично. А що таке, власне, простота? І був дуже здивований, виявивши істотну трансформацію значення цього слова, що відбулася за останню, скажімо, сотню років. За часів Володимира Даля «простий» означало порожній, нічим не зайнятий. І ще — прямий, відкритий. Можна сказати, вільний (наприклад, місце на пляжі або на автостоянці). «Вільний» мені особливо сподобалося. Якось на телебаченні мене спитали про хобі. Я думав, думав, непристойно довго, й відповів: моє хобі — бути вільною людиною. Їм це сподобалося, і вони кажуть: а навчіть нас бути вільними. Тут я почав наводити як приклад бомжів. Як мало у них турбот порівняно, скажімо, з банкірами. Вони зніяковіли, а потім говорили мені про дзвінки обурених телеглядачів.
Так от, простий у значенні порожній — це значення у нас повністю втрачене. А тому ніхто не розуміє всім відомого вислову «простота гірша за крадіжку». Опитав кількох колег, які ускладнили своє життя вищими вченими ступенями, — жоден не розуміє. Але кожний, зауважте, пропонував свій варіант, не наважувався просто сказати — не знаю. Значення ж цієї приказки стає цілком зрозумілим, якщо вважати, що простота тут — брак або навіть відсутність розуму, позитивної хитрості. Виходить, що дурна, пуста людина сама собі зашкодить більше, ніж зашкодить їй злодій. Отже, простий, значить, недалекий, дурний? На жаль, саме з дурістю пов’язувалася в ті часи характеристика «проста людина». Тоді говорили: «простотою на світі не проживеш», тобто прямотою або довірливістю. Проте не все так просто. У Паскаля в «Думках» є міркування, ніби порада розумній людині, яка хоче прийти до віри, але не знає шляху. Що їй робити? Ось що — поводитися так, ніби вона вже віруюча: відвідувати богослужіння, користуватися святою водою тощо. І далі чудова фраза: «без сумніву, це примусить вас подурнішати й приведе до віри». Звісно, це похвала, але не дурості у звичайному розумінні, а простоті серця — головній християнській цінності. Наведу слова Ісуса Христа, сказані апостолам: «Ось, Я посилаю вас, як овець серед вовків: отже, будьте мудрими, як змії, і простими, як голуби» (Мат 10, 16). Гадаю, образ голуба роз’яснення не потребує. Та що там приказки. Не зрозуміло навіть, без колишнього значення, що, по суті, означає слово «простить». А означає воно одне — звільнити від провини, боргу, гріха, спорожнити, так би мовити, душу від тяжкого тягаря. І тепер, до речі, зрозуміло, звідки «простор» і «пространство».
Простота, очевидно, корелює з чистотою. Тут те саме (в одному із значень) — «нічим не заповнений, вільний від чогось». У біблійному значенні чистота є святістю. Не випадково ці категорії зведені в приказці «Простота та чистота — половина порятунку».
Мрія про просте життя вкорінена в європейську культуру. Можна говорити про принцип простоти в дуже широкому філософському значенні. Як прагненні звільнитися від зайвого, очиститися. Можливо, існують деякі цикли, коли наростання надмірностей і складності приводить до рішучого скидання. Даруйте, але на думку спадає «євросхуднення». До чогось подібного періодично закликали мудреці в ідейному опонуванні ділкам. Візьмемо, наприклад, Афіни часів Платона. У «Державі» Сократ у думках конструює довершене суспільство. І що одразу пропонує? Образ «здорової держави». Це коли люди «вироблятимуть хліб, вино, одяг, взуття, будуватимуть будинки… Лежачи на підстилках, усіяних листям тису й мирти, вони бенкетуватимуть, і самі й їхні діти, попиваючи вино, прикрашатимуть себе вінками й оспівуватимуть богів, радісно спілкуючись одне з одним; при цьому, боючись бідності й війни, вони матимуть дітей не більше, ніж дозволяє їм їхній стан». Хліб і вино — правда ж, це щось нагадує. І скрізь простота… Співрозмовників Сократа така перспектива не влаштовує, їм хочеться життя, сповненого розмаїття, складнощів, обтяженого надмірностями. Їм хочеться «суспільства, яке трусить» (Сократ), того реального суспільства, в якому вони живуть. Ця опозиція — простота, чистота, свобода, безтурботність як ідеал, і, з iншого боку, захаращеність, бруд, рабство, заклопотаність як реальність, звісно, вічна.
Складність життя виникає від скупченості людей. А де скупченість, там і хитрість. Бо без хитрості не отримаєш того, чого прагнеш, адже багато людей хочуть того самого. Звідси ж, із скупченості, безліч правил. Від кримінальних законів до правил пристойності та гарного тону. Якщо йдеться про останні, то головне правило — не говорити чого не треба. Як ви розумієте, читачу, тема дуже велика, а для таких суспільств, як наше, досі актуальна. Адже десятки років найсерйозніше державне відомство дуже цікавилося людьми, які говорять те, що не треба. Розповідають такий випадок. Виходить одного разу вранці жінка на комунальну кухню й розказує сусідкам сон. Начебто вона була близькою з всенародно шанованим маршалом. Незабаром за нею прийшли, а потім і судили, з формулюванням у вироку — «за неетичні сни про вождів». Хтось і мені докорятиме за неетичний спогад, але сьогодні у нас свобода слова.
І тут питання: чи не позначилася робота цього державного відомства на ментальності нашого народу, чи не ускладнюється наше життя досі через те, що ми скрізь стараємося говорити що треба. Здається, всім уже зрозуміло, що можна, говорити, а чого не можна, так ні ж, за інерцією, в масі своїй, говоримо що треба, так старим життям привчені. Чи не тому прямота, щирість, відвертість — рідкісні риси? Взагалі дехто вважає, що добре прожив той, хто добре сховався. Не в сенсі фізичної самоти, а обгородивши себе огорожею умовностей, сховавшись за вихованням. Спілкуючись із людиною, яка досконало опанувала правила гарного тону, відчуваєш, що говориш із самою Культурою. А не з цим живим. Це як з методом або машиною. І одне й друге втілює соціальність, універсальність, загальнолюдськість. З iншого боку, творча особиста знахідка сприймається як щирість. Щось подібне відчуваєш у саморобній речі, може, чекаєш відчути тепло рук.
Цікаво, що на близьку тему розмірковував І. Кант у своїй найскладнішій і найнуднішій книжці — «Критика чистого розуму». Людина схильна приховувати свої справжні почуття й виставляти напоказ інші, що вважаються благородними й похвальними, вона схильна також «висловлювати переконання, яких насправді немає». Ця порочність, що коріниться в самій природі людини, містить, однак, задатки добрих цілей. Роблячи так, людина навчається правил пристойності й гарного тону. І тому зберігається стійкість соціального цілого, комфортність життя. Усе нібито чудово, але подивіться, чим закінчує наш мислитель свої міркування. Коли людина засвоїть манери добра й зрозуміє, що до чого в справжньому житті, «ця неправда має бути поступово викоренена, тому що інакше вона розбещує душу й не дає добрим почуттям піднятися з-під бур’яну гарної зовнішності».
По суті, Кант закликає заради порятунку душі поступово викорінювати в спілкуванні пусту символіку, що він називає просто «брехливістю». Проте не зазначає, як це робити. Я сам, як, напевно, кожна нормальна людина, завжди розумів, що правила пристойності допускають відому частку нещирості. Часом доводиться зображувати почуття, яких немає, — скорботу, співчуття, радість, подив, проникливе дослуховування до промови начальства тощо. Але це зазвичай вважається неминучими додатками культури. Уявіть, що всі ми, дослухавшись порад Канта, станемо простими — безпосередніми й відвертими. У перспективі таке опрощення, безсумнівно, дасть свої цінні плоди. Але треба передбачувати небезпеки, як то кажуть, перехідного періоду. Гарна зовнішність має бути викоренена поступово й, головне, всім світом. Саме цього я й не врахував...
Тепер зрозуміло, читачу, чому я тут? У старій сільській хаті, поряд із підвиваючою буржуйкою та котом Митьком. А дружині велено говорити тим, хто телефонує: в селі він, рятується. Вона ще запитала, а як говорити: від дружини рятується, чи що? Від складностей життя…
А тут добре. Головне, що в спілкуванні з Богом і природою немає потреби вдаватися до неправди.
