Друкуючи сьогодні листи В’ячеслава Пасенюка і Валентина Бондаренка з приводу «навкололітературного» конфлікту О.Бузина — В. Червоній, «День» завершує дискусію з цього питання. Ми впевнені, що попередні публікації з викладенням різних точок зору («День», №№ 202 — 204, 208, 211) дають можливість нашим читачам самостійно зробити висновок, у чому саме права i в чому неправа кожна зi сторін цього конфлікту.
Нечервоніючий Бузина і бузячий Червоній — хто правіший?
В’ячеслав ПАСЕНЮК, Дзержинськ, Донецька область
Здавалося б, хто ми такі, щоб захищати Шевченка?! Або Моцарта, Шекспіра... А ось перестанемо ми всі, чиїх імен навіть власні нащадки не збережуть, перестанемо ми слухати Моцарта, читати Шекспіра — і що залишиться від безперечних величин, від вершин людського (тобто й нашого також!) духу?
Адже Червоній, який, треба гадати, ніколи в житті не червонів від сорому, як і «партійні діячі», що його покривають, не Тараса захищають, не святі рядки «Кобзаря», а надівають на себе все ту ж безвідмовну личину захисників, які не зупиняться ні перед чим, пожертвують багато чим і багатьма заради непорочної (без ознак життя?) білизни національних символів і под.
Їм з Олесем Бузиною одна ціна: один хуліганить пером, інший — кулаком, — ось і вся різниця. І той, і інший потребують нечистої слави, бо чесної, добросовісної їм довіку не заслужити...
Дивно читати, їй-богу, високорозумні міркування про десакралізацію, про «специфічну форму» бузинівських літературознавчих студій, мовляв, це епатажна форма творчого пошуку. Що ж, нехай би пан Олесь порився в своїх родинних хроніках і розкопав би в своїх предків ті комплекси й відхилення від норми, які він з такою настирністю та витонченістю вишукує в тих, хто вже не належить своєму імені, не вміщується в ньому. Хіба той Пушкін, що жив з 1799 до 1837 року дорівнює тому Пушкіну, якого ми знаємо? Невже ми, як особистості і як суспільство загалом, виграємо більше, якщо опустимо наших геніїв до нашого рівня?
Що тут може зробити держава? Вона й без цього вже стільки нарегулювала в нашій культурі за двадцяте сторіччя! Як країна, яка не доросла до «Заповіту», може захистити його автора?
Ідеали нації чи права особистості... Ідеали незалежної держави чи право на вільне висловлення поглядів... На думку спадає: якщо слон з китом зіткнуться, хто кого здолає?
Не «чи», а зовсім інший сполучник тут потрібен. Немає нації (не кажучи вже про її ідеали), якщо особистості позбавлені в реальності своїх основних прав. Немає незалежної держави, окрім як в головах її урядовців, якщо немає права на вільне висловлення поглядів. Але нечервоніючий Бузина і бузячий Червоній — ці тут до чого?
Я обов’язково в таких випадках беру й перечитую «Кобзар» — на зло героям нашої бульварної злободенності. Можливо, такою ж буде реакція багатьох читачів «Дня». Чим частіше ми це робитимемо і наближатимемо до цього ж знайомих і близьких, тим недоступнішим буде наш (НАШ!) Тарас і для Бузини, і для Червонія.
Національні міфологеми
Валентин БОНДАРЕНКО, Київ
Творчість епатажних особистостей завжди направлена «проти». Проти застійного стану суспільства, проти лакованого сприйняття видатних діячів історії, культури, політики. А от далі може бути два напрямки — або ще більшої міфологізації згаданої історичної особи, або метод Герострата — приниження когось, щоб на цьому тлі піднести себе. Врешті-решт підняти себе до звеличення таким чином ще нікому не щастило, а тому починав діяти перший варіант, але вже без автора, якого забували швидше, ніж він навіть покидав цей світ.
Свого часу образ Кутузова у відомому творі Л. Тостого був сприйнятий як певна пародія (рада у Філях), але любов до свого персонажу стала джерелом і подальшої міфологізації Кутузова і залишила в історії ім’я Л. Толстого. А хто пам’ятає тих, що злословили проти Суворова, який скочив на стіл і співав півнем? Але ці й інші дивацтва (далеко не завжди демократичні і, тим більше, гуманні) створили особливий міф великого полководця.
У нашому суспільстві ще блукає привид «будівника комунізму» з його моральним кодексом. За радянських часів міфологізували певні постаті, що отримували революційний напрямок, починаючи від Леніна і закінчуючи «робітничими династіями». Їхні міфологічні відображення не мали права на якісь вчинки, що виходили за межі «кодексу». І якщо у цю обойму потрапляли діячі національної культури, то й їхні образи штампувалися за цими ж правилами. І тепер, коли є можливість дізнатися (і надрукувати у ЗМІ) про певні відхилення від комуністичного патерика, дехто починає готувати зашморг, щоб скам’янілого генія стягнути з п’єдесталу. Вічна тема Моцарта і Сальєрі, а у нас ще й Сальєрі-люмпена.
Через це пройшли практично всі національні герої світу і в більшості випадків такі людські слабкості й дивацтва допомогли у створенні міфологеми певної постаті. Пройде через це і Україна, коли ми навчимось сприймати геніальність окремо, а побут генія окремо і зробимо ще один маленький крок до відкритого суспільства. Саме тоді зрозуміємо, що людина — це сплав суперечливих бажань, вчинків, рис вдачі, і в цьому конгломераті ми повинні виділити суттєве, а до іншого ставитись з критерієм — «Не переступи межі». Визначення ж цієї межі і є побудовою моральних основ державотворення, відмовою від подвійних стандартів, переходом до суспільства, у якому поведінку людини регламентують не парткоми, а внутрішній моральний закон.
