Близько року тому газета «День» поставила своїм читачам в Інтернеті запитання: «Що ви робите, коли у вас депресія?» 15% відповіли, що в цей період здебільшого багато працюють, ще стільки ж повідомили, що йдуть «плакатися в жилетку» друзям, узагалі нічого не роблять у таких ситуаціях 33%, і тільки 2% наважилися б піти на прийом до психолога чи психотерапевта. Словом, очевидним є той факт, що безпосередня, тобто «душезцілююча», функція психологів сьогодні не в моді. Нині психолог цікавий і популярний в Україні все більш як вправний піарник чи менеджер із кадрового питання.
ПЛАТА ЗА МОВЧАННЯ ЯК МОТИВАЦІЯ АКТИВНОСТІ
Плачевна ситуація складається як із попитом, так і з пропозицією. Україна продовжує посідати одне з останніх місць у Європі за кількістю психологів і психотерапевтів на душу населення, тоді як ця спеціальність у свідомості випускників шкіл знаходиться на третьому місці за престижністю. Престиж, щоправда, також поняття відносне. Як кажуть студенти психологічних факультетів, «коли ми закінчимо вищий навчальний заклад, ми будемо ходячою енциклопедією психологічних термінів і криницею теоретичних постулатів, але не практикуючими психологами». До речі, потім від цього досить сильно потерпають психіатри. Співробітник першої клінічної психіатричної лікарні (раніше ім. Павлова) доцент Дмитро Дзюб розповідає, що чимала частина його нинішніх пацієнтів потрапила сюди після тривалого курсу терапії у психологів, які не змогли відрізнити посттравматичний синдром від перших виявів шизофренії, а пригнічений настрій — від ознак патологічної депресії.
Але все ж у більшості випадків до психологів і не прагнуть іти. По-перше, тому що для нас ще незвично, виливаючи душу незнайомій людині, платити за це чималі гроші. По-друге, частенько цих грошей може не бути, або мучать сумніви: чи не викидаю зароблені потом і кров’ю на вітер. По-третє, чому б при бажанні самому не покопирсатися у власній психіці з допомогою модних брошур, які сьогодні потоком ринули на прилавки книжкових ринків і магазинів. Ну, і нарешті останнє: де ж це знайти психолога-професіонала, який би не зціляв за допомогою карт Таро та не демонстрував ліцензію Інституту народної медицини.
У цьому випадку існує два дуже простих із фінансово-економічного погляду варіанти, та далеко не завжди дієвих, і безліч складних, витратних, але з претензіями на хороший результат. У столиці простіше. Наприклад, є районні відділення соціальних служб для молоді (ССМ), куди звертаються, як показує практика, далеко не тільки тінейджери, і де працюють досить професійні психологи. Як тут розповідають, у 13-ти районах Києва працюють фахівці з досвідом, які до того ж ще й систематично підвищують свою кваліфікацію на різних тренінгах для психологів та психологічних школах. Вони проводять із клієнтом так зване первинне консультування, тобто ідентифікують проблему, і потім вирішують, чи займатимуться вони нею, чи порекомендують когось із колег. Розповідаючи про свою психологічну службу, в ССМ акцентують увагу на тому, що тут психологи пізнають світ емпіричним шляхом і працюють без відриву від реального життя, що особливо важливо під час роботи з молоддю. А крім цього, допомогу вони надають безкоштовно, на відміну від «тих, хто дбає тільки про свій заробіток, а не про людину, яка прийшла на прийом».
Але, щоправда, якщо об’єктивно, то це і суперечить принципам психотерапії, згідно з якими клієнт за лікування обов’язково повинен платити, і якнайбільше, щоб виникла мотивація бути активним під час сеансів, а не перекладати всю відповідальність за результат тільки на психолога. Мовляв, найголовніше, що я прийшов, а ваше завдання — зробити так, щоб я і від комплексів позбувся, і в особистому житті у мене все налагодилося, і кар’єра склалася. Тобто висока плата за психологічну допомогу таким чином позбавляє психолога від нав’язаної йому клієнтом функції шамана-чарівника, який помахом чарівної палички робить із нещасної людини щасливу.
ЧОМУ МИ ДОВІРЯЄМО ТЕЛЕФОНУ
Щоправда, цей принцип ніколи не стосувався телефонів довіри — психологічної швидкої допомоги, але без очного контакту з пацієнтом. Тільки у Києві існує безліч таких служб, що прагнуть розрекламувати себе скрізь — як у друкованих ЗМІ, так і у вагонах метро. Багато людей вважають, що ця екстрена допомога досить ефективна, оскільки для багатьох осіб сам факт відвідин кабінету психотерапевта вже суб’єктивно пов’язаний із визнанням себе пацієнтом, що тягне за собою зниження рівня безпеки і самооцінки. Прихильники телефону довіри виділили ще цілий ряд чинників, чому саме цей вид допомоги є ледь чи не найбільш оптимальним. Це й анонімність, і заспокійливий ефект від того, що терапію можна закінчити в будь-який момент, просто поклавши трубку (це збільшує почуття безпеки). До того ж вважається, наскільки менш традиційною є психологічна допомога, настільки вона більш ефективна. Ну, і нарешті існує ефект обмеженої комунікації — у разі відсутності можливості іншого виду спілкування, окрім вербального за акустичним каналом обміну інформацією, відбувається вербалізація емоційного стану, що сприяє інтелектуальному опануванню ситуацією.
У кожного з таких телефонів є своя статистика — стількох врятували від суїциду, стільком довели, що все в їхньому житті не так вже й погано, і стільком допомогли у правильній постановці мети. Але це все теорія. Історія, яку розповіла «Дню» одна з клієнток телефону довіри, вразила більше. Коли вона зателефонувала сюди вперше, на протилежному кінці дроту їй відповіли, що під дією алкоголю краще не телефонувати, а у такому стані вирішувати свої проблеми самостійно. Ще один клієнт розповів, що консультування по телефону довіри зводилося до мелодекламації пісень у стилі «Все пройдет — и печаль, и радость...» Зрозуміло, це може бути нещасливим збігом обставин, що водночас досить красномовно свідчить про якість психологічної допомоги по телефону.
КЛІЄНТ У РОЛІ ТРЕНАЖЕРА
Але все ж таки, якщо говорити про серйозну психологічну допомогу, то тут виявляються не менш серйозні проблеми. По-перше, маємо змішування понять «тренінг» і «групова психотерапія», по-друге, відсутність на належному рівні документації і сертифікації фахівців у цій сфері, а також зловживання маніпулятивними прийомами. Останнє викликане надмірним прагненням психологів до збагачення і, на думку практикуючого психолога Юрія Калашникова, перетворює психологію і психотерапію на сектантство. Споконвічно відому техніку роботи з уявою обзивають нейро-лінгвістичним програмуванням. При тому, що, використовуючи тільки одну психотехніку, психолог тим самим нав’язує клієнту свою думку (це суперечить «золотому» правилу психотерапії) і не враховує взаємозв’язок фізичного і психічного. Курс на маніпулятивність виявляється, на думку Ю. Калашникова, ще й у багатьох тренінгах, наприклад, з ефективності продажу. «Тут поводяться з людиною так, неначе це гутаперчева лялька, яку можна крутити, ламати і в’язати з неї вузли...» Згідно зi статистикою, після їх відвідування у багатьох людей спостерігається нервове виснаження, підвищується істероїдність. На цих тренінгах з допомогою істотного збільшення мотивації цілком перебудовується сутність людини, не завжди в потрібний для неї бік.
Існує навіть статистика, згідно з якою 40% психологів вирішили зайнятися цією наукою лише для того, щоб навчитися владарювати над людьми. Але водночас, якщо клієнт не бажає стати тренажером з маніпулювання, він запросто може цьому перешкодити. На першому консультуванні, коли тільки відбувається ідентифікація проблеми, пацієнт має право спитати, що ж iз ним робитимуть, і якщо техніка його не влаштовує, він має право відмовитися від психотерапії. Наприклад, якщо психолог працює у техніці гештальт-терапії — це класичний варіант того, що він виконуватиме тільки функцію каталізатора й уникатиме втручатися в особисті почуття клієнта; якщо ж він прихильник психоаналізу, то вже треба бути готовим до того, що терапія може тривати протягом декількох років, і психотерапевт поводитиметься дуже відсторонено від клієнта; якщо ж він біхевіорист, то прагнутиме навчити клієнта іншій соціальній поведінці. Цілком нормально повинно виглядати й те, що психотерапевт після первинного консультування попереджає про те, в яку суму приблизно обійдеться курс терапії, щоб клієнт міг подумати і вирішити, чи може він нині собі це дозволити.
ПОКАЖІТЬ ВАШІ ДОКУМЕНТИ
Психолог Павло Горностай вважає, що в Україні рівень надання психологічних і психотерапевтичних послуг зовсім не відповідає необхідним вимогам. А крім того, клієнти ще й не знають, що можуть попросити психолога показати його професійні документи і сертифікат. Якщо людина займається психотерапевтичною практикою, одного диплома про закінчення факультету психології для цього недостатньо. Ще повинен бути і сертифікат про закінчення спеціальних курсів. На Заході ця система, порівняно з нашою, вкрай посилена. Ліцензія видається професійною спілкою, і щоб її отримати, необхідно пропрацювати чималу кількість годин під супервізією та набратися досвіду. Потім поступово, під наглядом професіонала, практикант сам починає консультувати. І тільки після того як супервізор вирішить, що стажист перетворився на професіонала, молодому психологу видають ліцензію. У нас професійні спілки (гештальтисти, психодраматисти, біхевіористи), хоч і існують, але у ліцензійній діяльності не беруть жодної участі, хоч саме вони і можуть об’єктивно оцінити рівень психолога. «Сьогодні у нас на психологічній хвилі дуже багато піни, — говорить Павло Горностай. — Немає у нас і закону «Про психотерапію». Мало того, що лікарю-гінекологу легше розпочати психотерапевтичну практику, ніж психологу за освітою, оскільки психотерапія у нас вважається все ж медичною сферою, та ще й держава не приділяє нам жодної уваги. Щоб бути хорошим фахівцем, потрібно відвідувати західні школи, а звідки візьмуться у випускника вищого навчального закладу такі гроші?»
ЗБИРАЄМОСЯ В ГРУПИ?
«Піна» на хвилі посприяла ще й тому, що у свідомості населення сталося змішання понять «тренінг» і «групова психотерапія». Головна відмінність групової психотерапії і тренінгів у тому, що в останньому випадку діяльність не виходить за рамки вправ, і є гарантія, що модератор не торкнеться особистих проблем і переживань учасників групи. Нині в Україні найпопулярнішим методом саме групової психотерапії стала психодрама, чому посприяв активний контакт вітчизняних психологів із послідовниками цієї техніки на Заході. Переважно вона полягає в ігровому моделюванні життєвих ситуацій пацієнтів, що впливають на їхній психологічний стан. Вважається, що програвання цієї ситуації може стати могутнім стимулом до вирішення внутрішніх проблем людини і до позбавлення її від комплексів.
Щоправда, як кажуть психологи, групова психотерапія часом виявляється більш складною для клієнтів, оскільки їм доводиться бути відвертими перед великою кількістю людей. Саме тому вважається, що людям, які мають труднощі при спілкуванні, варто спочатку пройти індивідуальне консультування, і тільки після декількох сеансів можна відвідувати психотерапевтичні групи.
Об’єктивно, що через багато причин якість групової психотерапії в Україні набагато вища, та й якщо взяти сумарну вартість, то обходиться вона клієнту дешевше. Цей вид допомоги для самих психологів завжди вважався більш легким порівняно з індивідуальним консультуванням через те, що тут психологу належить активна роль тільки на стадії формування групи. Далі починають діяти вже загальногрупові сили. Той факт, що хоч би цей вид надання психологічної допомоги у нас вийшов на відносно високий рівень і легше сприймається самими клієнтами, вказує на те, що перспективи розвитку сфери надання психологічних послуг в Україні все ж є, незважаючи на очевидні на сьогоднішній день недоліки.
