Як проїхати у громадському транспорті, перейти дорогу чи сходити до магазину? Для людей із вадами інтелектуального розвитку такі повсякденні речі — велика проблема. Щороку в Україні народжується 200—250 тисяч дітей з розумовою відсталістю. Усім їм потрібна допомога фахівців — щоб підготуватися до самостійного життя у суспільстві. Так, у громадській організації «Сонячний промінь» для розумово відсталих людей створили театр «Паростки». За вісім років його існування актори стали краще розмовляти, не бояться знайомитися з чужими людьми, і найголовніше — самостійно їздять у громадському транспорті та навіть ходять на вистави. Нині в Україні налічується 80 таких театрів. А днями подібні театральні колективи зібралися на VІІ Міжнародному інтеграційному фестивалі «Сонячна хвиля»: актори з України, Росії, Литви, Узбекистану, Білорусі та Польщі читали вірші, танцювали, співали і, як переконані режисери театрів, складали тест на самостійність. Чи справді перебування на сцені та численні репетиції допомагають їм адаптуватися до життя, з’ясовував «День», завітавши до «Сонячного променя» за кілька днів до відкриття фестивалю.
РЕПЕТИЦІЯ РАЗОМ ІЗ СПРАВЖНІМИ АКТОРАМИ
У коридорі будинку, де працює театр, галас та метушня: юнаки та дівчата перевзуваються у домашні тапці та йдуть до вітальні. Побачивши мене при вході, чемно привіталися і запросили йти разом з ними. За кілька хвилин тут розпочнеться передостання — фактично генеральна — репетиція театру «Паростки» (театр підготував до фестивалю міні-спектакль «Кольорові сни Їжачка в тумані» за мотивами казки Сергія Козлова). Режисер називає цю постановку унікальною, адже вперше за час існування театру на одній сцені гратимуть звичайні актори та люди з особливими потребами. Так, головні герої, яким треба вивчити напам’ять чимало тексту, — це актори театральної студії «Вавилон» (студенти Київського національного університету ім. М. Драгоманова). Актори з особливого театру відтворюють на сцені музичні етюди — у виставі це кольорові сни Їжачка...
Актори ще раз перевіряють, чи всі реквізити на місці: стільці, м’яч, мікрофон, дивляться, чи всі учасники вистави на своїх місцях, і чекають команди режисера.
— Ну, що ж, починаємо. Слухайте уважно мої рекомендації, і головне — не грайтеся під час репетиції. Чим раніше почнемо, тим швидше закінчимо, — дає останні настанови режисер театру «Паростки», доцент Київського національного університету кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого Володимир Федоров.
Як тільки заграли акорди вступної пісні — «Біловезької пущі», один юнак помахав рукою у бік режисера: «Андрія немає!» З’ясувалося, що один з акторів не прийшов на репетицію. Щоб уникнути паніки, керівник театру Віталій Любота підійшов до юнака і заспокоїв (пізніше пан Любота зауважив «Дню», що краще вчасно заспокоїти акторів, дати зрозуміти, що все гаразд, і уникнути емоційного зриву).
... Вистава триває далі. Після вступної пісні, актори відтворюють перший сон Їжачка — політ у хмарах: виходять по черзі на центр і радісно вигукують в бік уявних глядачів свої імена. А от акторці Тоні випала важлива місія — укінці сну виконати соло цілу пісню — «Дитинство». Звісно, це важко назвати відмінним співом, але якщо зважити, що співає людина з вадами інтелектуального розвитку... Щоб досягти такого результату, з Тонею, окрім режисера, упродовж кількох місяців працював педагог по вокалу: в театрі діє вокальна студія, де з усіма без винятку акторами розучують слова пісень та вчаться виконувати їх під музичний супровід, а для вистави обрали саме Тоню, бо у театрі вона співає найліпше.
— Тепер готуємось до дискотеки, — каже режисер Володимир Федоров акторам і заодно підказує, що зараз розпочнеться репетиція чергового сну Їжачка — танців. — Тонечко, можеш ходити прямо, не обов’язково згинати ноги, — робить зауваження режисер у ході «дискотеки» і показує, як саме треба рухатися під час танцю, трохи схожого на ламбаду.
Коли настає черга грати акторам-студентам, учасники «Паростків» просто сидять на сцені. Аби вони не відволікалися під час вистави на сторонні речі, режисер вигадав для них завдання — уважно слухати, про що говорять головні герої, а на смішні репліки тихенько підсміюватися. Чим не розвиток уважності, без чого не обійтися у повсякденному житті?
« АКТОРИ ВЧАТЬСЯ ГОВОРИТИ МОВОЮ ДІЇ»
Тривалість вистави — 40 хвилин, але на репетицію пішло утричі більше часу. Але результат того вартий — за словами режисера Володимира Федорова, усі актори виклалися на всі сто. «Особливі» актори грали навіть краще за студентів — свої емоції передавали набагато природніше. Тетяна, якій випала роль молодої мами в етюді про черговий сон Їжачка, з такою ніжністю і любов’ю колихала у руках ляльку, що не повірити у щирість її почуттів просто не можливо.
— Раніше ми грали «Алі-Бабу» і «Стіну», — пригадує Тетяна спектаклі, у яких уже брала участь. — Зараз готуємо виставу про Їжачка. На сцені мені подобається робити усе: і співати, і танцювати, і навіть просто сидіти.
Важко повірити, що вісім років тому, коли Тетяна вперше прийшла до театру, не могла зв’язати разом кількох слів. І це не єдина зміна, яка сталася з нею та іншими акторами «Паростків» за роки реабілітації. Нині у театрі займаються понад 20 людей з вадами інтелектуального розвитку віком від 18 до 38 років. Керівник театру Віталій Любота з приємністю відзначає, що акторське ремесло, постійні перевтілення, репетиції та виступи на театральній сцені допомогли їм усім стати більш самостійними.
— Наші актори можуть зібратися групою і поїхати на якусь виставу самі — без супроводу батьків. Вони стали більш відкритими для спілкування. І це надзвичайно великий прогрес, який стався завдяки акторському ремеслу, — продовжує пан Любота. — Усі наші актори вірять у свою справу і одержимі театром, вони ним живуть. Кожну роль вони сприймають відповідно до свого світосприйняття та можливостей. Іноді вони самі пропонують хід для режисера. А це вже свідчить, що вони повністю усвідомлюють те, що роблять і що від них вимагають. Наприклад, ввести у виставу пісні-сни запропонували якраз актори «Паростка». А ми з режисером допомогли перекласти їхні улюблені пісні на мову дії, тобто створити музичні етюди.
Шлях до адаптації почався в акторів з уроків акторської майстерності. Як розповів режисер театру Володимир Федоров, тут він вчив акторів не тільки виражати на обличчі свої емоції, а й вітатися за руку, чоловіків — пропускати жінку попереду себе (цю настанову актори засвоїли добре, запрошуючи у вітальню, один з акторів ввічливо пропустив мене поперед себе. — Авт.), а ще — не боятися сцени. У майбутньому режисер мріє, щоб його актори зіграли зі справжніми професіоналами.
— Ми вели переговори з Адою Роговцевою, Вадимом Талашком та провідними акторами київських театрів, щоб вони зіграли з нами у «Гамлеті», — зазначає режисер. — Поки що на реалізацію цього задуму бракує коштів. Але перший крок у цьому напрямі уже зроблено. Спільна гра зі студентами теж пішла акторам на користь, вони побачили, як треба поводитися у компанії, про що розмовляти з друзями та старшими людьми. До речі на такий експеримент поки що не відважився жоден з театрів, який бере участь у фестивалі «Сонячна хвиля».
Крівники театру переконані, що їхні актори — це знахідка для режисерів, оскільки грають вони найбільш природно, адже вірять у все, що роблять.
