У лекційній аудиторії дитячої лікарні №2, що на київському лівобережжі, в русі кінострічки я вдивляюся в обличчя видатного дитячого лікаря професора Олени Миколаївни Хохол. Потім на екрані з’являються риси іншого Антея педіатрії Віктора Михайловича Сидельникова, справді лицаря лікування і, якщо вдуматися, великого громадянина нашого міста. Такі лише окремі кадри шістдесятирічної історії кафедри педіатрії №2 з курсами медичної генетики та неонатології Національного медичного університету ім. О. Богомольця.
Літопис цієї кафедри — дзеркало розвитку української охорони здоров’я. У 1944 році, коли медичний інститут, що повернувся з Челябінська до звільненого Києва, знову розгорнув заняття, його директор, у майбутньому перший міністр охорони здоров’я Української РСР, Лев Іванович Медведь добився створення в складі вищого навчального закладу кафедри госпітальної педіатрії. Її завідувачем обрали корифея педіатрії Лева Йосиповича Фінкельштейна, який захистив дисертацію на ступінь доктора медицини ще в 1901 році. Через чотири роки, в 1948- му, його наступником стала Олена Миколаївна Хохол — чудовий дитячий лікар і новатор за складом характеру, під час війни — керівник педіатричної служби в масштабах країни. У майбутньому їй вдасться створити перший замінник грудного молока. Як і Віктор Сидельников, вона прожила не дуже довго.
То яким був Віктор Сидельников, цей вічний юнак науки, який дивиться тепер на колег із меморіальної дошки. На курсі, на якому внаслідок специфіки майбутньої спеціальності, звісна річ, переважало жіноче начало, жвавий світловолосий хлопчина невисокого зросту якось одразу ж став притягальним магнітом — і за організаторською жилкою, і за веселістю вдачі, і за незвичайністю розуму. А головне — в ньому був той таємничий ключик миттєвого контакту з будь-якою, навіть найменшою дитиною, що й відрізняє педіатра за покликом.
Після закінчення інституту Віктор почав успішно рухатися науковим шляхом, ставши поступово одним із найкращих дитячих лікарів міста. А в 1971 році очолив кафедру, змінивши іншого чудового педіатра професора Івана Михайловича Руднєва, одного з фундаторів інтенсивного розвитку кардіології та пульмонології дитячого віку в Україні. Показово, що якраз І.М. Руднєв виділив важливий клінічний синдром — передревматичні стани в дітей. Представник старовинної лікарської династії, він пропрацював на чолі кафедри лише п’ять років, по суті, заповівши прозорливі ідеї та задуми своєму однодумцю й учню.
...Іноді вранці я заходив до свого колишнього однокурсника, і ми через Дніпро мчали до клініки. Віктор Сидельников на великій швидкості з віртуозною майстерністю вів «Жигулі» й одночасно розповідав про нові свої кроки й плани — організацію консультативної дитячої кардіоревматологічної служби для всього міста, обладнання першої в столиці «соляної шахти» для дітей, які страждають на бронхіальну астму, про роботу над підручником із невідкладної педіатрії. Чорнобиль, куди Віктор Сидельников разом з акушером-гінекологом Владиславом Голотою першими кинуться на допомогу жінкам і дітям у зоні радіаційного удару, був ще попереду…
Просторий аскетичний кабінет на першому поверсі лікарні, хаос постійної роботи думки — книжки, журнали, заготовки статей, томи дисертацій. Одразу ж, поки Віктор Михайлович одягає халат, його, як кажуть, починають розривати на частини — терміново потрібна його думка та висновки щодо коректування лікування найважчих хворих. Він надовго відлучається. Повернувшись із відділення реанімації, знову вирішує низку справ, і я розумію — продовжити розмову нам сьогодні не вдасться…
Потім він захворів. Посмішка на блідому змарнілому обличчі все ж зазвичай зберігалася, і швидка мова звучала іноді майже як раніше. Співробітники приїжджали до нього додому, на вулицю Мечникова. У 1997 році кафедру очолив один із найближчих учнів Віктора Михайловича доктор медичних наук професор Олександр Петрович Волосовець. Йому була ввірена й інша місія вчителя — статус головного дитячого кардіоревматолога МОЗ України.
Після вже шостих Сидельниковських читань — наукових конференцій, на які в лікарню на початку листопада традиційно з’їжджаються багато дитячих лікарів України, ми розмовляємо з Олександром Петровичем.
— У становленні лікарні як сучасного клінічного корабля — в нерозривній функціональній і науковій єдності з еволюцією та зростанням кафедри — у вітрила Віктора Михайловича незмінно дув попутний вітер. Досить сказати, що начмедом нової лікарні, її клінічним серцем довгий час була Ліна Степанівна Лапшинова, фронтовий лікар, яка обрала потім педіатрію й удостоєна за працю на цьому терені звання Героя Соціалістичної Праці. А потім союзником Віктора Михайловича стала його учениця — заслужений лікар України Ольга Леонтіївна Дзюба, керівник лікарні вже понад десять років і з недавнього часу доцент нашої кафедри. Варто особливо наголосити і навіть акцентувати на важливості такого плідного союзу насамперед тому, що педіатрія — завжди безодня несподіванок і скрутних ситуацій. Щоб протистояти їм, потрібен перспективний розвиток закладу, готовність клінік до ефективного лікування будь-якого виду патології дитячого віку. Такою і повинна бути університетська кафедра. Вдивляючись у ретроспективу, що є, по суті, і паролем майбутнього, відзначу, наприклад, що лікарня та кафедра, очевидно, першими в Києві, ще на зламі 1990 х,почали співпрацювати зі спорідненим науковим центром у США — вищою медичною школою Пенсільванського університету. Ці перші паростки телемедицини не зів’яли, а, навпаки, стали частиною й нашої нинішньої, спрямованої в майбутнє роботи.
— Якими ви вбачаєте основоположні віхи сучасної медицини дитинства?
— На сьогодні пріоритетами стали вивчення закономірностей росту та розвитку здорової дитини, наукове обгрунтування нових технологій профілактики, діагностики, лікування та реабілітації при поширених хворобах у дітей і підлітків, вивчення клітинних і молекулярних механізмів формування патології, особливостей адаптації дитячого організму, особливо в сучасних екологічних умовах, розробка ефективних методів попередження та ранньої діагностики природжених вад розвитку, з відповідною ефективною допомогою таким дітям, включаючи ранню хірургічну корекцію. Ми повинні, зокрема, приділити більше уваги сучасним аспектам нервово-психічного здоров’я наших дітей, заохочувати та впроваджувати інститут дитячих психологів.
Нині при прийнятті терапевтичного рішення педіатр зобов’язаний орієнтуватися не лише на свій практичний досвід, а й на наявні клінічні протоколи та рекомендації, що базуються на принципах доказової медицини. З юридичної й етичної сторони надто важливо враховувати позиції й інтереси дитини та її батьків у виборі методів і засобів лікування. Думаю, що до роботи, яку нині активно проводить наше Міністерство охорони здоров’я зі складання сучасних протоколів і стандартів якості лікування, потрібно ще більше залучати сучасні лікарські асоціації.
— Олександре Петровичу, «коньок» кафедри — прихильність до апаратних діагностичних методик у діапазоні насамперед ультразвукових досліджень. Я знаю, що це і ваша вельми давня лінія. У чому полягають переваги методу?
— У ранній і точній діагностиці такої грізної патології, як природжені пороки серця. А це вирішальний сигнал, що зумовлює необхідність невідкладної, а отже, дієвої операції в спеціалізованих центрах дитячої кардіохірургії.
Узагалі я прихильник подібних методик і почав дослідження з благословення Віктора Михайловича спочатку на найпростішій ультразвуковій апаратурі, яка сьогодні, на тлі новітніх технологій і приладів останніх поколінь, що з’явилися в лікарні, йде, як кажуть, у відставку. Допплерівський метод ультразвукової діагностики ми використовуємо і при обстеженні новонароджених із підозрою на порушення мозкового кровообігу. Якнайранніший безпомилковий діагноз тут надзвичайно вагомий — він програмує і відповідну інтенсивну цілеспрямовану терапію. Хочу наголосити, що з сучасним обладнанням кафедрі допомагає ректор нашого університету, член-кореспондент АМН України Віталій Федорович Москаленко. Лише протягом останнього року ми отримали сучасну електрокардіографічну установку, мультимедійну систему та два комп’ютери. Це вельми важливо. Адже завдання клініки полягає не лише в точній діагностиці та лікуванні захворювань, а й у навчанні майбутніх поколінь дитячих лікарів.
— Я тримаю в руках видане зовсім нещодавно нове керівництво «Клініка, діагностика та лікування позалікарняних пневмоній у дітей», написане вами разом із професором із Донецька Євгеном Юлішем. Очевидно, хвороби легенів у дітей також належать до педіатрії високих ризиків?
— Справді, це найгостріші проблеми. Річ у тому, що в дітей, особливо раннього віку, хвороби органів дихання виникають частіше та протікають важче, з швидким розвитком дихальної недостатності й інтоксикації. Причому часто це саме позалікарняні пневмонії, що прогресують блискавично. Складність і непередбачуваність полягає в тому, що з’явилися нові різновиди патогенних мікробів, не просто стійких до антибіотиків, а й таких, які починають бурхливо розмножуватися на тлі їх застосування. Адже лікар кожен новий такий поєдинок вимушений починати як емпірик, ще до виявлення конкретного мікробного збудника. Спираючись на принципи доказової медицини, ми представили «портрети» пневмоній і алгоритми оптимального вибору препаратів для емпіричної невідкладної терапії.
— Мені здається, розуміння особливої ролі педіатричної служби й усвідомлення її слабких місць — ваш невідступний «головний біль» і як начальника управління освіти та науки МОЗ України.
— Ваша правда. В Україні бракує понад тисячу дитячих лікарів. Навіть у Києві й обласних центрах у зв’язку з кадровим дефіцитом у цій галузі, більшості дільничних педіатрів доводиться працювати за сумісництвом. Причому багато хто з них — пенсійного віку. Сумісництво вимушене, і аж ніяк не через великі гроші — адже зарплата дитячого лікаря в будь-якому випадку не відповідає мінімальним потребам. Відверто кажучи, виникає парадокс: молодого лікаря іноді переманюють фірми й інші організації, які дають пристойну зарплату, а поліклініки та лікарні не в змозі конкурувати. Так чинять не всі, лави волонтерів педіатрії, в принципі, множаться, про що свідчить хоч би притік молоді на нашу та споріднені кафедри. Але закривати й надалі очі на реальний стан речей, сподіваючись лише на чистий смисл медицини дитинства, я переконаний — суспільна соціальна помилка. Саме лікарю-педіатру, особливо в сільських районах, треба невідкладно дати фінансові й інші пріоритети. Виклик епохи не лише в тому, що він цього заслуговує. Це ж факт, що в країні стає дедалі менше цілком здорових дітей. Отже, профілактична та лікувальна педіатрія — значною мірою оплот благополуччя держави та суспільства.
