На сьогоднішній день, коли в економічному плані Україна перебуває на краю прірви, все частіше можна почути дебати з приводу того, чому українці споконвіку мають надзвичайно важке життя, чому їх переслідують самі нещастя. Існують різні версії. Дехто стверджує, що ми просто дуже хороші люди, а на світі, зрозуміло, є погані, які цим користуються. Ще, кажуть, доля нам дарувала великі природні багатства, тому Україна завжди була ласим шматком для інших. З цієї ж причини українці, як нація, не сформували у своєму характері войовничості, що необхідно не лише для нападу, а й для захисту. Є й дуже песимістичні висновки, особливо щодо майбутнього.
Пропоную поглянути на проблему ще під одним кутом зору, проаналізувати психологію пересічного українця, яка закодована, насамперед, в образі сільського жителя. Я живу серед цих людей і буду розповідати лише про те, що спостерігаю.
Насамперед, сільське життя надзвичайно жорстко регламентоване певними неписаними законами, виконання яких суворо відслідковується. Успіх і невдача в життєдіяльності людини цілком залежать від того, наскільки вона дотримується цих законів. Відразу варто зазначити одну особливість. Не потрібно, забороняється розвивати свою індивідуальність, плекати неповторність, в інтелектуальному плані мати рівень вище середнього. Така людина ризикує випасти із загальної колії, залишаючись сам на сам зі своїми проблемами. Оточення її відкине й осудить. В результаті хтось іде світ за очі, хтось перетворюється в юродивого, а дехто надягає маску дурника і таким чином адаптується.
Натомість, якщо людині своєрідно «пощастило» народитись таким собі середняком, то головне для неї — вчасно з допомогою родини зрозуміти структуру стосунків і розподіл ролей. Насамперед, важливо зарекомендувати себе «високоморальною» людиною. Тобто такою, що багато говорить про мораль, засуджує всіх, хто викликає найменшу підозру з цього приводу, і про всіх все знає. Розумнішим вважається той, хто старший, а не той, хто дійсно розумніший. Тому виграють ті, котрі вміють «бути меншими» у стосунках з будь- ким. Чим менше в селі про людину ходять різні чутки, тим вона вважається достойнішою. Усередненість в усьому.
Поряд з цим заздрість, плітки, підступ, родинні чвари за дрібниці, все, що так геніально висвітлено свого часу в «Кайдашевій сім’ї», забирає багато енергії і душевних сил. Це вносить в життя справжню інтригу, і в результаті воно не здається таким безбарвним. Деякі представниці жіноцтва поєднують у собі здатність одночасно бути «істиною в останній інстанції», «мірилом усіх цінностей» і при цьому мати сумнівну репутацію.
Поважні чоловіки, зазвичай, відзначаються хазяйновитістю і прагматизмом. Тим прагматизмом, на котрий нині українська спільнота покладає такі великі надії.
«Низи суспільства» на селі — це передбачливі ролі занедбаних випивох, сварливих негативістів і т. д. До них ставлення доволі толерантне. Вони нічим не загрожують іміджу успішних. Навпаки, відтіняють його. Підозрілих індивідуалів не люблять куди більше.
У психології сільських жителів гіпертрофований розвиток пристосувальницьких інстинктів. Люди прекрасно усвідомлюють один абсолютний закон: у нас краще живе не той, хто цінує свою гідність і незалежність, хто успіх покладає на свої знання і труд. Краще тим, котрі зуміли оптимально пристосуватись. Смішно звучить, але інститут кумівства – національна проблема. Особистий контакт вирішує все. Підлабузництво, іноді віртуозне, – запорука успіху. Коли ж приходить успіх, починається тиранія над усім меншим. Спрацьовує закон психологічної компенсації.
Селяни традиційно не люблять державу як інституцію. Абсолютно серйозно вважається, що все це створено, в першу чергу, щоб віднімати, і є злом, але необхідним злом. Інакше буде хаос, щось невідоме і страшне... Працює історична пам’ять. Коли за часів громадської війни влада на селі змінювалась мало не щодня і це супроводжувалось постійними грабунками, тоді було ще гірше.
У менталітеті українців надто багато жіночого. Навіть доброта — жіноча. Тобто украінці не здатні ні любити, ні бути внутрішньо лояльними до людей у чомусь вищих, успішніших від себе. По-материнському шкода бідних, нещасних, обділених долею. А у випадку загрози – «моя хата скраю». Надмірної жіночості потрібно позбуватись. В психології жінки надто розвинутий примітивний інстинкт самозбреження. Вона ніколи не піде на ризик заради віддаленої мети, краще буде задовольнятися мінімальним. І вона надто приземлена, щоб сформувати повновартісний, стратегічно цінний світогляд нації. Козаки колись штучно відмежовувалися від жінок, мабуть, відчули в цьому певний сенс.
Тепер про український індивідуалізм. Загалом, індивідуалізм — ознака сильних людей. Таких, що здатні самотужки долати життєві труднощі. Погодьтеся, куди легше жити «у спільноті». Правда, для цього необхідно поступатися своєю особистою свободою. Але про її існування можна просто не здогадуватися. Український індивідуалізм, на який покладаються такі великі надії, досить специфічний. Він походить від слабкості, бажання сховатись, відособитись від небезпеки, яку несуть інші люди. Справжній індивідуалізм – це компетентність, відповідальність, саморозвиток, здорова конкуренція. Але це не про українців.
Слід зазначити, що тут мова йде якраз про самобутність села, про існування самодостатнього соціального утворення на селі, що перебуває в стані рівноваги. Завдяки цьому вижили і виживають. Це й орієнтовано на виживання, не на прогрес. Прогрес – це ініціатива, а вона, як відомо, карається. До речі, саме звідси йде наша пасивність, довгоочікування, нездатність займати активну позицію у житті, інерція. Усе – радянський спадок. Хоч верховенство матріархальних тенденцій у менталітеті українців важко назвати радянським спадком. Не дуже весела картина вимальовується.
На що ж сподіватися сьогодні? На український прагматизм, жити на благо себе? Стараннями деяких українців прагматизм добряче проявився. Але чомусь немає відчуття прогресу. Та й індивідуалізм українців має свою специфічну природу, малоконструктивну. А фантастична наша працелюбність непогано зарекомендувала себе в реалізації мистецтва виживання. Завдяки існуванню своєрідного соціуму в соціумі ще багато хто зможе терпляче витримати, адже адаптувались давно.
Те, чим споконвіку відрізнялись українці як нація, – високий інтелектуальний потенціал – ось єдина надія. Народжуються, виростають десятки тисяч людей, здатних конструктивно спрямовувати власну працелюбність, здатних формувати світогляд нації. У часи тоталітарного режиму їх знищували десятками, сотнями тисяч. Радянська державна машина була геніальною задумкою. По суті, біблійний сюжет (спробуй-но спростувати) плюс єзуїтський принцип: мета виправдовує засоби. Структура, де все поставлено з ніг на голову, де дивним чином співіснують, абсолютно не відповідаючи одне одному, форма і зміст, не може бути стійкою. Енергетично надто невиправдано. Лише раз в історії збереглася відносна рівновага. Таке не повторюється.
В історії повторюється лише та психологічна проблема, яка не була вирішена на попередньому етапі. У нас, як і в Росії, існує така проблема. Це – величезна невідповідність рівня розвитку передової частини суспільства, або інтелігенції, і загальної маси населення. Дореволюційна інтелігенція дуже страждала від такої невідповідності. А Грибоєдов у свій час писав: «Если бы каким–нибудь случаем к нам занесен был иностранец, который бы не знал русской истории за целое столетие, он, конечно бы, заключил из резкой противоположности нравов, что у нас господа и крестьяне происходят от двух различных племен, которые не успели еще перемешаться обычаями и нравами».
У підсумку хочеться зазначити: попри негаразди, не все так безнадійно в нашому домі. Ну неможливо, щоб усіх українських інтелектуалів вивезли до Америки або ще кудись. Більшість залишиться, залишиться разом зі своєю потребою в самореалізації. Їх доволі багато, і вони дуже різні. Моєму поколінню, наприклад, довелося пережити ломку старих цінностей і без усякої допомоги формувати новий світогляд. Це гартує. У молодому віці людина стає зрілою і філософом. Хіба людьми такого складу можна успішно маніпулювати? Ми мали змогу порівнювати, і ми в цьому надто добре орієнтуємось.
