5 грудня у світі відзначається Міжнародний день волонтерів. За останні майже три роки цей день для українців став справжнім святом — днем подяки тим істинним громадянам своєї держави, які взялися за допомогу військовим та демобілізованим, переселенцям, дітям загиблих воїнів та багато інших справ, не шкодуючи власного часу і сил. Саме відповідальність за власну країну, яка рухає такими людьми, і є основою для побудови України нашої мрії. «День» постійно публікує матеріали про волонтерів у різних сферах і регіонах, а сьогодні хочемо розповісти про особливого молодого чоловіка, який, допомагаючи іншим, певним чином долає і свою проблему.
Разом зі своїми друзями він активно займається волонтерством: збирає допомогу для бійців та доставляє її на самісінький «нуль» передової.
У гаражі, де волонтери складують продукти і необхідні речі для бійців, на стіні висить бойовий прапор зі словами вдячності. Це подарунок від хлопців з батальйону «Київська Русь». Подяка за продуктові набори, буржуйки, шини і теплі речі, які Роман та його друзі з громадської організації «Вінсер» доставляють на фронт. Здавалося б, таких, як Роман, волонтерів в Україні не злічити. Та Роман — особливий. Внаслідок вродженої глаукоми, яка зруйнувала зоровий нерв, він почав втрачати зір. А рік тому взагалі осліп. Зорова обмеженість аж ніяк не вплинула на активність та цілеспрямованість хлопця, ба більше, додала Роману віру в те, що він може подбати не лише про себе, а й допомогти іншим.
«Коли ми приїжджаємо до хлопців, то вони запитують мене, чому я такий, чому осліп, і я помічаю, що сам факт мого приїзду мотивує їх і надихає, — визнає Роман. — Якось один боєць сказав мені, що я уособлюю всіх тих, кого вони захищають, і розповів про чоловіків, які фізично і психологічні здорові, але ховаються від служби. Каже, приїздять на «передок», щоб сфотографуватися у формі і зі зброєю, а такі вчинки, м’яко кажучи, ображають. Та коли вони бачать мене — людину, яка потребує допомоги і яка допомагає їм, причому натхненно і від душі (по-іншому просто не вмію), то це позитивний психологічний момент. Що це дає мені? Я відчуваю задоволення, бо корисний людям. Знаєте, у народі існує таке чоловіче правило: посадити дерево, збудувати дім і виростити сина. Ми з друзями маємо три інших постулати. Перший — захистити беззахисного, другий — допоможи тому, хто потребує допомоги, третій — подаруй надію тому, хто її втратив. Допомагати ближньому має кожен. І неважливо, чи є у тебе очі, руки чи ноги. Людина залишається людиною, якщо має світлу душу і ясний розум».
За такими правилами Роман об’єднав довкола себе однодумців, усі вони займаються різними справами: хтось — навчається, інші — працюють. Але разом вони — сила. Досить кинути клич, як всі беруться до роботи. А від активності Романа мороз йде поза шкіру. Назвати його «обмеженим у можливостях» язик не повертається.
«Не можу сказати, що не відчуваю перешкод. Але маю багато друзів, які завжди поруч, тому мені комфортно. Я і на футбол ходжу, і на дискотеку, і в боулінг, — продовжує Роман. — Ідея поїхати на передову виникла торік. До цього ми просто допомагали своїм товаришам, які пішли добровольцями і служили в різних батальйонах. Посилали їм необхідні речі поштою чи передавали через інших волонтерів. А потім зрозуміли, що треба самим доставляти замовлене, бо різне траплялося...
Зараз волонтерська активність спала, а цього не можна допустити, бо хлопці повинні відчувати, що вони нам потрібні. Тому грузимо машину на АТО майже щомісяця. Спершу телефонуємо хлопцям, разом складаємо список, що потрібно привезти. Потім все це розміщуємо на своїй сторінці у соціальній мережі, обдзвонюємо постійних партнерів, звозимо все і — в дорогу. Чи не страшно їхати? Страшно. Не боїться тільки дурень. Але кожна поїздка — це еліксир для душі. Одного разу ми зробили хлопцям сюрприз. Домовилися зі знайомим, який там служить, щоб зробив фото і скинув нам. Ми виготовили і привезли бійцям кружки з їхніми фото та позивними. Коли роздавали подарунки — це був фурор. Такі емоції ні за які гроші не купиш. Вони — неоціненні».
Зараз Роман навчається на заочному відділенні університету «Україна», паралельно працює на виробництві Вінницької організації УТОС. В майбутньому планує допомагати бійцям, які втратили зір в АТО, адаптуватися до життя. Каже, що готовий поділитися з ними з ними своїм досвідом, навчити їх користуватися сенсорними телефонами, планшетами та читати книжки.
